Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 17)

І ось таким чином я краду в армії ще один тиждень. У Львові я заметався у пошуках виходу на «Електрон», але, як виявилося, придбати телевізор безпосередньо на заводі не просто, зате можна взяти крадений, тобто зібраний з крадених деталей, і цей крадений нічим не буде відрізнятися від складеного на заводі, мені навіть випишуть гарантію і всі документи. Я погодився. Практично я міг телевізор вручити вже наступного дня по приїзді, але вирішив трішки потягнути часу, бо їхати зі Львова мені зовсім не хотілося. Коли ж телевізор привезли Барзману просто в готель, він був на вершині щастя. А крім того моя мама організувала для нього деякі дефіцитні товари, я допоміг придбати шмотки, а коли привіз джинси для лейтенанта, той у віддяку підкинув мені ще одну халтурку: навчати щойно призваних узбеків азів російської мови.

Узбеки виявилися дуже дрімучі, зазвичай то були пастухи з гір, які практично нічого не розуміли. Усі вони були малого зросту, опецькуваті, а в широкій солдатські формі скидалися на колобків. Вчитися вони, ясна річ, не хотіли і на всі мої зауваги мали одну відповідь «Нє панімай». Тоді я вивів їх на пляц і змусив маршувати туди й сюди. Після години муштри, коли їх заливав піт, я повідомив їм, що це тільки початок. Або вони навчаться кількох необхідних команд і перестануть вдавати долбой…ів, або муштра продовжиться. Я вибрав одного з них найтямущішого, і з його допомогою мені вдалося вбити їм у голови, що таке «станавісь», а що таке «вольна». Тепер вони на диво швидко второпали, що до чого, і решту днів ми тупо сиділи собі в класі. Я читав книжку, а узбеки собі тихенько гомоніли. На випадок, якби хто зайшов, переді мною лежав текст присяги і я його відразу починав зачитувати.

Кілька разів задля вигляду промаршував я з узбеками довкола штабу, демонструючи, як гарно вони марширують, ба навіть співають «Нє плач дєвчьонка, Прайдут дажді, Салдат вєрньотся, Ти толька жді». Понад цих кілька рядків втокмачити їм не вдалося більше ні слова, але й то був прогрес.

Я служив ще з кількома хлопцями з вищою освітою, вони були зв’язковими і мали свою кімнатку, але ми там пити не ризикували, а, купивши болгарське вино «Гимза» й закуску, йшли на цвинтар, що прилягав до нашої частини, і на якому-небудь гробівцеві культурно відпочивали. Це були дуже приємні хвилини. Якось нас перепинив чоловік підозрілого вигляду:

– Салдатікі! Дєвку нада? Нєдорага. Всєво рубль.

– А де вона?

– Да вот лєжит в кустах.

Там і справді лежала розкарячена дєвка з заголеним пузом.

– Ти що, її закатрупив?

– Да ви шо! Живая! – і копнув її в ногу.

Дєвка заворушилася і щось пробелькотіла захриплим пропитим голосом. Ми подякували і пішли далі. А треба сказати, що залізничні війська у дівчат не котувалися. Поруч був стройбат, то там кожної суботи і неділі дівчата товпилися, бо ті мали гроші, а нам ніхто нічого не платив.

Під кінець служби мені і ще одному хлопцеві з вищою освітою замполіт доручив підготувати його до екзамену з англійської та написати реферат з політекономіки для московської академії. Мені випала англійська. Чи міг я сказати, що знаю її не на стільки, щоб когось учити? Методику замполіт вигадав свою: я мав його супроводжувати щодня по дві-три години і розмовляти з ним англійською. Замполіт був українцем і російська мова його була далека від ідеалу.

– Я ж знаю, как разговарівают амерікоси, – казав він, – ім насрать на граматіку. Ото і мнє насрать на граматіку. Ти меня нє учи, как складивать слова, оні самі складутся. Ти только постоянно пополняй мой словарний запас. Каждий дєнь новая тєма. Дом, сємя, природа, єдрі єго, лєто, зіма і поху…ілі, і поху…ілі. Поняв?

Далі виглядало це так: я сідав до нього в «бобик» і дорогою проказував англійські слова та їхнє значення, він повторював, потім ми приїжджали на будівельний об’єкт, виходили з авта, і замполіт починав крити матом солдат, які сачкували, я ходив за ним і проказував слова, він повторював і крив матом:

– Да шо ж ето такоє, єдрі єго мать? Е тейбл, блін! Віндовс, сука! Да ви ж тут ні х… нє прокопалі! Нє в ту сторону надо било копать! Овпен зе доо. Какой хєр вам сказал туда копать? Е бід. Какой сєржант? Давай єво сюда! Е велл!

Солдати дивилися на мене з підозрою: хтозна, що він там підказує, але не зачіпалися, бо ніяк не могли второпати моєї ролі. При цьому не було жодних підручників чи словників. Замполіт взагалі будь-які книги ігнорував, хоча замолоду дещо прочитав і любив, спілкуючись зі мною, згадувати «старіка Хема» – так він пестливо називав Гемінґвея. Але з таким самим пієтетом міг поділитися своїм враженням про черговий опус Леоніда Брежнєва:

– Ну, ти хоть понял, как он класна пішет, а? Какой у нєго тонкій стіль, какой юмор…

Я міг йому сказати, що Брежнєв не писав тих книжечок, які мусила тепер читати вся країна, бо ж видно було його рівень, його тупість і безнадійність, але, можливо, він саме цього й чекав, аби я зрадив себе, можливо, таким чином перевіряв мене, тому я підтакував і теж хвалив вишуканий стиль Лєоніда Ільїча.

З англійської знав «сенк’ю» і «вері мач». Я знав трішки більше, але дуже швидко мої знання вичерпалися, на щастя, кожне англійське слово має по кілька значень, я комбінував їх і так і сяк, уже навіть не замислюючись. Замполіт мав залізну пам’ять і, щоб не вляпатися, я записував усі нові слова, які йому підсовував, до зошита.

– Когда я буду знать тисячу слов, я скажу: стоп! – втішив мене замполіт.

Але до тисячі бракувало доброї половини, довелося слова вигадувати. Замполіт їх ліпив у речення і потрясав своїми глибокими знаннями інших офіцерів. Інколи між ними виникали дискусії, бо виявлялося, що хтось там знає теж кілька англійських слів і вважає, що таке-то слово звучить інакше, але замполіт на все мав свою відповідь:

– Англійскій язик на мєстє нє стоіт. Постоянно розвіваєтся. Ти когда учіл? Во! А я счас учу.

Вечорами замполіт придумав інший спосіб навчання – посилав мене з грошима в гастроном, я мав купити собі вино, йому горілку, ковбасу і сир з хлібом. Потім ми зачинялися в кабінеті і продовжували науку. Після кількох чарок замполіта тягнуло на інтим і він розповідав мені якісь історії, причому намагався і тут вставляти англійські та псевдоанглійські слова.

– Ти понімаєш, баби, гєрли, оні вері-вері хітриє. Оні умєют прітворятся. Ю так нє умєєш, ай так нє умєю, а оні запросто. У ніх зіс в блуд. Когда она знаєт, што она бютіфул, она іспользуєт етот свой йоб…ий бютіфул, єдрі єво в корєнь, на сто процентав. Она тєбя, бл…ь, просто загіпнотізіруєт своім бютіфулом. Но я тєбє телк ван вєщь. Ремембе на всю лайф: нам с ліца нє воду піть, тряпочкой накрил і впєрьод. То єсть как ета будєт… Щяс… Нам с тейбла нє вотер піть, текстіл накрил і фореве! Понял? І вопше, проблєм нє в етом, проблєм в том, что Родінє нужни герої, а пі…а рождаєт дураков. Вот гдє корєнь всєво евіла.

Замполіт, як і більшість офіцерського складу, був рогачем. Протягом тих півроку, які офіцери перебували на трасі, їхні жінки часу дарма не втрачали і заводили собі коханців. А що жінки зазвичай були з вищою освітою і вискочили заміж не з кохання, а щоб не їхати на роботу за розподіленням, то й вибирали собі на коханців солдатів-штабників, які теж мали вищу освіту. Нещодавно замполіт вигнав свою жінку і навіть встиг розлучитися. Він приїхав з траси завчасу і застав її з коханцем. Правда, хто ним був, він так і не довідався, бо той встиг вискочити з вікна, і в темряві видно було тільки, як блимають його білі кальсони. Хлопець встиг лише прихопити кітель, а штани і чоботи залишилися. Якби він залишив кітель, вирахувати його було б дуже просто, бо на кожному кітелі з внутрішнього боку було витравлено хлоркою прізвище. За штанами і чоботами упіймати когось було проблематично, але замполіт не полишав надії, що коли-небудь вирахує свого кривдника, а тому ці трофеї зберігалися у його кабінеті в шафі.

На відміну від замполіта, я чудово знав, хто був тим солдатом, який вискочив з вікна, бо звернувся він якраз до мене, коли примчав пізно ввечері до казарми, перелізши через стіну. То вже був «дід» чи то пак «дембель». Він підкрався до вікна казарми, постукав і, викликавши такого самого «діда», пояснив свою проблему. Той пішов у штаб, знайшов мене, а що я мав доступ до каптьорки, в якій лежала солдатська форма, то дав йому перші-ліпші штани і чоботи, а відтак жевжик у них прибіг до мене і підібрав собі за розміром. Він весь трусився з нервів, і я йому налив горілки, він випив залпом і сказав:

– А та дура хотіла, щоб я сховався під ліжко. Ти уявляєш? Вона до кінця не вірила, що то її чоловік. Думала, що її мама прийшла. А у мене чуйка була. Добре, що кітель прихопив. Чоботи, блін, шкода, я ж їх підбив так класно.

– Ну, тепер він бодай знає, що має справу зі «стариком», – сказав я, бо підбивати залізячками обцаси мали право лише «діди». – І ремінь у тебе, напевно, з прибамбасами.

– Ну, да! Капєц! І ременя шкода.

– Там з внутрішнього боку не видряпано часом «Дембель-1977»?

– Ой, бля!

Він схопився за голову, і я йому налив ще, після другої він дещо заспокоївся і сів на дзиґлику. Його звали Костя, родом був з Житомирщини, і ми розмовляли українською.

– Ну вона хоч того вартувала? – спитав я.