Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 63)
З настанням холодів здоров'я Їрене різко погіршало. Закутана аж по горло у безліч пухнастих хусток і пледів, вона визирала з свого кубелечка, мов смертельно поранене звірятко, нашорошене проти всіх і всього і водночас до краю безпомічне.
Всі, як могли, силкувалися розважити маленьку хвору, але вона лише досадливе морщилась, а коли надто вже докучали їй своїм піклуванням, просто заплющувала очі, удаючи, що спить.
Лише Педро міг викликати на устах Їрене подобу посмішки. Моторний і безпосередній, щиро відданий своїй маленькій подрузі, він не підроблявся під її настрій, не вдавався до турботливо-жалісного тону, не уникав розмови про її недугу.
- Пхе, болить! Ти знаєш, як мені боліло, коли мене побив отой одноногий чортяка з таверни? Ні лягти, ні сісти не можна було, рукою і ногою ворухнути. А я плював, що болить, знаю, що однаково підведуся. Я ще йому віддячу! І ти на ноги не зважай. Усе думай: "Ось зараз ступнею поворухну, хай болить, а я поворухну..." Пам'ятаєш, влітку? Коли у тебе немов мурашки по ногах пробігли? Казав же тобі, зсунь ноги! А ти злякалася і плакати почала. Сказано, дівчина!..
- Мені вчора дуже боліло, а я не заплакала, он що! І мамі не сказала.
- А їсти не схотіла. Якщо нашого Росінанта не годувати, знаєш, що з нього буде? Впаде на всі чотири і не підведеться.
- А ти його погодував сьогодні?
- Ще й як! Він тільки вуха щулив і поглядав навколо, тебе шукав.
- Справді, шукав?
- Сама впевнишся, як зрадіє, коли побачить... Хочеш, я завтра його до вікна підведу, накопаю такий горбик, щоб вище було стояти, і під самісіньке вікно... І ви снідатимете вдвох, він під вікном, а ти тут - хто більше з'їсть. Тільки куди тобі! Знов відсьорбнеш трохи бульйону і скажеш, що від нього пір'ям тхне... Не голодувала ти, он що!
- Хочеш, зараз цілий кухоль вип'ю?
- Об заклад?
- Об заклад! На ту книжку, що Фред подарував. А ти мені що даси?
- Я виріжу з дерева маленьку мадонну і покроплю її святою водою в каплиці. Можеш класти її під подушку і, коли проб'є дзвін до меси, звіряти їй одне найпотаємніше бажання. Дядькова Луїса так завжди робила, і мадонна послала їй хорошого нареченого. Не зійти мені з цього місця!
Їрене випивала чашку бульйону, і Агнеса була на десятому небі від радощів, упадала біля Педро, вважала, що його послало ій саме небо.
- Я хочу всиновити Педро, - сказала якось в присутності Фреда Агнеса, спостерігаючи за Їрене і її маленьким другом.
- Подумайте, сестро моя, перш ніж брати на себе таку відповідальність, - застеріг падре Антоніо.- У цих безбатченків може бути погана спадковість. Зараз він дитя, а коли виросте? Досить з вас одного хреста, покладеного на ваші плечі Всевишнім..
- Так це всевишній мене так скарав? За які гріхи? -. гнівно вигукнула Агнеса.- Через маленьке безневинне дитя? Де ж тоді його милосердя?
- Путі господні незвідані, дочко! - суво-ро спинив її падре Антоніо.- Не богохульствуй і не нарікай на промисел божий... І пам'ятай, гріхи наші не тільки в діяннях наших, вони народжуються в мислі. Заглянь у власну душу!
Фред із здивуванням помітив, як Агнеса знітилась, немов зів яла. Протягом усього вечора вона просиділа мовчазна, не дослухаючись до розмови, що зав'язалася між падре і її гостем.
А розмова ця захопила обох. Фред виявив інтерес до минулого Каталонії, і падре Антоніо з великим знанням справи розповідав про її складну і трагічну історію, починаючи від панування римлян, вестготів, арабів, франків і аж до об'єднання іспанських земель, коли Каталонія, втративши самобутність свого існування, поступово втрачала і виборені нею права, аж поки не стала однією з звичайних провінцій Іспанії.
Коли прийшов час прощатися, падре захотів провести Фреда.
Вечір був вітряний і хмарний, проте повітря вже дихало запахами весни: трави, що вже виклюнулася з землі на осонні, набряклих бруньок чагарників, розтужавілої, готової відкрити своє лоно землі.
Григорій любив ці дні ранньої провесни, коли природа немов збирається з силою для навального і невпинного бігу по ланах, видолинках, горбах. Уся його душа тремтіла в передчутті наступного чуда пробудження і творення. Проте сьогодні він не помічав нічого навкруги. Його думки були ще в кімнаті, біля Агнеси та Їрене.
- Ви дуже жорстокосерді до бідної жінки, падре, - сказав він, тільки вони вийшли.
- Душа її в сум'ятті. Мені, як духівникові, належить бути суворим.
- А чи не надто великий тягар ви звалюєте на її плечі? Особливо тепер, коли Ірене так погано?
- Саме для Ірене...
Припалюючи сигарету, Фред спинився. У мерехтливому світлі сірника на мить виринуло обличчя падре, пооране глибокими зморшками. Повіки падре примружив, немов ховаючи погляд чи то від світла сірника, чи то від вітру, що бив в обличчя.
- Ірене... Вам ніколи не спадало на думку, що ви офірували життям малої в ім'я облудної мети.
- Мета виправдовує засоби, сину мій... І тим, хто був знаряддям у руках поборників віри, воздається у свій час сторицею.
- Навіть коли вони не досягли, до чого прагнули, як ви, приміром?
- Я вас не розумію, сину мій.
- Ви уникаєте прямої відповіді, падре! І даремно! Зараз я ваш спільник, дозвольте мені не пояснювати причин.
- Спільник? У чому? Спільників єднає єдине прагнення, а ми з вами люди різні. Вас вабить земне... А коли земні путі схрещуються, народжується суперництво, недобра, підступ.
- Як у вас з Нунке?
Падре Антоніо, який ішов попереду, зупинився так раптово, що Фред мало не збив його з ніг. Ріжок місяця несподівано вислизнув з-за хмари, хвилину якусь постояв, як ніс човна на мілині, і враз поплив у широкому розводді розірваних вітром хмар-берегів, кидаючи на землю сріблясте світло.
Фред добре бачив, з якою напругою дивиться на нього падре.
- Ви згадали, сину мій, Нунке. Де в мене гарантія, що не він уповноважив вас на цю розмову?
- Моє ставлення до доньї Менендос та Їрене. Ви не могли не помітити, що я не байдужий до їх долі.
- Вас єднають з ними узи земні, а вони нетривкі і скороминучі. Облудна жіноча врода надто швидко в'яне, земна пристрасть висушує жіноче серце, і там, де ви вчора бачили квітучу оазу, назавтра лежатиме мертва пустеля - жодної краплинки цілющої води не здобудуть ваші спраглі вуста, ви тікатимете світ за очі від того, що лише вчора тішило ваш зір. Тільки жива віра струмить невпинним джерелом, перетворюючись поступово у могутній потік. Не позбавляйте бідну жінку цього щастя. Вона обрала свій шлях і мусить іти ним до кінця.
- До алегорій, любити падре, вдаються тоді, коли хочуть прикрити ними правду. Тому мені не до вподоби ця мова. Я волію говорити відверто і прямо: донья Менендос для вас була лише знаряддям, а бідолашна Їрене - жертвою, як, в свою чергу, ви стали і знаряддям і жертвою Нунке.
- Ви вдруге згадуєте це ім'я. Можу я спитати, чому саме мої взаємини з сеньйором Нунке вас так цікавлять? Ви його підлеглий, його справа - то ваша справа. Було б дивним, коли б мотиви сугубо особисті спонукали вас до порушення обов'язків честі, що завжди єднають між собою воїнів єдиної ра-ті.
- Ви ухиляєтесь, пане Антоніо, від одвертої розмови. Тим гірше для вас. Бо йдеться не лише про інтереси Агне-си та Їрене, а насамперед про ваші інтереси. Забудьмо, що ми колись починали цю розмову, і повернемось до вашої розповіді про кортеси. Ви казали, що на початку вісімнадцятого віку кортеси були скасовані спеціальним декретом, але цьому передувала запекла боротьба каталонців з значно сильнішою французько-кастільською армією. Невже облога Барселони тривала мало не цілий рік, і жителі самі підпалювали свої оселі і кидались у полум'я, аби тільки не потрапити в руки ворогів?
Падре Антоніо, заглиблений у свої думки, не відповів. Міцніше загорнувшись у кирею з грубої повсті, накинуту поверх сутани, він швидко пройшов уперед, немов бажав зігрітися, потім круто повернув і зробив два кроки назустріч Фреду.
- Гаразд, будемо говорити відверто, - сказав він рішуче, - але присягніться мені, що про нашу сьогоднішню розмову не дізнається жодна душа, навіть Агнеса.
- Даю слово честі, падре!
- До чого ви прагнете і чому завели розмову про Нунке?
- Я хочу звільнити Агнесу від будь-якої залежності від вас і свого шефа. Виключити іі з темної гри.
- Чому темної? Повторюю: мета виправдовує засоби.
- Ви до своєї мети не наблизились ані на крок. Мантія архієпіскопа ніколи не прикрасить ваших плечей, бо Нунке, якого ви так необачно включили в свою гру, вас скинув з рахівниці як партнера. Ті незначні пожертви, що їх робила Агнеса з його дозволу, не дали вам змоги розгорнути задуманої справи так, щоб ваші заслуги визнали і оцінили. Ви не приумножили ані слави католицької церкви, ані її достатку. А тепер, коли питання стоїть, щоб одержати у патронеси школи постійне доручення на керування всім її майном і грошима, що надходитимуть на її поточний рахунок...
- Доручення? Ви, мабуть, щось сплутали, сину мій, - у лагідному тоні падре, всупереч змісту сказаного, почулася неприхована тривога.
- Я був присутній при розмові, що відбулася з цього приводу. Містер Думбрайт наполягає, щоб таке доручення Нунке одержав найближчим часом.
- Чим пояснюється така поквапливість?
- Думбрайт цілком слушно боїться, що донья Менен-дос підпаде під вплив людини, яка скористалася з ЇЇ необізнаності в справах, довірливості, наївності...