Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 23)
Я не питав, кого він має на увазі, бо й так було ясно, що йдеться про Олю. Вона ж бачила, що ми у вільний час читали поезію. Вона навіть зауважила, яку. То була східна поезія. З одним тільки нюансом – то була східна середньовічна поезія. Цього нюансу Оля не зауважила. Для її милої, але не обважнілої від інтелекту голівки, вся поезія була на один копил.
Олег відкрив антологію і прочитав уголос вірш Хо-Ші-Міна. Це був абзац. У нас був похоронний настрій.
– Ну, курча лімонада, – прошипів я, – щоб я ще колись цю Олю…
– Не кажи, – зітхнув Олег.
Машина спинилася біля книгарні, і ми кинулися тарганити пачки. Людина зі злості може багато чого зробити, і ми цього разу розвантажили пачки в рекордний термін. По роботі ми зосталися з букетом квітів і книгами, які ніхто з нас не бажав привласнити. Довелося їх покинути біля сміттярки. Але залишався ще букет. Гарний між іншим букет.
– Олюсь, – сказав я, – не пропадати ж добру… Пішли на базар.
Олюсь не відразу збагнув мій фантастичний план, але слухняно поплентався на Галицький базар. У ті доісторичні часи там не було такого розмаїття квітникарів, як зараз, квітів було мало, і вони користувалися попитом. Щоправда, продавали їх самі бабусі. Отже, коли ряди квітникарок поповнилися новими квітникарями, на нас дивилося півбазару. Покупці з’являлися щохвилини, підходили до бабусь, торгувалися, купували, відходили, але жоден з них не наблизився до нас, нікому навіть на думку не спало, що квітникарями можуть бути такі два пристойні парубки.
Це вже виглядало розпачливо. Врешті якась бабуся, змилосердившись над нами, спитала:
– Хлопці, ви хочете продати ці квіти?
– Та здалося б.
– Давайте мені, я вам продам. П’ять карбованців досить?
Ми закивали головами і бабуся за хвилин десять вручила нам гроші, заробивши чесно свого карбованця. Нам відразу на душі стало легко. Додавши ще якісь копійки, ми на ці гроші купили аж чотири пляшки столового сухого вина і пішли на зустріч з нашими подружками. Після того, як ми вручили їм довідки про працевлаштування, нас було знову милостиво допущено до їхніх тіл.
Пропрацювали ми біля двох місяців і нас вигнали через те, що ми погано впливали на колектив. Ми любили, завізши книги у якесь районне містечко, опісля зупинитися десь у полі і валятися утрьох із водієм на траві. Ініціатором цих відпочинків був Олег, який переконував, що нема нам куди квапитися.
Та згодом директор почав засікати час і вимагати від нас пояснень, де це ми пропадаємо, і чому така сама машина набагато раніше повернула з набагато більшої відстані, а ми приперлися перед самим кінцем робочого дня?
Ідилія була порушена. Дисципліна нам обом була протипоказана. Передчуваючи, що нас небавом копнуть в дупу, я відважився на ганебний вчинок: вкрав книжку. То була «Смерть Артура» Томаса Мелорі – старовинний роман про легендарного короля. Книжка була товста і лежала на полиці біля інших дефіцитів, але я її переклав на іншу полицю – на самий верх стелажа та почекав кілька днів, що буде далі. Ніхто нічого не помітив, і тоді я тихенько переніс її в роздягальню та замкнув у своїй шафці.
А наступного дня директор нас викликав і прочитав розгнівану тираду:
– Ви що думаєте? База без вас не обійдеться? Ви що думаєте, я не знаю, що вам до сраки наша база? Але я вам скажу: якщо вам наша база до сраки, то й ви базі до сраки! Ясно? Я можу вас більше не бачити!
Проте він звільнив лише мене, вважаючи, що саме я був паршивою вівцею у порядній отарі. Коли я прийшов до облкниготоргу, щоб забрати трудову книжку, заввідділом кадрів, вручаючи мені документи, сказав дивну фразу:
– Я пишаюсь, що ви у нас працювали. Щасливо, – і потиснув, усміхаючись, руку.
Я був неабияк здивований. Чому він так сказав? Єдина версія та, що усі кадровики були пов’язані з КГБ, і він міг, скажімо, ознайомитися з моєю справою. Невже заповажав?
Марево
Одного разу, вертаючись з обіду, я зайшов у туалет в парку. Якраз закінчився сеанс в кінотеатрі «Львів», і тлум посунув до вбиральні. То був старий, ще польський кльозет, який знаходився під землею і складався з двох окремих половин – жіночої та чоловічої. Та спустившись сходами, я зауважив, що перед просторим приміщенням, де чоловіки справляли свої насущні проблеми, містилася ще й комірчина. Двері всередину були відкриті навстіж, і я побачив справжню кімнату з канапою, телевізором, столиком і шафою, кімнатка була невелика, і все це ледве у ній розмістилося. За столиком сиділо дві старенькі жінки і пили чай так, мовби все, що відбувалося довкола них, їх не стосувалося. На маленькій електроплитці парував чайник, поруч – слоїк з варенням і тарілочка з домашнім печивом, у простенькій вазі красувалися троянди, збоку хурчав маленький чорно-білий телевізор, а за два метри від цієї ідилії громадяни обтраскували стіни, стогнали в кабінах і голосно перекидалися репліками з кіна.
Я закляк, втелющившись у цю неймовірну картину, прислухаючись до розмови жінок. Обоє розмовляли вишуканою львівською мовою і, з усього було видно, обговорювали якусь книгу. І що цікаво – книги там лежали всюди, де тільки можна. Я не міг повірити власним очам і стояв би так невідь-скільки, якби обидві жінки, мов за командою, не повернули до мене своїх голів і приязно не всміхнулися. Їхні обличчя не могли належати прибиральницям, світилася в них незбагненна житейська мудрість і доброта.
Я позадкував назад, вибіг на поверхню сходами, так і не скориставшись закладом, і поквапився усе розповісти Олегові. Моя бурхлива уява вифантазувала, що ті старушенції – то якісь колишні репресовані інтелігентки, одна з яких, повернувшись із заслання, не мала де мешкати і посилилася в громадському туалеті, а друга прийшла до неї в гості. А може… може, то поетеси… Поетеси, які до війни пурхали в сальонових сукнях, змахували ручками у білих рукавичках, складали губки бантиком і пили шампан малюсінькими ковточками, а за ними приїжджали в автах і фіякрах, через них стрілялися і били писки, і вибухали скандали у добропорядних міщанських родинах… Поетеси, яких усі вже поховали…
Олег не повірив, що таке можливе. За кілька днів ми проходили повз цей туалет, і я заволік його, аби переконався на власні очі, що я не вигадав тієї картини. Але двері в комірку того разу були зачинені, і були вони зачинені усі наступні рази, аж до випадку, коли я застав-таки їх відчиненими, але комірка вже виглядала, як і кожна кльозетова комірка: швабри, мітли, відра, шмати, запах хлорки…
Таке враження, що мені відкрилися потаємні двері в якийсь інший паралельний світ, а потім зачинилися навіки. Та це видиво і досі стоїть перед моїми очима і, коли я заплющую очі, чую тихий гомін розмови, хурчання телевізора і запах чаю.
Бенкет хижаків
Свої справжні уродини 1975 року Генерал справляв у мене. То були історичні уродини і цілком унікальні з огляду на те, яка компанія зібралася. Олег був людиною душевною, намагався ні з ким не сваритися, жити мирно, і тому серед його друзів опинилися люди, які вже тривалий час між собою не контактували.
Він запросив Віктора Морозова, його першу дружину Катрю, Кролика і його колишню дружину Марію, Кактуса, Прапорщика, Лесюка, Гайдучка, Романа Кіся і звісно ж – наших подружок. Але трапилася непередбачена річ. Морозов прийшов зі своєю новою пасією, а Катря зі своїм жевжиком, а Кролик зі своєю дамою, а Кактус привів нікому невідомого типа. І от, коли уся ця компанія розсілася зі столом, то ситуація почала поволі нагріватися. Наша братія мала свої, зрозумілі тільки в нашому колі жарти і кодові слова, які викликали сміх лише у нас, а стороннім вони не були зрозумілі. Так було, коли Прапорщик нахилився до столу і сказав:
– Таваріщ майор, всьо пад кантролєм. Да… запісь ідьот…
Жарти на тему «нас підслуховує КГБ» лунали в нашому товаристві дуже часто, але кавалер Катрі, який виявився росіянином, жарту не зрозумів і перепитав:
– А что – там єсть магнітофон?
Ми вибухнули реготом. Так само він зреагував на ще один популярний жарт, якого полюбляв Кактус:
– Сьогодні моя черга спати з Генералом.
– Ні, моя, – заперечив Прапорщик.
Таваріщ нє понял і став перепитувати в Катрі, чи не потрапив він часом у товариство гомиків. Але тут Прапорщик повідомив, що пора вже починати літературну частину, і він хоче прочитати свого останнього вірша, якого присвячує Генералу Лі-Шень-Ґао. Орест виліз на крісло, випнув груди, зробив глибокодумну паузу і почав декламувати:
І так далі до самого кінця прочитав класичну байку Леоніда Глібова. Катрин жевжик знову заворушився і став шептатися, адже він цю байку чув у школі, невже це і є живий автор?
Після цього настала черга Кактуса, який теж, вилізши на стілець, прочитав вірша, присвяченого своїй дівчині на ім’я Адольфіна:
Відтак Кактус представив свого товариша:
– Це знаменитий поет мовчазних віршів.
Поет виліз на стілець, став у позу римського трибуна і глибокодумно промовчав зо дві хвилини. Тиша панувала така, що чути було, як булькоче щось у носі Катриного товариша.
Поволі жарти ставали перченішими, а на зауваження Катрі і Марії про те, що можна себе поводити й культурніше, Прапорщик з Кактусом залупили щось таке, що Катря спалахнула і заявила, що вони йдуть. Але її кавалер іти ще не збирався і став сперечатися. Тут устряв Кактус: