Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 24)

– Ну, нарешті я продемонструю свої прийоми карате, – і посунув до жевжика.

Катря потягла його до дверей, жевжик опирався, переконуючи, що він теж може битися. Та після того, як Кактус кілька разів гримнув ним в двері, жевжик вирвався і втік. За ним пішли Катря і Марія. Не маючи, куди вилити енергію, Кактус зчепився з Прапорщиком і автором мовчазних віршів, клубок тіл, рвучи на собі сорочки, став катулятися по підлозі з кімнати в кімнату і на кухню. Кролик з келихом вина ґречно давав цьому клубкові дорогу і підбадьорював їхній бойовий дух. Дівчата верещали. Ярко Лесюк демонстрував своє знання карате сам з собою, голосно видихаючи повітря і викидаючи вперед то руку, то ногу так, мовби тренувався перед тим, як і собі встряти у бійку. Гайдучок, який розлігся на канапі, заклавши руки за голову, спочатку терпляче спостерігав ці маніпуляції, а тоді раптом зірвався з канапи, вліпив Яркові кулаком у вухо і знову ліг. За мить Ярко уже волав:

– У мене кров іде з вуха!

– А не було чого вимахуватися! – відказав спокійно Василь.

У цей час Генерал вдавав, що виривається з рук обох наших дівчат:

– Пустіть мене! Я їм покажу! Соб-ба-аки! Прийшли тільки нажертися! Нажертися прийшли! Соб-ба-аки! Пустіть мене! Не тримайте!

І хоча його тримали за маринарку зовсім не міцно, Олег мужньо поривався до бою.

Чим займався я? Я намагався розтягнути той клубок тіл, але це було марно. Раптом пролунав крик Прапорщика:

– Стійте, блюзку мені порвете.

Він випірнув з клубка, скинув блюзку і сорочку, поки ті його терпляче чекали, і знову пірнув. Закотившись в кухню, вони гупалися у вхідні двері, аж луна котилася по хаті. У другій половині будинку жили сусіди, незабаром вони влетіли на крики і стали погрожувати, що викличуть міліцію. Я став усіх виштовхувати за двері, чарівне слово «міліція» декого протверезило і компанія рушила по домівках. Правда, Кролика я попередив, що тільки вдаємо, ніби розходимося, та щоб повертався.

Таким чином уродини завершилися вже у вужчій компанії. Генерал за столом знову розімлів, подобрів, а коли я поцікавився, навіщо він позапрошував таких різношерстих людей, він відповів, розпливаючись в усмішці:

– Я хотів поглянути на бенкет хижаків! Ха-ха-ха-ха!

Сад п’яних вишень

На Саксаганського у кнайпі «Нектар» і довкола неї у 1970 – 80-х роках крутилася специфічна публіка, здебільшого інтелектуали, книгомани, художники, білялітературні і білямистецькі дамочки. Було там і кілька оригіналів, яких можна вважати окрасою «Нектару». Більшість із них алкоголь уже спровадив до могили.

Художник Борис Жданюк захлинувся власним блювотинням на весіллі. Йому пощастило – на основі його листів написав повість «Сад п’яних вишень» Ярослав Павлюк, який згодом так само спився і помер. Борис мав знайому на головній пошті, і та віддавала йому листи, які не потрапили до адресата. Він ці листи збирав і окремі вирази зачитував. Мені запам’ятався такий: «Я всю жизнь с табой пражила, как жопа в трусах – ні свєту, ні воздуху».

Художник Володя Богун, він же Сюр, який працював у морзі, помер при дорозі у рівчаку. На одній з його картин зображена піхва з клітором, на якому сидить амурчик. Він і малював у морзі, і вірші писав.

Поет Льоня Швець викинувся з вікна восени 1993 року, вигукнувши «Боже! Прийми мене!», коли за ним приїхала «швидка» з дурдому.

Спився і відбув у кращий світ Павло Папроцький на прізвисько Троцький, якого оспівали Віктор Неборак і Кость Москалець.

Усі вони були бухарями і пили щодня, пили горілку, але переважно дешеві портвейни. Інколи і я з ними причащався, хоч і пас задніх у кількості випитого. Мені здається, якби я вихляв підряд чотири пляшки гидкого портвейну «Приморський» або жахливого вина «Слов’янське», я б умер в мить останнього ковтка, а вони завиграшки випивали по два-три літри міцного «чорнила» і могли після того ще й читати вголос китайську поезію. Їх улюблений поет-пияк китаєць Лі Бо намагався, вихилившись із човна, виловити з води місяць і втопився. Жодному з них не судилася така ж поетична смерть.

Здавалося, що могло бути в мене спільного з такими алкоголіками? А проте інколи цікавило їхнє товариство. Сюр і Льоня були хлопцями начитаними, дотепними, але маленький худющий Сюр був замкнутішим, лише інколи міг щось зіграти на публіку. Одного разу став танцювати якийсь джазовий танок посеред Академічної, сам собі джазуючи англійською мовою. Очі у нього були заплющені, він весь поринув у глиб себе, а ритм відбивав пальцями. Перехожі зупинялися і не розуміли, що діється, а він, як несподівано цей танець почав, так несподівано й завершив, випірнувши з трансу і мовби витверезівши.

Двометровий бородатий Льоня був чистої води ексгібіціоністом, він постійно грав на публіку, для нього місто було чимось на зразок комунальної квартири, де всі усіх знають.

– Ти подумай! – кричав Льоня на повен голос, очманівши від чергового осяяння. – Подумай! Скільки баб іде попри нас! І в кожної, в кожної є п…а!!!

Перебувати поруч з таким типом в людних місцях було нелегко.

Льоня народився у 1949-му, а до Львова приїхав у 60-х з Крюкова під Кременчуком. Розмовляв від народження двома мовами, але надавав перевагу російській і був під впливом російської літератури. За своє життя він пропрацював футболістом, вантажником «Облкниготоргу», у цирку, безліч разів брав участь у масових зйомках різних фільмів у ті часи, коли Західну Європу знімали у Львові. Був самоуком, багато читав, порпався у звалищах картонної фабрики, виловлюючи книги. Потім, як інвалід розумової праці, дістав пенсію, перед тим побувавши на Кульпаркові. Розмовляв голосно, не вмів поводити себе пристойно. Любив смачно поїсти, а ще більше випити.

Оскільки він був українцем і з нами розмовляв українською, ми з Чубаєм переконали його й писати українською. Гриць навіть вигадав йому псевдо Іван Сльоза, бо в українській літературі вже було кілька Шевців. Він написав кілька українських віршів, які згодом у 1992 були опубліковані у «Ратуші». Це так і залишилося його єдиною публікацією, бо він знаходився під значним впливом російської поезії, а українську й зарубіжну знав погано. Проте писав сюрреалістичні поезії з відтінком чорного гумору.

Психіка в нього зрушилася, коли його викликали у КГБ і стали питати про мене та Чубая. Там уміли вибирати слабких і давити на них. Льоня їм усе чесно розповів, пояснюючи мені потім, що «він не вміє брехати». Цікаво, що те саме сказав і Іван Іов, сповідаючись переді мною за свою зраду. Врешті Льоня став перед чекістами вдавати ідіота, коли вони його змусили погодитися на співпрацю.

Потім чкурнув до Азії, одружився вдруге на якійсь ленінградці, розлучився і повернувся до першої жінки. Написав книгу віршів «Взгляд Горгони», яка так ніколи і не вийшла друком. Щоправда, коли я її читав, то з подивом упізнав деякі свої вірші, перекладені російською. Льоня з усією щирістю пояснив це телепатією.

У 1978 році у липні я поїхав з Надею Верещинською (дивись розділ «Груші в тісті») у Ялту і там ми застали на одному з пляжів Льоню, який видавав лежаки. Грошей він мав повні кишені. Справа в тому, що прокат лежака коштував 15 копійок і ще 15 копійок треба було дати в заставу, яка поверталася після повернення лежака, але цього майже ніхто не робив, Льоня сам збирав лежаки на пляжі і таким чином міг щодня зекономити до 20 карбованців. На той час то були непогані гроші, за них можна було посидіти в ресторані, що ми і робили кожного вечора.

Заки ми туди приїхали, Льоня уже встиг познайомитися з усіма місцевими поетами, а також з російськими поетами, які на ту пору відпочивали у Коктебелі. На усі здибанки з ними він ходив з линвою на шиї. Бився з ялтинським поетом Нікітіним, якого сам же ж і напоїв. На пляжі він любив читати відпочивальникам вірші. Виходив на мостик з рупором і декламував Маяковського, Ахматову, Блока і т. д. Потім казав, що мусить зробити перерву і перекусити, і на очах ошелешеної публіки виймав з плавок яйце, з’їдав його, а потім виймав звідти ж шмат ковбаси сантиметрів на двадцять, потрясав ним так, аби всі побачили, і теж з’їдав.

Якось я сів біля нього на сувій линв, а він накинув на мене ті линви і став голосно кричати:

– Прадайотся раб! Прадайотся раб! Очєнь дьошева! Умєєт пісать, чітать, прєдсказивать будущєє!

Люди зупинялися і для сміху починали торг.

У ньому бушувала якась нестримна енергія, не міг спокійно прогулятися Набережною, аби чогось не вчудити. Міг ні з того ні з сього стати на руки і йти на руках, або раптом почати голосно розмовляти зі мною на якійсь фантазійній мові, вдаючи іноземця, при цьому енергійно жестикулюючи. Мені не залишалося нічого іншого, як підіграти, і відповідати такою самою макаронічною мовою, ловлячи на собі здивовані погляди перехожих. А то, було, зустрілися нам дві молоді італійки з роздутими сукнями на дротяних каркасах, мабуть, з якогось ансамблю, Льоня враз заторохтів до них італійською мовою, але не справжньою, а імпровізованою на італійський лад, італійки спочатку очманіли і намагалися бодай щось второпати, але врешті зрозуміли, що то жарт, і відповіли сміхом. Зате перехожі мали неабияку атракцію.

Іншого разу на Набережній Льоня сказав:

– Хочеш, я сяду під пальму і буду просити милостиню?