Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 62)
- Якщо прохання справді маленьке... - завагався Шульц.
- Крихітне.
- Чого ж ви хочете?
- Щоб оце опудало, - Домантович кивнув у бік господаря, - не стовбичило хоч зараз перед очима. Він так мені уївся, так осточортів, що я ладен задушити його сонного!
Глузлива посмішка промайнула на обличчі Пантелеймона.
- Ну, це прохання, дійсно, крихітне. Радий, що в силі кого задовольнити. Ви можете залишити нас, Паню, тільки будьте поблизу.
- Слухаю, в разі чого...
- Як завжди, я вас нагукаю.
Пантелеймон вийшов. Домантович весело підморгнув йому вслід.
- Що ж, витягайте оту штучку, що віддимає вам кишеню, і записуйте. Мене вже записували і в цій кімнаті, і ще в одному іншому місці... Присунутись поближче?
- Як вам зручніше, апарат дуже чутливий. Шульц увімкнув магнітофон, Домантович присунув стілець до стола і півголосом почав:
- Народився я в Республіці німців Поволжя...
Коли першу стрічку було списано і Шульц міняв її на нову, Домантович горілим сірником на обгортці сигарет надряпав: "Дайте аркуш паперу".
Фред здивовано глянув на нього, але видер з записної книжки аркушик і разом з олівцем мовчки поклав на стіл, одночасно ввімкнувши магнітофон. Механічно почавши розповідати далі, Домантович написав:
"Чарльз Діккенс так і не скінчив роману "Таємниця Едвіна Друда".
Фред мало не скрикнув.
Швидко схопивши олівець, він на тому ж клаптикові паперу відповів:
"Аксаков стверджує, що рукою якогось спіріта з США роман було закінчено".
Це був обумовлений ще в Берліні пароль.
Домантович і Григорій Гончаренко радісно перезирнулись.
Розділ третій
УСІ ШЛЯХИ ВЕДУТЬ ДО РИМА...
Коротка зима навалилася на Каталонію дужим вітром, частими дощами, іноді мокрим лапатим снігом.
Приміщення колишнього монастиря продималися наскрізь. У боксах ще підтримувалося сяке-таке тепло, але в довжелезних коридорах, високих залах, де провадилося навчання і стрільби, гуляли протяги, вогке повітря проймало до кісток.
Холод, похмура напівтемрява, штучна ізольованість один від одного, відсутність будь-яких розваг, крім бренді, коміксів і модних пластинок, - усе це почало впливати на вихованців школи, позначатися на успішності.
Спочатку, правда, негода навіть сприяла пожвавленню роботи в школі. Замкнені в боксах, майбутні шпигуни і диверсанти прагнули будь-що вирватися на волю, якнай-скорше залишити похмурі стіни монастиря. Але поступово навіть найретельніші в навчанні стали піддаватися апатії. Ніхто не наважувався порушити встановленої дисципліни, але і теоретичний, і практичний курс програми засвоювався поволі, з частими зривами, що змушувало викладачів та інструкторів повертатися до вже пройденого.
Особливо занепав духом Середа, який у школі значився під кличкою "Малий". Лише вправи з боротьби на деякий час виводили його з стану апатії, та до спортзалу його останнім часом уникали водити. У запалі бійки з удаваним противником "Малий" так духопелив свого партнера, що його силою доводилося боронити від нападника, і не завжди встигали зробити це вчасно: одному із інструкторів Середа могутнім ударом перебив ключицю, іншого на довгий час поклав у ліжко, так гепнувши об підлогу, що в того зрушив з місця якийсь хребець.
Що ж до теоретичних дисциплін, то Середа виявляв до них цілковиту байдужість.
У Григорія щодо Середи були свої наміри, і тому він зробив спробу вплинути на завжди похмурого і мовчазного парубка.
- Послухайте, Малий, - сказав він якось, зайшовши ввечері до нього в кімнату, - я прийшов не як офіційна особа, тобто ваш вихователь, а просто як давній знайомий, який ставиться до вас доброзичливо. Мені хотілося б...
- По-перше, у мене є власне ім'я і нічого мені чіпляти собачу кличку. По-друге, я по горло ситий доброзичливцями! А такими, як ви, особливо, - напівпідвівшись на ліжкові, Середа з такою ненавистю глянув на свого вихователя, що той зрозумів: бідолаха ніколи не пробачить собі хвилин відвертості в казармі під Мюнхеном, обману, до якого вдався Шульц, назвавшись Сомовим.
- І все-таки я справді зичу вам добра! Колись ви це зрозумієте... Але облишмо це. Неприязнь, ворожість - це сфера почуттів, а я прийшов, щоб звернутися до вашого розуму.
- Забирайтесь геть, пане Сомов! Фреду Шульцу я не маю права цього сказати, так поспитайте в Сомова. Він, безперечно, порадить вам якнайшвидше вийти.
Зустрівшись другого дня з Домантовичем, Григорій переказав йому розмову з Середою.
- Він не з тих, на кому можна поставити хрест, у мене з думки не йдуть слова, сказані ним того вечора, коли гуляли люди, що продалися Чорногузові. Пам'ятаєш, ти ж чув: "Може, хоч трохи бруду з себе змию..." Я до нього підступитися не можу, він люто мене ненавидить, вважаючи основним винуватцем того, що він опинився тут. Тобі буде легше знайти з ним спільну мову, тим більше, що, про людські очі, ми з тобою не дуже симпатизуємо один одному.
- Гаразд. Влаштуй так, щоб ми змогли з ним зустрічатися.
- Я міг би вас оселити разом, але тебе готують у резиденти, а він проходить по класу "Д". Єдине місце - спортзал.
- Хочеш, щоб він мені в'язи скрутив або голову проломив?
- Порозумійся з ним якось. Я викличу кудись інструктора, ви зможете побути наодинці. А далі щось придумаємо...
- Є якісь новини?
- Думбрайт щось часто гасає по всіх усюдах. Очевидно, до чогось готується. Показове й те, що раніше все квапив, а тепер категорично наполягає на поглибленні знань і підготовки. До весни - жодної операції. Лише засилка двох резидентів з єдиним завданням: глибоко законспіруватися. Коли будуть уточнені дати і місце засилки, я тобі передам.
- А поки бити байдики?
__ Виходити в ефір лише в разі крайньої потреби.
__ Збожеволіти можна!
- А мені, ти гадаєш, весело? Досі я мусив стерегтися сам, а тепер кожної миті, кожної хвилини тремчу за тебе.
- Та я ж для них справжнісінька знахідка! Який матрикул? Ще до війни, працюючи інспектором наросвіти в одному з районів Республіки німців Поволжя, ніби виконував окремі делікатні доручення німецької розвідки, під час війни перейшов на бік Власова, тут зарекомендував себе якнайкраще... Все-таки вища освіта. Інтелект і непереборна відраза до посередностей, які не давали мені на батьківщині ходу. Букетик!
- Ти все жартуєш...
- Та ні... Не пожартуєш, любчику, коли бачиш, як обертаються справи. Коли вже з'явилася тенденція у наших недавніх союзників ревізувати рішення Потсдамської конференції, на сесії Ради міністрів закордонних справ, в жовтні, в Лондоні...
- Це ти про виступ Бірнса?
- Так. І про те, що голову делегації США підтримав англійський міністр закордонних справ Бевін. У цій зворушливій єдності поглядів виразно помітна тенденція згуртуватися проти СРСР. Ти розумієш, до якого загострення міжнародної обстановки це призведе?
- Досить глянути на Думбрайта, щоб це збагнути. Вій уже натякав, що ми напередодні величезних змін, які відкриють перед нами значно ширші горизонти, ніж раніше... Та облишмо це зараз, повернемось до наших сьогоднішніх справ. Не гаючи часу, візьмись за Середу.
- Признач мене в пару з ним хоч завтра. Тільки подбай зарані про йод, примочки і всякі там припарки... Отже, завтра?
- Якщо не буде присутнім інструктор радіосправи Вайс...
- Вайс? Отой альбінос? Ти щось проти нього маєш?
- Надто запопадливий, набивається в друзі, любить задавати зайві питання.
- Може, просто симпатизує тобі?
- Навряд. Запитає, наприклад, чи бував я в пивничці на розі такої і такої-то вулиці, а у білястих очах така, знаєш, байдужа каламуть... Надто байдужа, щоб бути природною, а у м'язах обличчя відчувається напруження. Стримуване, ледь помітне, але з мене добрий фізіономіст..
Кожною клітинкою тіла відчуваю, що він ставиться до мене з недовірою.
- Ти дав йому для цього якийсь привід?
- Жодного. Тут, мабуть, діє інтуїція слідчої з гестапо. Інстинктивно відчуває в мені якусь ворожу собі силу.
- Гм... Мені це не подобається. Будь обережним!
- Мені теж. Що ж до обережності, то не турбуйся. Не першина!
Заспокоюючи Домантовича, Григорій трохи покривив душею. З начальством, викладачами у нього встановились непогані взаємини, і те, що Вайс, всупереч цьому, непомітно за ним стежить, породжувало тривогу. А що, коли він діє не з власної ініціативи, а з наказу, скажімо, Думбрай-та? Ні, це неможливо. Бос якраз виявляє особливу прихильність до молодого вихователя російського відділу. Якось він навіть сказав, що вважає його більш американцем, ніж німцем. У його устах - найвища похвала. Нунке? Не може бути. Цей знає його ще як фон Гольдрінга, а майбутній зять такої цяці, як Бертгольд, для нього поза сумнівами. Тоді Шлітсен?.. Можливо! Він з самого початку поставився до Фреда Шульца насторожено. Правда, після повернення з Мюнхена ця настороженість зникла, але те, що його, колишнього заступника начальника школи, скинули з посади ще й зробили підлеглим людини нової, значно молодшої віком, не могло не породити образи, заздрості, неприязні.
Так чи так, а треба стерегтися, контролювати ще ретельніше кожен свій крок, слово, погляд... Раніше хоч у товаристві Агнеси та Їрене він знаходив розраду, трохи відпочивав душею, а тепер...
Тепер Фред Шульц на віллі Агнеси з'являється найбільше раз на тиждень. Не тому, що зустрічають його непривітно, а тому, що в його взаєминах з господаркою дому щось змінилося, з'явилася якась напруженість. Агнеса то радо кидається йому назустріч, то розмовляє стримано, так, ніби вони щойно познайомились, то за старою звичкою береться жваво про щось розповідати - і раптом уриває мову і стає похмурою і мовчазною. До того ж, вони рідко лишаються наодинці, бо падре Антоніо став чи не постійним мешканцем вілли.