Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 16)

– Ми ж з вами інтелігентні люди, мусимо одне одного розуміти. Я старший за вас, а мушу бабратися в болоті. Невже ви не підшукаєте для мене чогось приємнішого?

Я міг би ще розповісти йому про те, що поки він тут, на трасі, його жінку порає штабіст, який зайняв моє місце, а я, людина шляхетна, не піддався на зальоти його жіночки. Але я пожалів його. Лейтенант сказав, що є одне завдання, яке може доручити мені. Він, мовляв, виділить для мене ще чотирьох солдат, над якими старшим буду я, і відправить за сорок кілометрів готувати фундамент для станційного будиночка. Я відразу погодився.

І ось нас вивантажили неподалік якогось села разом із наметом, шпалами, купою цегли і мішками цементу. Ми мали в першу чергу збудувати накриття для цементу, розбити намет, а потім зайнятися копанням рівчаків для фундаменту. Нам виділили також брезент для накриття і чотири колоди, які ми мали вкопати у землю. Їсти нам обіцяли привозити на дрезині.

Першого дня нам і справді привезли обід, правда, разом з сухим пайком замість вечері, але наступного дня про нас забули – ні сніданку, ні обіду ми не дочекались. Що було робити? Пішли по городах – напорпали картоплі, накрали помідорів, розпалили вогонь і так пообідали.

Тим часом я подумав, що копання рівчаків для фундаменту лопатами – марудна справа, і подався на пошуки екскаватора. Екскаваторник погодився виконати цю роботу за три літри самогону, чудово, я швидко знайшов, де можна добути самогону, і виміняв його за мішок цементу. Екскаватор зробив свою справу, і нам залишилось тільки зачистити ті рівчаки, аби були рівні.

А їсти не везуть! Серед моїх солдатів був Цвільов, про якого я вже згадував, він був з Уралу і розмовляв так, що його важко було зрозуміти, бо голосні кудись пропадали, а відгукувався він на своє прізвище завше однаково: «Аят’прічьом?», знизуючи плечима, начеб і не до нього мова. Він мав великі кінські зуби і коли усміхався, то це скидалося на оскал черепа, от ми його й посилали на жебри, бо вже переконалися, що він своєю усмішкою міг добитися значно більше, ніж ми нашими жалібними розмовами. Та скільки це могло продовжуватися? Аж от приходить якийсь чоловік і просить у нас шпали. А що навзамін? Він буде нас годувати. Чудово. Правда, тільки обідами. Нема питань, але я прискіпливо обумовив меню: мусить бути м’ясо. По руках.

Сніданок – молоко з хлібом і сиром – я організував у бабці за цемент. Вечерю – картопля з маслом і кисляком – за цеглу з іншими господарями. І знову я, як на курорті. Солдати тішаться з моєї спритності, а коли у вільний час, а в нас він був весь вільний, і робити було нічого, я взявся провадити лікнеп, вони взагалі були у захваті. Я розповідав їм щось з історії, переказував прочитані книги, одне слово, намагався робити з матолків мислячих людей, бо, правду сказати, в залізничні війська брали самих дундуків і лише кількох з вищою освітою для штабної служби.

Ті три тижні, які я провів у російському селі на Білгородщині, запам’яталися мені на все життя. Неподалік було українське село, різниця була відчутна – в українському селі усі сади і городи були в пору зібрані, в російському – яблука гнили на землі, на городах було багато незібраної картоплі, помідорів, буряків і моркви. Селяни самі нам пропонували збирати, дивно було на це дивитися – люди мали терпець посадити городину, але не мали терпцю її зібрати, яблука, сливи, груші гнили на очах. Зате в українців не просто було щось випросити, принаймні доки не втрутився я. Щойно сказав, що з України, мене запросили до хати, нагодували і дали з собою.

В господаря, у якого ми обідали, було дві доньки – молодша Настя і старша Маша. Настя мала вісімнадцять років, була висока і тілиста. Маша – худа як тріска і кирпата. Одного разу Настя зголосилася показати мені джерело, з якого б’є цілюща вода, і ми подалися на луги. Я бачив, що Настя має свій інтерес до мене, і коли ми напилися цілющої води, то вже не міг спокійно дивитися на її божисті форми, ми почали цілуватися, однак усі просування моїх рук вона спритно перепиняла, не відриваючи при цьому своїх вуст. Відтоді ми щодня з нею усамітнювалися, але далі поцілунків справа не йшла. Я вже шкодував, що взагалі з нею закрутив роман, і став прискіпливішими очима позирати на Машу: ну й що, що худа, але ноги рівні, гарні, зараз так усі модельки виглядають. Не знаю, які потаємні флюїди випірнули з моєї голови, але вони досягнули Маші, і дуже скоро ми з нею теж пішли напитися з цілющого джерела, а після нього опинилися на копиці сіна. Нарешті я зміг виладувати усю тамовану пристрасть і вже не почувався, як набубнявілий овоч, який готовий ось-ось луснути усіма соками.

Настю я став уникати, але вона так просто не здалася, а викликала мене на розмову і, схлипуючи, вичитала за мою негідну поведінку. Як я міг так вчинити? Чому я вирішив, що я можу з нею спати, адже вона дівчина, а я заберуся і поїду, але, якщо я захочу, вона поїде зі мною до Львова, вона буде мені зразковою дружиною, вона уміє робити геть усе… Цілком можливо, що й справді вона була б чудовою дружиною, але я ще до женячки не дозрів, а крім того, якби моя мама довідалася, що я привіз собі жінку з Росії, то хтозна, чи пережила б це. Звичайно, я нічого такого Насті не сказав, а натомість попросив вибачення, бо жодних серйозних намірів не мав, і не знав, якою вона є насправді, яка вона ідеальна, я просто не вартую такого скарбу, а з Машею мене ніщо не зв’язує, нема жодних претензій.

– Ти так думаєш? – спитала вона насмішкуватим тоном і додала: – Скоро ти переконаєшся в протилежному, – і пішла.

Два тижні проминули. Приїжджає юний лейтенант з цеглою і цементом, бачить – робота зроблена, все готове для заливки фундаменту, але нема будматеріалів, починає виясняти, я тлумачу, що нас залишили на голодну смерть, але він цього не розуміє: чому ми не відправили когось сповістити про таке неподобство, як ми посміли розтринькати військове майно?!

– Вас чекає трибунал! – кричить він, нервово крокує вперед і назад, заклавши руки за спину, криє матом, пирскає слиною – ну, який же це інтелігент?

Я терпляче мовчу. Солдати взагалі відключились – скочили у траншеї і вдають, що старанно зачищають кути. Але нічого, минає пора обіду, а нам їсти не везуть. Лейтенант починає нервувати, він часто зиркає на годинника, але свого обурення моїм вчинком не приховує, він розчарований у мені, він чекав іншого.

Тут уже й солдати не витримують і нахабно розлягаються на траві в чеканні обіду. Нарешті лейтенант цікавиться, де тут можна роздобути їжу. Я пояснюю, що тільки таким чином, як то зробили ми. Він ще якусь хвилю крокує туди й сюди, немов борючись зі своєю совістю, але шлунок перемагає:

– Веди.

Я киваю солдатам, вони підхоплюють два мішки цементу, які привіз лейтенант, і ми всі разом з водієм вантажівки ідемо до господаря, а той саме заколов свиню. Побачивши лейтенанта, він втішився не на жарт, вмить зашкварчала на пательнях свіжина, з’явилася на столі й самогонка, заметушилися господареві доньки, кидаючи оком на лейтенанта. По обіді лейтенант відіслав солдат і водія, а ми залишилися за столом, старий подався далі до праці, а до нас підсіли доньки. Самогонка робила своє і незабаром лейтенант і Настя затискалися в одному куті, а я з Машею в другому, а коли посутеніло, чкурнули на сіно. Вранці, повернувши до нашого намету, я побачив на своєму ліжку п’яного лейтенанта. Солдати з водієм снідали і зі сміхом розповідали, як пізно ввечері приперся лейтенант і матюкав Настю, бо вона йому не дала.

Лейтенант прокинувся, коли ми закінчили розвантажувати цемент і цеглу, і сів снідати. Був набурмосений і випив три літри кисляку.

– Ви залишитесь, – сказав солдатам, – а ти поїдеш зі мною. Досить з тебе курорту.

Я почав збиратися в дорогу. Раптом побачив господаря з Машею, вони простували до лейтенанта, дівчина йшла, похнюпивши голову, мнучи в обох руках хустинку. Я вдав, що їх не помітив, а вони підійшли до лейтенанта, і господар почав йому щось розповідати, зиркаючи на мене, Маша й далі стояла, потупивши очі. Розмова тривала недовго, лейтенант потиснув господареві руку, поплескав Машу по щічці, а коли гості відійшли, покликав мене.

– Ну, бл…, я не знаю, як ти мені віддячиш, але я тебе врятував. Він сказав, що ти збезчестив його доньку і зобов’язаний одружитися. Я обіцяв йому, що все доповім комбатові і дав нашу адресу та телефони. Правда, не нашої частини, а тієї, що стоїть в Лозовій. Так що ти тепер подумай, як мені віддячити.

Дорогою ми з лейтенантом поділилися своїми любовними враженнями, а відтак виявилося, що є у лейтенанта мрія – американські джинси. А довідавшись, що я зі Львова, він напосівся на мене, аби я йому їх дістав. Я сказав, що дістану, і вони навіть не будуть нічого для нього коштувати, якщо тільки він мене визволить з траси, щоб я опинився знову в Харкові. Я знав, що батько лейтенанта велика шишка в дивізії і йому таке діло завиграшки. Так і сталося: не встиг я знову нюхнути креозоту, як мене відправили до Харкова і ввели до складу взводу постачання. Ну, тут уже не служба була, а малина.

На чолі взводу, який займався постачанням продуктів і обмундирування та керував цілою базою, стояв, звісно ж, не Іванов-Сідоров, а лейтенант Барзман. У вересні командирові батальйону заманулося придбати кольоровий телевізор «Електрон». Барзман поцікавився у мене, чи маю я зв’язки із заводом, щоб дістати телевізор, і якщо так, то він мене забере з собою до Львова. Я захлинувся від щастя – потрапити знову до Львова! Адже однорічникам жодна відпустка не світила. Чи міг я чесно признатися, що ніколи жодних знайомих на «Електроні» не мав? Ні. Тому я відразу закивав головою і щиро запевнив, що начальник цеху товариш Кузь – мій родич по маминій лінії. На щастя, Барзман не поцікавився, про який цех мова, а потім і взагалі забув прізвище.