Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 18)

– Ясно! Тьолка класна. Вона ж молода, ні фіга в житті не знала. Цей її дьорнув з інституту, а вона целка. Уяви собі – вона не знала, що таке оргазм. Цей козел дер її на автопілоті. Так що вона відкрила для себе багато цікавого. Налий ще. Я, коли до неї мав іти, то ніколи не обідав, бо вона мене так відгодовувала, що атас. Казала, що чоловікові так не догоджала, як мені. Торти для мене пекла – прикинь! Я вже на ці торти дивитися не можу, особливо ті креми, я їх просто не міг їсти, мене аж вертало від них, але, коли я взяв одного разу і намастив її кремом, а потім вилизав, то знаєш – нормально, не виригав. Але ти б бачив цю сцену! Вона ледь на стіни не дряпалася, а потім те саме зі мною зробила – це пісня. Так що вона вже без цих тортів просто не могла обійтись. Правда, після того, як ми трахнулись, робити вже було нічого, я б з задоволенням злиняв, а в неї прокидалося палке бажання мене просвітити, вона брала якусь книжку і читала вголос вірші. Ти уявляєш – мене і вірші? Я припух, лежу собі отако на ліжку, руки за головою, а вона читає там якогось Блока. Я очі заплющу, тіпа слухаю, а сам думаю про те, що оце й осінь, скоро додому, а там мене дівчина чекає, а я куплю торт і всю її вимащу і вона просто здуріє, я вимащу її не тільки кремом, але й самим тортом, бо ж ці бісквіти мокрі, їх спеціально шприцюють сиропом, щоб більше важили, моя мама ж у кондитерській працює. Лежу отак, мрію, а вона читає, а потім ручкою так – тиць під ковдру – і ворушить пальчиками, а я лежу, а вона і тут, і там, легенько так, а я з усіх сил намагаюся стриматися, думаю про свою роботу, я ж на тракторі працював, от і думаю, як сяду і виїду на поле, а вона гладить, перебирає пальчиками, а я тримаюся, не даюся, але я ж не з заліза, врешті він встає, а вона тоді зверху і – починається…

Тут ввалилося ще кілька «дідів» з випивкою і закускою і вчепилися, аби наш герой розповів усе в деталях. До його честі він не сказав їм, з чиєю жінкою кохався, хоча вони й випитували, та, зрештою, він і мені не сказав, це вже я згодом довідався.

Сам замполіт секрету зі своєї пригоди не робив, офіцери знали, що він застав жінку з коханцем і розлучився, але коли він одного разу підкликав мене до шафи, відчинив і показав свої трофеї, я здивувався. Звідки така до мене довіра? Але він сам і витлумачив:

– Юрік, мнє надо поймать етого чєловєка. Осталось два мєсяца. Потом он уйдьот.

Я вдав, що не розумію, по що йому йдеться:

– Якого чоловіка?

– Юрік, нє надо. Я всьо прекрасно знаю. Етот гандон факал май вайф. Я іх застал. Он удрал в кальсонах. Оставіл ето. Гдє он мог взять новиє брюкі і сапогі? Только в вашем взводє. Єслі он нє обращался к тєбє, то к кому? Вот із зе квешенс! Прісмотрісь повніматєльнєй, вот рємєнь, відіш? «Дембель-1977»! Я тут составіл спісок всєх дембелєй, коториє осталісь в часті і нє поєхалі на трасу.

Він простягнув мені список – там було виписано двадцять два прізвища, в тому числі і моє, адже я теж звільнявся за два місяці, але я б ніколи не посмів підбити собі чоботи і подряпати ремінь, бо не вважався «дідом». Я вказав йому на цю особливість і він викреслив шість прізвищ однорічників. Залишилося шістнадцять «дідів». Серед них був і Костя.

– Вот смотрі. Проць… Мог? Нєт, нє мог. Толстий. І кромє того молдаван. Далой. Татарінов мог? Нєт, нє мог. Дебіл. Ахмедов із санчасті мог? Нєт, нє мог. Чурка потому что.

За кілька хвилин у списку залишилося вісім кандидатів на коханця, в тому числі й Костя. Коло звужувалося, але ще не аж так драматично, бо вісім є вісім і вибрати з них когось одного не так просто. Замполіт чекав моєї підказки, але я знизував плечима. Тоді він вдався до підкупу:

– Єслі узнаєш, хто із ніх, уєдєш на мєсяц раньше домой.

Для солдата кожен день був на рахунку, недарма щовечора після відбою в казармі лунав вигук когось із «дідів: «Дєнь прашол!», а у відповідь: «І х… с нім!» Не забуду, як я перенервувався, коли під час служби з’явилася нова постанова уряду про те, що з вищою освітою мають служити не рік, а півтора. Це була трагедія, коли ти рахуєш дні, чекаєш кінця ненависної служби, а тут такий облом, а ніхто ж не хоче нічого розтлумачити, навпаки – знущаються, підколюючи, що ось тобі ще накинули півроку. Добре хоч друзі-зв’язківці розвідали, що це нас, призовників 1976 року, не стосується.

Я постав перед неабиякою дилемою: видати Костю, який не був мені ніким, ніщо мене з ним не пов’язувало, і виграти місяць, чи й далі вдавати, що нічого не знаю. Так, я вигравав місяць, але Костя міг програти добрих три, бо армійське начальство інколи з порушниками дисципліни поводилося безцеремонно і затримувало «дембель», в результаті замість листопада ті йшли з війська у січні, але це найменше, що могло хлопця чекати, замполіт міг організувати йому якусь провокацію – звинуватити у крадіжці, підшукавши серед солдат «свідків», – і відправити в дисциплінарний батальйон ще на рік-два.

Брати аж такий гріх на душу я не міг. Я обіцяв замполітові, що спробую розпитати інших солдатів з мого взводу, хто видав нові штани і чоботи, і задля чистоти акції таки розпитував. Замполіт під час вечірніх уроків за пляшкою інколи згадував про мою обіцянку і цікавився, як просувається справа, я казав, що ніхто не колеться. Він підозріло дивився на мене і знову собі наливав. Одного разу він випив більше, ніж завжди, і, схиливши голову на кулаки, застогнав:

– А жизнь, бл…, жизнь, бл…, мімо прошла!!! – і заридав. Я делікатно вислизнув з кабінету, тихо підозрюючи, що йому на тверезо може не сподобатися те, що я став свідком істерики.

Наближалась пора екзаменів, мій товариш здав реферат, замполіт його вислав і став лаштуватися до Москви, але з нашим «дембелем» усе зволікали, усіх інших однорічників відпустили, а нас тримають, хоча вже початок грудня. Врешті замполіт поїхав у Москву, ми втішилися і подалися до командира батальйону за перепустками, але виявилося, що замполіт попросив, аби нас із товаришем не випускали, доки він не задзвонить, що все гаразд. Це було повне западло, ми не знали, що робити. Аж ось командир батальйону кудись їде, а з траси прибуває начальник штабу, який не в курсі. Ми йдемо до нього, він без жодних церегелів підписує перепустки, і ми вільні, хутенько хапаємо свої речі, але, проходячи повз штаб, товариш каже, що забув щось у кабінеті в замполіта, лишає мені свою течку і зникає, за хвилину з’являється з такою радісною усмішкою, ніби виграв у лотерею тисячу карбованців. Нерви зашкалюють, у будь-яку хвилину може задзвонити замполіт і виясниться, що та англійська, якої він навчився, пса варта, і реферат до дупи. Та ось ми на КПП, нас пропускають, але перехоплює старшина з сержантом і вимагають пляшку. О Боже – мусимо зайти з ними у буфет і виставити. Це не триває довго, і ось ми нарешті їдемо на вокзал, а дорогою товариш розповідає мені, що він саме забув у кабінеті замполіта:

– Розумієш, він мене так задовбав, так мене задрав, що я вирішив залишити йому на столі пам’ятку. Я виліз на його стіл і насрав.

Я отерп:

– Ти здурів… Я ж і так переживаю, що нас завернуть, а ти таке встругнув.

Його веселий настрій швидко змінився на тривожний, коли я розповів, якої саме англійської мови навчав замполіта. На вокзалі ми роззирнулися, чи не пасе когось військовий патруль. Начеб усе було спокійно, але потяг на Львів відправлявся години за чотири. Ні, це не для нас, зате до Києва – за двадцять хвилин. Ми кинулися до каси і заспокоїлися, лише сівши у вагон, а точніше, коли потяг рушив. У Києві ми пересіли на львівський потяг і без пригод добралися додому.

Пізніше, коли до мене приїхали хлопці з Харкова, які зі мною служили, то розповіли, що замполіт таки задзвонив з Москви, аби нас не випускали, страшенно матюкався, бо завалив екзамени, відтак наряд на чолі з офіцером помчав на вокзал, а там сновигав по перону, чекаючи, що ми сядемо на потяг до Львова.

Після звільнення в запас я повинен був замельдуватися у військкоматі і забрати пашпорт, але мені не спішилося, бо замполіт міг дзвонити і туди. Історія мого походу у військкомат була описана в «Дівах ночі».

З’явитися на ясні очі пана коменданта я мав у повному обмундируванні – себто у парадовій формі і в шинелі. І ось замість того, щоб як нормальна людина прийти туди відразу по приїзді до Львова, взимку, я закинув і форму, і шинелю в комірку та спрагло кинувся у вир життя, якого був позбавлений у війську… Але одного сонячного липневого дня я відчув, що з мене уже всього цього досить і пора братися за розум, влаштуватися художником-оформлювачем і продукувати транспаранти, стенди, стінні газети та іншу байду, як це робив Грицько Чубай. Коли мені спала на думку ця мудра ідея, я раптом згадав, що й досі не замельдувався у військкоматі. Я поліз до комірки, витягнув на світ Божий військову форму разом з шинелею, розгорнув – і вжахнувся. Їх поточила міль! Мундир до всього ще й вкрився якоюсь липкою цвіллю, бо в комірці було вогко, шинель постраждала менше, але вона вся сипалася і біліла личинками молі. Я заходився її чистити і за годину таки привів до ладу, але з мундиром був гиблий варіант, у такому мундирі я ніяк не міг заявитися у військкоматі, в такому мундирі я міг хіба порпатися в смітниках у пошуках порожніх пляшок. Але якщо вбрати поверх військової форми шинель, то буде все в порядку. Я так і зробив, але прихопив ще з собою дембельську течку зі штанами і сорочкою, аби перебратися після відвідин військкомату.