Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 61)
Заглиблений у ці роздуми, Нунке й сам не помітив, як опинився в боксі старого генерала.
Якби начальникові школи було притаманне почуття гумору, він, напевне, розсміявся б, побачивши той неповторний "натюрморт", який постав перед його очима: на столі, поміж "Бібліями", - одна велика, розкішне видана, друга портативна, тільки недавно приставлена з Нью-Йорка, - і стосами сектантських часописів, теж видрукуваних в США, у мальовничому безладді розташувалися дві пляшки вина- - порожня і тільки почата, - тарілки з риб'ячими хвостиками, голівкою і кісточками, недоїдені кусні хліба.
Біля стола сиділи Ворон і Протопопов, обидва трохи напідпитку.
- Пфе, як у вас брудно! - поморщився Нунке.
- Нормальна обстановка після дружньої бесіди і скромної вечері. Людина з фантазією навіть сказала б - символічна! Погляньте, як усе пасує одне до одного. Хліб, який переломив господь наш Ісус Христос в пустелі, вино з Кани Галілейської, риба - символ християнства, нарешті, проповідь слова божого...- Ворон поклав руки на "Біблію" і один з журнальних стосів.- Все, як належить священослужителям...
- Бос цікавиться підготовкою групи "Амінь". Зможете ви на ранок подати звіт? Без просторікувань, тільки факти й цифри.
- Звичайно! Ще не було випадку, щоб старий Ворон не виконав завдання. Навіть після прийому цих крапельок, - Ворон потарабанив нігтями по шийці пляшки.- Аква віта, надихає і наснажує!
- Коли, на вашу думку, можна буде почати відправку людей з групи "Амінь"?
Ворон замислився.
- Зараз маємо кінець листопада... Отже, десь там у квітні-травні наступного року.
- Ви при повному розумі? На такий строк ми ніколи не погодимось!
- Раніше не вийде.- Ворон підвівся, його розчерво-ніле обличчя стало багровим, аж залисніло.- У Думбрайта свербить, а мені потім чухатись?
- Але зрозумійте, залізо кують, поки воно гаряче, а людські душі - поки їх пече біль і туга за загиблими... Саме зараз нам потрібні керівники сект, а не тоді, коли люди прийдуть до пам'яті і з головою поринуть у вир щоденних справ. У більшовиків їх досить, щоб примусити думати про землю, а не про небо!
- Про що ж ви думали, пане начальнику школи, раніш? Тицьнули мені неуків, які "Часослова" від "Євангелія" відрізнити не можуть і вимагаєте, щоб я вам за три дні спік аж три богатирі? Які з тих дурисвітів керівники сект будуть без тривалої підготовки? З якими молитвами вони поїдуть?
- Думбрайт казав, що при сектах є спеціальні секції, які опрацьовують нові молитви та гімни - музику й текст. Ви звертались до них?
- От вчора прислали кілька таких опусів! Протопо-пов, що ви скажете про цю ось молитву? - Ворон розгорнув журнал на передостанній сторінці і сердито кинув його на стіл.
- Читав, читав. Сміху не обберешся! Мелодія точнісінько, як у тій давній пісні, що одурені дівчата, вмиваючись сльозами, виводили. Ви тільки послухайте!
Протопопов витягнув руку з журналом уперед і проспівав:
- А тепер ось:
Нунке не зміг не посміхнутися, і це ще більше розсердило Ворона.
- Вам смішки, а мені хоч плач!
- І все-таки підготовку треба прискорити, - відразу став серйозним Нунке.- Будь-що! Давайте завтра вранці зберемося в мене і порадимось. Попередьте Шульца. До речі, він давно на аеродромі?
- Аеродромі? Та й духу його там нема! Він у Пантелеймона, марудиться з квартирантом.
- Так, так, згадав... Коли повернеться, скажете, щоб зайшов до мене!
Нунке вийшов.
А тим часом Фред, вертаючись з Фігераса, і не думав поспішати.
Як добре, що йому дозволили користуватися машиною без шофера! Можна їхати, як заманеться. Зараз він зменшить швидкість до мінімуму і їхатиме поволі, поволі, щоб мати час обміркувати все те, що так несподівано трапилося сьогодні...
Годині о шостій Фред Шульц під'їхав до самотнього будиночка на околиці Фігераса, де ось вже мало не тиждень після зустрічі з Нонною проживав Домантович. Власне, не проживав, а нидів, бо в становищі його ніщо не змінилося: жодної газети чи книги, ані олівця, ані клаптика чистого паперу... В глухонімого, правда, "прорізався" голос, та два-три слова, кинуті вранці, під час обіду і за вечерею, лише підкреслюють гнітючу мовчанку протягом всього дня. Лишилося відлежуватись, тинятися під невсипущим оком господаря по садку, мугикаючи якийсь набридлий мотив, що нав'язався ще зрання, і стримувати, з усіх сил стримувати роздратовання...
Воно прорвалося сьогодні вранці. Несподівано для самого себе Домантович відмовився снідати, заявивши, що від сьогодні він оголошує голодовку:
- Ви, лакизо! Скажіть вашим панам: вони або випустять мене звідси, або винесуть уперед ногами.
"Глухонімий", як продовжував його називати в думках Домантович, лише байдуже знизав плечима і спокійно ваяв-ся прибирати тарілки.
Обідати Домантович теж не вийшов, хоч рівно о' четвертій Пантелеймон, з властивою йому пунктуальністю, почав збирати на стіл.
Прислухаючись до брязкоту ножів і виделок, Домантович ковтав слину і зле з себе кепкував: "І не заціпило тобі, коли ти це бовкнув! Йолоп! Замість набиратися сил на курорті у дядечка Пані, показати ім свою витримку, вискочив, мов Пилип з конопель. Тьху!.. А тепер, любчику, тримайся! Назвався грибом, полізай у кіш..."
- Обідати! - лаконічно сповістив господар, з'являючись у дверях.
- Забирайся! - так само коротко відрубав Домантович.
Відвернувшись обличчям до стіни, він силкувався заснути, але ссало під ложечкою, від безперервного куріння в рот раз у раз набігала гірка слина, а у голову - такі ж гіркі думки.
Врешті-решт, його все-таки зморила дрімота. Може, прийшов би і жаданий сон, та до слуху долинув шум машини, що вщух біля подвір'я. Незвичайна для цього відлюдного закутка подія! Лише двічі сюди під'їздили авто: перший раз, коли його привіз сюди огрядний старий, і вдруге, коли вони з Пантелеймоном і його ніжною "сестричкою" їздили до загородньої таверни. Може, знову приїхала Нонна? Навіть її Домантович побачив би зараз залюбки - все-таки людська мова і нове обличчя!
Швидко підвівшись, Домантович підійшов до вікна, але розгледіти, хто саме приїхав, не встиг. Проте кроки, що залунали на ґанку, а потім у кімнаті, були явно чоловічими.
Знову лягти і прикинутися сплячим? Це дасть змогу виграти якусь хвилину, щоб зорієнтуватися, вирішити, як себе тримати з несподіваним відвідувачем.
Домантович ліг ниць, злегка повернувши голову, рівно настільки, щоб куточком ока побачити, хто зайшов до кімнати. Та коли двері прочинилися, він рвучко схопився.
- Сомов! Невже і ви тут?
- Як бачите. Тільки не Сомов, а Фред Шульц.
- Чудасія! Справжня чудасія!-вигукував Домантович, збуджено тиснучи Шульцу руку. Потиск був дужим і щирим, а от подив? Фредові здалося, що в ньому є щось нарочите.
- Не хотів би повторювати банальних слів про тісноту світу, але, за сучасних умов пересування, він справді стає все тіснішим і тіснішим. Радий зустрітися з вами знову, Домантович!
- Не так, як я, Сомов! Я ж тут мало не здичавів!
- Повторюю, моє справжнє ім'я Фред Шульц.
- Пробачте, надалі так вас і величатиму. Може, присядете?
- Звичайно. На жаль, довелось прийти до вас не з товариським візитом, а у справі.
- Он як? Мною починають цікавитись? Вже легше... Так у чому ж ця ваша справа полягає?
- Мені доручено ознайомитись з вашою докладною біографією. І не лише ознайомитися, а й записати. На магнітофоні.
- А не скажете мені, як старому знайомому, кому вона погрібна і для чого?
- На превеликий мій жаль, я мушу тільки запитувати, а ви тільки відповідати.
- А якщо я відмовлюсь?
- Не радив би. Ви лише погіршите свій стан. Адже ви позбавлені змоги не те що боротися, а навіть голос подати.
- А я так зрадів, вас побачивши!
- Мені теж приємно.
- Чинити допит?
- Вже й допит! Звичайні анкетні дані... Подавали ж ви, напевно, писану автобіографію Хейендопфу? Без цієї формальності...
- Гаразд, я згоден, але з однією умовою.
- Ви примушуєте мене повторюватись: не радив би ставити умов. У нашому становищі ставити умову...
- Назвемо її маленьким проханням. Вас така редакція влаштовує?