Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 67)

- А ти не змінився, отамане! Ти вдруге зустрічаєш мене батогом! Не знаю, який дошкульніше... Прийшла я до тебе з відвертою душею і те, що дарувала, дарувала від щирого серця. І не тобі одному, а табору. Хоч і лихою він мені був домівкою, та все ж домівкою... Я гадала, я хотіла...- голос Агнеси затремтів, і вона урвала мову, прикусивши губу.

Насмішкуватий погляд старого цигана пом'якшав.

- Кажеш, по-щирому? Вважала табір домівкою? Тоді даруй, а лихі слова забудь. Невеликі наші достатки, але зустрінемо тебе, як дочку. Е-гей, Адело! Бери Марію і приготуй все як годиться. А щоб ми з сеньйором не зану-дилися, подай отой міх і два келихи! І люльку.

Агнеса схопилася і підбігла до стінки намету, де за шворкою, пришитою петлями, стриміло кілька люльок.

- Оцю? -спитала вона, і Фреда здивував їі схвильований вигляд.

Отаман посміхнувся.

- Гаразд! Давай з довгим чубуком!

Поки Адела витягала з дальніх закутків міх з вином, витирала почорнілі від часу срібні келихи, такі несподівані серед оточуючої обстановки, старий циган набив люльку тютюном, розпалив її і, глибоко затягнувшись, простягнув Фредові.

- Не погордуй! У нас такий звичай, коли хто приходить як друг...

- Залюбки.- Фред і собі зробив кілька затяжок, потім повернув люльку господареві.-Добрий тютюн, давно такого не палив, навіть не зустрічав тут такого.

- А це особливий. Для добрих людей і доброї розмови... Чого ж ти стоїш, Адело? Чуєш, що наказав? Забирай Марію і йдіть! У нас чоловіча бесіда, а у вас своя, жіноча.

Адела й Агнеса вийшли з намету. Вперше після приїзду до табору молода жінка зітхнула з полегшенням. Озираючись навколо, вона відшукувала знайомі прикмети, що допомогли б їй повернутися в давно минулі дні. Все, як колись. Нап'яті над возами халабуди, намети, просто курені, шатро отамана... залишки великого багаття, над яким висить почорнілий від сажі порожній казан... сліди інших вогнищ між наметами й возами... стриножені коні... рядна, ковдри, квітчасті подушки, викинуті на осоння для про-сушки... на них з вереском перекидаються через голови дітлахи... прип'ята до забитого в землю кілка коза... Напнувши до відказу шворку, вона риє землю задніми копитцями, силкуючись дотягтися до ласого кущика трави... великий собака з випнутими ребрами й запалими боками, що нишпорить під возами в безнадійних пошуках чогось їстівного... псу погано ведеться тут у таборі, де йому перепадає більше штурханів, ніж кісток, та коли табір рушить з місця, він однаково побіжить за ним, висолопивши язика, бо йому воля дорожча за сите життя десь за мурами подвір'я...

Так, все ніби, як раніш, а, проте, й не так... Табір дуже поменшав. Он і коні не такі ситі, як колись. Рядна й ковдри засмальцьовані і подерті, а подушок, що правлять циганам за все - меблі, постіль, укриття під час холоднечі, - ой, як мало!

Серце Агнеси стискується від жалю.

- Невже табір так зубожів, що й ти мусиш ходити до міста? - запитує вона Аделу, відчуваючи, що від давньої неприязні до старої не лишилося й сліду.- Чи молоді стали такими ледачими?

- Ой, не те...- Адела заперечливо й журно хитає головою, але від пояснень ухиляється.

Зайшовши до свого намету і сівши на розкидану постіль, вона теж довго мовчить, втупивши очі в одну точку. Лише плечі її похитуються з боку в бік, ніби стара жінка намагається скинути з них тягар спогадів. До стін, навіть до стелі намету прикріплено безліч мішечків з висушеним зіллям. Воно духмяно пахтить, і у Агнеси злегка туманіє голова і від цього запаху, і від ритмічного коливання тулубу Адели.

- Ти, певно, маєш багато онуків, - каже Агнеса перше, що спадає на думку, аби порушити гнітючу мовчанку.- Мігель одружився ще при мені, а Хуан...

- Нема Мігеля, нема Хуана, нема більшості з тих, кого ти знала... Ось послухай... Того літа ми подалися ген за гори, і нам добре велося спочатку, бо живуть по пригорах люди, схожі говіркою і звичаями на наших басків. Усього у нас було досить того літа, і ніколи наша молодь так багато не співала і з таким запалом не танцювала. Та недурно з давніх-давен відомо: після великих радощів приходить велике нещастя. І воно звалилося, мов грім серед ясного неба, наче чорна чума, про яку ми від прапрадідів чули...

Скупо ронячи слова, Адела розповідала, як поневірявся табір, коли почалася війна, як переганяли його з місця на місце, як прирекли німці, що захопили на той час Францію, усіх циган на винищення. Небагатьом чудом пощастило врятуватися з-за колючого дроту, та й то після того, як наймолодших і найдужчих забрали і кудись завезли. Втікачам довелось пішки, неходженими стежками, перетинати гори, встеляючи ці стежки трупами померлих від голоду, спраги, знесилля...

- Ось де посіялось сім'я мого роду, де полягли невістки й онуки... А сини... кажуть, спопелили їх разом з іншими циганами у печах пекельних, і знялися вони вгору чорним димом...

- Як же ти вижила, стара і квола? - Приголомшена розповіддю Адели, Агнеса не помічала, що по щоках її течуть сльози.

- Треба було рятувати інших. Петро вів, а я корінці поживні відшукувала, гоїла рани зіллям, відшептувала... Вийшло нас з півста, а прийшла жменька. Заново на все довелось збиватися, циган гуртувати... Якби не Петро...

Адела замовкла, поринувши в свої сумні думи, потім, махнувши рукою, підвелася і почала порпатись серед лантухів і клумаків, витягати з схованок усі свої припаси: велике коло овечого сиру, кусень копченого м'яса, прісні коржі, низку в'яленої риби, маслини.,.

- Давай я, ти краще посидь, - намагалася допомогти їй Агнеса, та стара рішуче наказала:

- Сиди! Розкажи краще, чому ніколи не озвалася? Шукали ми того пана, що тебе завіз, та, казали, кудись за моря і гори подався. Куди ж ти поділася?

Вперше Агнеса могла поговорити про свою долю з жінкою, та ще з жінкою, в якійсь мірі причетною до того, що з нею сталося, і в її душі мов греблю прорвало. Почавши з того, що найбільше її мучило, -хвороби Їрене, Агнеса змалювала страшну автомобільну катастрофу, свій відчай, коли в доньки відібрало ноги, скорботу за чоловіком, до якого вона після народження дитини почала звикати, хоч відразу після шлюбу руки хотіла на себе накласти, такий він їй був осоружний і немилий... Закінчила Агнеса теж хворобою Їрене.

- Вона, мов квіточка з зламаним стеблом. Здається, ось-ось зів'яне. Ой, Адело, власні ноги б відрубала і їй приставила аби вона тільки могла ходити! Всю кров би з себе висотала!

- А так, серце матері завжди однакове, б'ється воно під гарною сукнею чи під таким дрантям, як у мене... Шкода, не прийшла раніше - вдосвіта ми знімаємось з місця... може, чим би допомогла. Вмію я гоїти рани, перелами, від сухот у мене різні трави є, від кольків корінець... є зілля, щоб жовч розігнати і таке, що кров погану очи.щає... від лихого ока, від шалу... приворотне і відворотне... від грудниці і від пропасниці.

Адела, мов у трансі, перелічувала назви трав і хвороб, які вони лікують, силкуючись знайти з-поміж них такі, які б змогли допомогти Маріїній доньці. Враз очі її радо засвітилися, вона кинулася до своїх мішечків і почала їх обмацувати і обнюхувати, вибираючи потрібні.

- Ось з цього і ще з цього... від ломоти і гризоти, а звідси - щоб спинка не боліла, а це, щоб хвороба личка не жовтила...- Промовляючи, Адела відсипала з кожного мішечка по кілька щіпок цвіту, листя або корінців на полотняний клапоть, потім зав'язала все у вузлик і простягнула Агнесі.

- На, Маріє, і пильно слухай, що тобі казатиму. Звариш це зілля в семи кухлях води. І сім разів по кухлю підливай у купелю. А потім усю воду збери, тільки так, щоб і краплі не пролилося, і рівно опівночі віднеси цю воду на скелю найвищу, де вітри гуляють. Сім разів вкло-нися вітрам і так сім разів прокажи: "Недуга найдена, наслана, подумана, погадана, недуга вітрова, водяна, зем-ляна, вогняна, я тебе виговорю, на сім вітрів пускаю: з очей, з плечей, з грудей-пагрудей, з серця-пасерця, з живота-паживота, з рук, з ніг, з кості-пакості, з крові-пакрові, з семидесяти суглобів. Я тебе виговоряю, за семи вітрами пускаю. Тут тобі не бувати, крові не спивати, наглою смертю помирати! Я тебе висилаю на моря глибокі, на гори високі, у прірви небачені, у хащі неходжені, де люди не ходять, де дзвони не дзвонять. Там тобі напуватися, там тобі накупатися, там тобі нагулятися, з братчиками повидатися!"

Агнесі стало моторошно від палкого погляду старої і від урочистого тону, з яким вона вимовляла слова замови. На мить її охопив містичний страх перед незбагненними силами, що керують долею людини. Та перед очима промайнули картини дитинства, усі ті Маріанни і Луїси, яких при ній старі циганки навчали прийомам ворожіння та як краще дурити легковірних. Дехто з циганок справді знався на лікуванні травами, та їх вміння не сягало далі вигоювання ран і лікування звичайної простуди.

"Бідна Адела, ти ж і своїх очей не можеш вилікувати!"- подумала Агнеса, але, щоб не образити старої, тричі повторила за нею слова замови і дбайливо сховала за пазухою вузлик з зіллям.

- Спасибі, Адело! А щоб і ти мене не забула, візьми ось.- Агнеса зняла з плечей білий шарф, який вона про всяк випадок захопила в дорогу.- Він теплий і в негоду тобі здасться.

Загрубілими, шорсткими пальцями стара циганка обережно погладила пухнасту шерсть, потім притулила шарф до щоки.