Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 66)
Вдруге сьогодні довелося Агнесі грати незвичну для неї роль, і вдруге, скоріш інстинкт, ніж розум, підказував їй, як себе поводити. Хвилювання, з яким вона ввійшла в масивні двері контори, поступово зникало. Незабаром, уже цілком спокійно і розсудливо, вона давала розпорядження, підписувала потрібні документи, перераховувала те, що схотіла одержати готівкою: частину для потреб школи, щоб не збудити підозр у Нунке, частину - для себе, на власні витрати, пов'язані з поїздкою.
Лише опинившись на вулиці, Агнеса відчула, як поступово з неї починає спадати напруження. Свідомість того, що вона зуміла відстояти інтереси Їрене, приємне почуття класної незалежності п'янили серце й голову. Як хороше, що всі випробування сьогоднішнього дня лишилися позаду! Ще кілька кроків, і вона опиниться в завулку, де на неї чекає Фред. Тоді можна буде цілком віддатися почуттю радості, яке проймає її всю...
Не помічаючи перехожих, Агнеса швидко йшла вперед, та раптом чиясь рука торкнулася її ліктя.
- Стережися, ясна сеньйоро, ой стережися! Як хмара насувається на сонце, так і на твоє вродливе личко може насунутись печаль. Хочеш, допоможу її відвернути? - скоромовкою бубонів хрипкий голос біля плеча.
Молода жінка від несподіванки здригнулася і спинилася. Перед нею стояла стара згорблена циганка, закутана в велику чорну шаль, що огортала мало не всю її сухорляву постать і низько звисала над темними очима.
"Адела?"-запитала себе Агнеса і тут-таки відповіла собі: "Так!" Безперечно, це її давній ворог, Адела, від якої вона зазнала стільки штурханів, коли прибилася до кочового табору. Правда, стара циганка дуже змінилася: її ще більше висушили і зігнули роки, обличчя потворять хворі очі і сила нових зморщок, рот запав, від чого підборіддя випнулось вперед, а саме обличчя ніби покоротшало. Але ці зміни викликали сумнів лише в першу мить. З-під них проступали добре знайомі риси, викарбовані в пам'яті назавжди.
Мимоволі Агнеса відсторонилася і озирнулася навколо, немов шукала захисту. Та Адела, яка не впізнала в цій красивій, гарно вбраній сеньйорі своєї колишньої попихачки - Марії, зрозуміла її жест по-своєму.
- Молодість і краса гидують старістю, а багатство бідністю. Але краса в'яне, гроші спливають, сеньйоро! Не гонорися! Щастя можна прихилити і відхилити, наговорити і відговорити...
Останні слова стара циганка вимовила з погрозою і, схопивши Агнесину руку, повернула її долонею вгору і швидко почала приказувати:
- Знак на руці мічений, за тобою лічений. Повернеш його направо, буде доля ласкава. А наліво повернути - своє щастя обминути. Як стоїть залишати, манівцями блукати...
Адела міцно тримала пальці Агнеси своєю кістлявою холодною рукою, продовжуючи бубоніти добре завчену примовку, відому Агнесі ще з дитинства. Зараз давній спогад сколихнув в її душі давно забуті почуття, пробудив непереможне бажання ще раз побувати в таборі, опинитися в середовищі рідних по крові людей.
- Поворожиш мені в таборі. Де ж ви нап'яли свої намети?
Адела без подиву зустріла цю пропозицію. За довге своє життя вона звикла до незбагненних для неї примх багатих сеньйор і сеньйорів.
- Он там, - махнула вона рукою, вказуючи кудись на захід від міста.
- Тоді почекай на мене тут, на розі цього будинку. Завернувши в провулок, Агнеса швидко пішла до машини, яку Фред уже вів їй назустріч.
- У вас заклопотаний вигляд. Щось не гаразд? - стурбовано запитав Фред, тільки вона сіла поруч.
- Навпаки. Перекази зроблено, гроші при мені.
- Тоді у чому ж річ?
Агнеса розповіла про свою зустріч з Аделою.
- А ви не кепкуватимете з мене? З того, що мені закортіло побувати в таборі? Просто непереможно схотілося...
- Машина в нашому розпорядженні аж до вечора. Я сам залюбки подивлюся.
- А Аделу... можна її взяти з собою? Все життя здавалося: ніколи їй не пробачу. І всім іншим теж. А тепер, коли побачила, як вона зостарілась, якою стала немічною... Дивно якось. Все лихе чомусь забулось, а пам'ятається тільки хороше: безкраї дороги, запашне повітря, гіркувате від диму вогнищ, зоряне небо, що величезним шатром спинається над усім табором, тихе іржання стриножених коней і хрумкіт трави у них під зубами...
- Минуле завжди миле, Агнесо! Все гірке і болюче занадто обтяжливе, щоб тягати його завжди за собою. І лукава служниця-пам'ять старанно пересіває всі даині події крізь сито, залишаючи зверху лише приємне й хороше. Решту - замикає в скрині, ховає в найпотаємніших схованках. Бо коли часто витягати тяжкі спомини, не сила було б і жити. Ми б зігнулися під їх тягарем.
- Мабуть, це так. Інакше мені не схотілося б поїхати до табору... А ось і Адела! Спиніть на мить!
Стара циганка нерішуче підійшла до машини і запитливо глянула на Агнесу.
- Сідай. Адело! Скажеш, куди їхати...
- Адела? Хіба я колись вже ворожила сеньйорі? Десь-інде? Не пам'ятаю, щоб ми були в цих місцях....
- А я теж ворожка. Тільки на відміну від тебе вмію заглядати лише в минуле, - пожартувала Агнеса.- Старий Петро ще живий?
- Побачиш! - коротко відрубала Адела і забилася в куток заднього сидіння, зіщулившись так, ніби хотіла зайняти якнайменше місця, хоч поруч неї нікого не було.
Протягом дороги вона не промовила більше й слова. У люстерку заднього огляду часом можна було вловити її погляд, спрямований на Агнесу: розгублено-насторожений, і допитливий. Лише наприкінці, коли вдалині вже замайоріли округлі верхівки наметів, стара циганка стулила повіки, чи то стомлена їздою, чи то вдовольнивши свою цікавість і дійшовши якогось висновку.
Поява машини біля табору не викликала переполоху його мешканців: у цей час тут було порожньо. Сонце стояло високо, отже, все доросле населення і найстарші з дітлахів ще блукали по вулицях і подвір'ях міста в пошуках сякої-такої поживи. Лише малеча, що бавилася між наметами і під возами, з веселим вереском і сміхом помчала зустрічати приїжджих, та, вздрівши серед них Аделу, завбачливо спинилися трохи віддаля, вражена не так сердитим окриком старої, як незрозумілою незвичністю ії появи.
Пробігши очима по наметах, Агнеса відразу впізнала шатро отамана, найвище і найбільше від усіх. Давній страх раптом стиснув її груди. На мить вона знову відчула себе простодушною, цікавою дівчинкою, що так нерозважливо переступає заборонену межу. Тоді довелося сплатити за це дорогою ціною. А вона ж була для табору більш "своя", ніж тепер! Не треба, не треба було сюди їхати, безглуздо було сподіватись, що цього разу пощастить порозумітись з племенем того народу, кров якого ти відчуваєш в своїх жилах...
- Що ж ти стала? Ходім!-Адела, не озираючись, пішла вперед. Слідом за нею рушили Фред і Агнеса.
Мов у тумані, побачила вона, як відхилилася повсть, що закривала вхід у шатро, і перед ним випросталась висока чоловіча постать.
- Марія! - спокійно кинула Адела, ніби Маріїна поява тут була явищем цілком природним.
Отаман циганського табору зробив неквапливий крок уперед. Тепер Агнеса побачила не лише постать старого цигана, а й його обличчя. На ії подив, воно зовсім не змінилося. Так само буйно кучерявилася чорна чуприна, без жодного сивого волоска, так само гостро дивились табач-ного кольору очі, і волого поблискували рівні й білі зуби. Лише риси стали сухішими і від цього більш різко окресленими.
- Марія? - перепитав він теж спокійно, скидаючи молоду жінку метким поглядом з ніг до голови.- Що ж, заходь, коли прийшла, і ви, сеньйоре, теж. Якщо не гидуєте звичайним циганським лігвом. Вона то знає, - кивнув він у бік Агнеси, - а от ви...- старий насмішкувато глянув на Фреда, - вам може видатись за дивину така незвична для сеньйорів оселя.
- Під час війни багатьом з нас довелося призвичаїтись до кочового життя, і таке шатро здалося б нам палацом.
- Ну, коли так...- Отаман відкинув повсть на верх намету і припасував її там спеціальною планкою.
Сонячне проміння широким пасмом освітило середину намету і задню його стінку, де поверх лантухів із всіляким збіжжям, вкритих попоною, громадилася гора подушок. Кинувши дві з них на цупкий брезент, що правив за долівку, господар запросив гостей сісти. Сам він, нехтуючи такими вигодами, опустився просто на брезентову підлогу.
- Багато води спливло, як ти від нас поїхала, - сказав старий циган, тепер уже з відвертою цікавістю розглядаючи Агнесу.- Ти що, справді сеньйора чи з тих?..
Він не доказав з яких, та молода жінка добре його зрозуміла, і щоки її зашарілись, потім зблідли.
- З твоєї ласки, отамане, я справді могла стати... тією. Та банкір Менендос зі мною одружився, - з докором вихопилось в Агнеси.
- Отже, ти сеньйора, ще й багата, - спокійно констатував Петро.- Чому ж тоді прийшла? Похизуватися?
- Я циганка. Мабуть, тому.
- Пізненько ж ти про це згадала!
- Так склалася доля. До того ж... ті позначки, що залишив на мені твій батіг, застерігали.- Агнеса мимохіть приклала руку до плеча і провела по ньому пальцями, намацуючи давній шрам.
- А тепер не боїшся?
- Я прийшла не сама. І не з порожніми руками. Ось візьми! Все-таки ти став мені добрим хрещеним батьком! - Агнеса витягла з сумочки пачку асигнацій і простягла їх Петрові. Очі Адели, яка навпочіпки присіла біля входу в шатро, пожадливо блиснули, але старий циган спокійно відсторонив Агнесину руку.
- Виходить, справді прийшла похвалитися вродою, грішми...- глузливо зауважив він.- Для цього й його сюди привела? Щоб покрасуватися? - старий циган кивнув у бік Фреда.