Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 20)

Кактус займався карате і провадив тренування. Мені досить було двох чи трьох разів, аби після тих розтяжок та інших вправ покинути цю справу, бо усе тіло боліло, і ходив я, як паралізований.

На свої уродини він запрошував не тільки друзів, але й традиційно когось такого, кого можна було б потім після забави віддухопелити. На одну таку забаву запросив якогось Лєбєдєва, інженера. Починалося все дуже пристойно. Напередодні Кактус прийшов до мене і попросив надрукувати на машинці на цупкому папері картки з іменами гостей. В день уродин він ці картки розставив на столі, аби кожен знав, де має сісти.

Серед забави раптом з’явилася його мама і почала нарікати, що їй уже набридло гуляти і вона хоче нарешті сісти у своїй хаті, Кактусу вдалося її переконати, щоб цього дня ночувала у подруги.

Я був на забаві з дівчиною, але ми до кінця не досиділи, бо ще треба було забігти до мене, встигнути покохатися і відпровадити її додому. А ополудні, коли я прийшов до Кактуса на поправини, то побачив поламані двері і повний розгардіяш. В хаті сиділи Кактус, Прум-прум і ще один їхній знайомий, усі з синцями. Виявилося, що під кінець вони вирішили відгамселити Лєбєдєва, його жінка кинулася захищати, її придушили дверима і зламали руку. Лєбєдєв намагався втекти, його не пускали і так поламали двері, а коли він нарешті вирвався, то вони почали гамселити одне одного. А зараз усі спокійно собі причащалися і провадили мирну бесіду.

– Шкода, що ти раніше пішов, – казав Прум-прум, – забава була те, що треба. Давно я так не сміявся.

Але сміявся він крізь зуби, бо губу мав розірвану.

Кожен з нас намагався знайти собі таку роботу, аби не дуже перепрацьовувати. Кролик після залізниці знайшов просто чудове місце: туристичну фірму. Тоді вона у Львові була одна і займалася зовсім не відпочинком громадян за кордоном, а відпочинком туристів у Карпатському регіоні. Місія Кролика полягала в тому, що він туристів зустрічав і проводжав та забезпечував талонами в їдальню. Але коли на сніданок туристи ходили всі, як один, то вже на обід дехто не приходив, а на вечерю і взагалі воліли розбрідатися по кнайпах. На зекономлені таким чином талони ми набирали у їдальні м’яса та іншої їжі, купували вино і влаштовували собі бенкет.

Будики

П’янкі пахощі травневого вечора настирливо лізли в прочинені вікна і напоювали душу радісним ідіотизмом.

Я лежав на канапі й читав китайських мудрагелів. У сусідній кімнаті сопів над черговою поемою Олег Лишега, він писав її на довжелезних сувоях паперу, який йому подарували програмісти. Паперу він не економив і один рядок з варіаціями міг займати цілу сторінку. Раз по раз він зривався з місця, робив кілька кроків і знову падав у крісло.

Несподівано у мої вуха вповзла тривожна тиша, я не почув ані сопіння, ані кроків, ані шурхоту паперу, в тиші лунало тільки тихе цокання будиків.

– Він мені заважає, – сказав Олег, вирісши в дверях. – Можна я його винесу на кухню?

– Кого?

– Та годинника.

Я подивився на нього з-під лоба й буркнув:

– Як хочеш.

Олег виніс будики на кухню і зачинив за ними двері.

В травні 1975, коли Олег не мав де жити, я забрав його до себе. Мешкав він у мене рівно доти, доки не закінчувалася бульба, тоді він зникав і переселявся до Кролика. Разом вони поповнювали харчові запаси завдяки сусідським підвалам. Коли ж Олег з’являвся у мене, то був певний знак, що і в Миколи з бульбою виникли проблеми. Крім того Микола захопився індійською філософією і, як справжній Кролик, перейшов на дуже специфічне харчування: гречка або рис, але не варені, а відмочені у воді, печені ріпа, морква і буряк, бульба в мундирах. І все це без солі. У Миколи навіть у холодильнику неможливо було знайти бодай шкуринки старого сала з тієї простої причини, що холодильник був відімкнений і в ньому красувалися твори Івана Франка. Делікатний шлунок Олега витримати подібні тортури не міг.

Вуличка наша була сліпа, тут рідко можна було зачути шум авта, чи якийсь інший галас. Разом із сутінками вляглося ліниве сюркотіння стрикоників у саду, замовкла й самотня ропуха, яка за дня іноді продирала голос. Тиша довкола стояла така, що навіть із кухні з-за зачинених дверей долинало цокання годинника. Мене воно не хвилювало. Зате нервувало Олега.

– Ні, я так не можу! Проклятий годинник! Я розіб’ю його!

– Тільки попробуй. Це наш єдиний годинник. Коли-небудь ми нарешті вирішимо влаштуватися на роботу, і я не уявляю, як ти будеш вставати пів на восьму без будиків.

Олег вибіг на кухню, вхопив будики, виніс у садок та поклав у траву. Я стежив за ним із вікна, дивуючись його витонченому поетичному слухові. Повернувся він із сяючою усмішкою і, переможно завмерши посеред покою, прислухався. Я теж нашорошив вуха. В розрідженому вечірньому повітрі невмолимо цокав годинник. Те цокання ледве-ледве можна було вловити, але воно таки було, воно не зникло.

Я зиркнув на Олега. З міцно стуленими вустами він приймав рішення. Врешті рвучко підійшов до вікна і зачинив його. Прислухався. Цокання стихло.

Олег знову сів за поему.

В садку в суцільній темряві самотньо цокав годинник – комахам, заснулим птахам, вечірній росі.

Ціп’як, або ж солітер

Олег був худий, але, переймаючись своєю виразкою, намагався їсти часто. Голодний, він був роздратований, а ситий – сама доброта, з усього сміявся і тішився. Через ту його манірність Кактус прозвав його Ельзою Іванівною.

Час від часу Олега щось СМОКТАЛО. Для всієї нашої компанії це означало щось дивне і таємниче, аж поки в нашій уяві не оформилося в образ велетенського солітера, який, поселившись в Олегових кишках, пожирає геть усе, що потрапляє у його шлунок. Навіть після найситнішого обіду години за дві Олег починав виявляти неспокій і цікавитися, чи нема ще якого чаю. Зайве казати, що під чаєм розумілася перекуска.

Той солітер став постійним об’єктом жартів. Не раз, скидаючись по карбованцю на випивку, ми кепкували, що Олег повинен дати два, бо ЇХ же двоє. Частенько також чіплялися, аби він показав нам нарешті свого «квартиранта», а Олег нас лякав, що ця потвора як вилізе, то всіх нас проковтне.

У Чубая в кльозеті висів логотип газети італійських комуністів «Unita». Гриць дописав укінці «Z», а нижче на ватмані кожен відвідувач цього закладу вписував свої новини. Одного разу там з’явилося оголошення про те, що розшукується небезпечний злочинець, якого можна визначити за особливими прикметами. Завітавши до кого-небудь у гості, він неодмінно запитує: «Чи нема у вас якогось чаю?», а в його шлунку живуть два брати ціп’яки Бем і Бек, які вічно голодні і постійно його мучать. Під оголошенням Гриць намалював карикатуру на Олега.

Транс

Коли Олег читав свої вірші, то входив у своєрідний транс: заплющував очі, поринав у глиб тексту і розгойдувався в ритмі читання. Здавалося, навіть землетрус не здатен зіпсувати цього настрою. Якось він почав читати свою нову поему художнику Валерію Шаленкові, той слухав, слухав, а врешті підвівся і сказав:

– Ну, ти читай, а я побіжу за вином.

Яке ж було його здивування, коли, повернувшись, він застав Олега, який продовжував декламувати поему, у тій самі позі з заплющеними очима і розгойданого. Не зупинився він навіть тоді, як пролунало апетитне булькання вина у склянки.

Два гарні хлопці у пошуках праці

Це було непросте рішення після тривалого безробіття. Батьки мені раз на місяць передавали з Івано-Франківська велику спортову торбу, набиту харчами. В торбі було заморожене м’ясо, яйця, різні закрутки і консерви, але завдяки Олеговому апетитові, а також тому, що час від часу в мене відбувалися бенкети, запасів вистачало рівно на два тижні. Далі ми харчувалися тим, що Бог пошле, а що Бог нам рідко щось посилав, то доводилося переходити на підніжний харч.

В такі натхненні хвилини, коли Олег уже не міг писати, бо його СМОКТАЛО, ми вирушали на лови. На лови ми ходили в долину ріки Полтви (звучить, еге? – майже, як долина Луари), неподалік від нашої хати, де Полтва виривається з міцного кам’яного полону і тече широкими лугами й полями. У ті древні часи вона ще не була настільки смердюча й чорна, і там навіть водилися раки. Вода була досить мутна через намулисте дно, але присутність раків свідчила про те, що хімії у воді нема, адже раки не могли жити в забрудненому середовищі, а лайно ракам не перешкоджало. А що ми з Олегом виросли на річках, то лапати раків було для нас звичним заняттям. Крім раків траплялася й дрібна риба, яку ми витягали з нір у березі, хоча ми цією малою здобиччю рідко обмежувалися. У річечці таляпалися качки, а вздовж берегів біліли тлусті тушки пихатих гусей, їхній заманливий вигляд прокидав у нас інстинкт мисливця.

Якщо ви уявляєте собі галасливу картину метушливої погоні за гускою по лугах, то ви помиляєтесь. Для цієї світлої мети я брав із собою навмисне змайстрованого сака і мішок. Після того як ми завершували нашу підводну експедицію, я тихенько підкрадався якнайближче до зграї качок чи гусей і одним різким рухом ловив здобич саком, а за мить вона переселялася у мішок. Бенкети, які ми влаштовували після цих ловів, овіяні легендами, бо ж ми не могли спожити всю цю розкіш самі, а тому запрошували гостей. Гості ж віддячували тим, що розповсюджували захоплюючі історії про те, як харчуються справжні магнати.