Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 15)

– Рядового Віннічука нємєдлєнно к командіру батальйона!

Заки я прибіг, мене вже усі шукали.

– Але ж я ще ліжка не заправив, – кажу.

– Нічого, нічого, за тебе заправлять, – підганяв мене сержант, і я побіг у бібліотеку, де розлігся собі на газетах і мирно подрімав ще добрі півтора години, а потім помив мармизу і пішов на сніданок окремо від усіх.

Ще два-три таких дзвінки – і в казармі уже зрозуміли, якою поважною особою є рядовий Винничук. Я вставав на п’ять-десять хвилин раніше – аби лише не за командою, ішов до бібліотеки, моє ліжко стелили, а я собі спокійно додивлявся сни.

Жодного сценарію я так і не написав, усі два місяці я тільки тим і займався, що читав різні книжки та журнали у бібліотеці. Я знав, що коли напишу сценарій, то мене залишать у Москві, а хлопці, з якими я уже встиг здружитися, поїдуть до Харкова, а мені цього не хотілося, та й Москва мене не приваблювала. Так і сталося – мене теж відправили до Харкова, а там я видав себе за журналіста. Ну, не буду ж казати, що філолог. Крім того, нова моя іпостась була не такою вже й далекою від правди, адже я дійсно два місяці працював у «Прикарпатській правді». Таким чином я потрапив у помічники до замполіта.

У Харкові я провернув той самий сценарій: кілька дзвінків зі штабу – і рядовий Винничук знову не ходить «строєм».

Робота моя полягала у тому, що я друкував якісь матеріали, писав для замполіта лекції, але не скажу, що я перепрацьовувався – вільного часу було достатньо. Одного разу я передруковував матеріали суду. Троє солдат-узбеків зґвалтували козу. Баба, яка рвала траву за пагорбом, несподівано вигулькнула, побачила це неподобство і наробила рейваху. Суддя запитав у солдата, який тримав козу за роги:

– Ви хоч розумієте, що ви знущалися над твариною?

– Нікак нєт, – відказав солдат. – Коза получіла удовольствіє. Во врємя оргазма рогі у нєйо випрямілісь.

Щойно звучала команда «атбой», солдатня кидалася роздягатися та пірнати в ліжка. По тому гасло світло, і починалася організована мастурбація, вся казарма самовіддано дрочила, це тривало хвилин п’ять-десять, а потім урешті все затихало. Але я провалювався в сон раніше, я не мав причини дрочити, оскільки час від часу задовольняв свої потреби з бібліотекаркою. То було худюще кривоноге сотворіння з лисячим писочком. Типова сибірячка, страшна, як армійське життя очима цивільного, але очі солдата мають інше бачення, вони зазирають в душу, а душа Лєни була світла і янгольська. Вона любила робити мені щось приємне, при цьому натякаючи, що радо поїде зі мною до Львова, розпитувала про мою хату і будувала широкі плани її облаштування, серед тих приємних речей, які вона робила для мене, були «піражкі», які вона сама випікала. Ті «піражкі» мені геть не смакували, але я їв їх, аби зробити приємне Лєні, бо знав, що вона мені теж зробить щось приємне, і це не конче будуть «піражкі».

Солдати поділялися за терміном, який вони відслужили, на такі категорії: гусь-гусак-фазан-старік-дєд. Однорічників, як я, називали «вічним гусаком».

В армії я надивився на різних вар’ятів. Рядовий Цвільов, щоб не носити шпали, заявив, що випадково проковтнув шрубу, йому не повірили і сказали, що коли збрехав, то посадять на гауптвахту, він з переляку наковтався ще шрубів та гайок і навіть кілька цвяхів, його завезли в госпіталь і там усе це витягали електромагнітом, але потому все одно посадили на гауптвахту. А то було раз офіцер, який заступив у наряд, зійшов з глузду і почав верзти нісенітниці у вимкнений телефон протягом усього нічного чергування. П’яний старший лейтенант оголосив фальшиву тривогу: «Пожежа на першому посту!» – це там, де знаходиться знамено, – солдати побачили, що жодної пожежі нема і прапора не винесли, тоді він почав їх матюкати, розмахувати пістолетом і погрожувати трибуналом і не заспокоївся, доки не викликали начальника штабу. З нами служив Кантарія, його дід начебто почепив прапор над бундестагом, то був рідкісної підлоти сержант, якось він зачепився з моїм товаришем Олексієм з Вінниці, вони домовилися, що зустрінуться один на один в спортзалі, але Кантарія привів з собою ще кількох грузинів і вони Олексія побили, а Кантарія ще й ножем його чиркнув.

Незабаром моє курортне життя урвалося – підвело вміння малювати. Солдати-старики, які лаштувалися на дембель, оформляли свої дембельські альбоми – фотографіями, різними записами і малюнками. Крім того старанно готували свою дембельську форму, збираючи різні значки, які потім можна буде почепити на груди і, гордо їх випнувши, з’явитися у рідному селі, часто ті значки одні в одних крали або купували, бо в залізничних військах жодних значків чи медалей солдатам не вручали. До мене почали чіплятися «старики», щоб я їм намалював що-небудь в альбомі, теми малюнків вони підказували самі. Тут була і сцена ґвалтування кози, і секс з товстезною буфетчицею, яка, приходячи до мене, прохала дати їй щось таке почитати, від чого б їй аж «в жопє завєртєло», на першій сторінці альбому вірмени прохали намалювати розіп’ятого Ісуса, а мусульмани – пророка Магомета з Кораном. А коли я на Корані вивів ще й арабську в’язь, вони прозвали мене «хаджі».

Та одного разу під час політзанять влетіли замполіт з командиром батальйону і скомандували:

– Всєм стать! Рукі за голови!

Після цього вони взялися нас обшукувати і вилучати записники. Вилучили і мій, а в ньому – ескізи усіх тих малюнків. Та не стільки вразив чутливу душу начальства секс із козою, як моя карикатура, яка зображала якусь чудернацьку мавпу, з писка якої визирала інша мавпа, а з писка тієї ще інша і так далі. Вони побачили в цьому не що інше, як карикатуру на армійську ієрархію.

В одну мить я втратив усі свої привілеї і разом з іншими змушений був маршувати, прибирати казарму, чистити картоплю, чергувати на кухні. І тут я згадав, що у мене є незалікована кіста, вона мене не турбувала, але я потурбував її – кілька разів вдарився нею об стіну, і гній став знову сочитися, а я попросився у госпіталь. Мене поклали, зробили операцію і я провів там майже два місяця. Міг би й більше, але набрався такого нахабства, що звабив медсестру, і вона мені принесла цивільний одяг, в якому я став тікати з госпіталю до міста і провідувати кінотеатри. Одного разу я потрапив на очі головному лікареві і мене того ж дня наприкінці квітня виписали.

Тим часом уся наша частина опинилася на Білгородщині і була зайнята прокладанням нової залізничної колії. Замполіт не відправив мене туди, доручив займатися упорядкуванням бібліотеки, а сам виїхав на трасу. Я не розгубився і тут. Пішов до начальника штабу й сказав, що мені потрібно у справах бібліотеки піти в бібколектор. Він на мій подив без роздумів виписав «увольнітєльноє». Я знову почав тинятися по кінотеатрах. Так проминув травень. А на початку червня приїхав замполіт і переконався, що бібліотека, як була захаращена, такою і залишилася. Траса знову засвітилася у сумній перспективі. Але у мене ще була короткозорість і я попросився у поліклініку. Лікарка відразу зрозуміла мій шляхетний порив злиняти і написала спрямування у госпіталь. Я знову заліг на півтора місяці. Але медсестра – ох ці медсестри! – запросила мене до себе додому помогти повісити штори. Так ото і почалося моє падіння, яке завершилося знову передчасною випискою з госпіталю.

Зо два тижні я перебував у Харкові, працював на будові, а наприкінці липня мене таки відправили на трасу. Жили ми у величезних наметах. Тепер я був змушений разом з усіма тягати шпали, рейки, а креозот, яким ті шпали були вимащені, роз’їдав шкіру.

Погода була тепла, але розповідали, що взимку, коли мело снігом, то шар гравію для насипу пересипався шаром снігу, ніхто на те уваги не звертав, бо треба було дати план. Весною сніг розтанув і кілька кілометрів рейок обвисли. Тепер ми мусили ту частину траси відновити. Вже при мені екскаватор заїхав у болото і потонув, водій встиг виплисти. З болота стирчала тільки стріла, але днями мало приїхати з Харкова начальство, солдати збили пліт, підплили до стріли, спиляли її і теж втопили. Будматеріали тут крали всі, бувало, що й самі солдати, дєд-дагестанець продав якось цілий вагон шпал, офіцери теж не відставали, продавали цемент і шпали селянам, довкола стояло повно хат, збудованих зі шпал. На тій роботі було багато травмованих, бо ніхто ж солдат не вчив, як поводитися з рейками, які можуть вібрувати і підскакувати, та, коли мало приїхати начальство, усі травмовані опинилися в лісі просто на траві. Їм наказали сидіти тихо і не рипатися, вони й просиділи цілий день без їжі, там-таки у лісі й заночували, запорпавшись у листя. Про них просто забули. Наступного дня уся частина була свідком незабутньої картини, яку можна було сміливо назвати «Ожилі мерці», – з лісу почали вигулькувати, сунучи та шкандибаючи, страховиська з забинтованими головами, з загіпсованими руками й ногами, підпираючись виламаними дубцями й молодими берізками, декотрі повзли і махали руками, аби їм хтось допоміг, – видовище було незабутнє. На щастя, начальство уже встигло поїхати.

Я подумав, що з моєю спритністю дістати рейкою в голову – раз плюнути, тому підійшов до молодого лейтенанта і розповів йому про свою лиху долю: