Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 60)
"Полоскав горло" Думбрайт лише ввечері чистим бренді і досить старанно, проте п'яним Нунке його ніколи не бачив. Лише червоніло обличчя та голоснішою ставала розмова.
Цього вечора він теж випив багато, хоч і цідив бренді крізь зуби, маленькими ковточками, ніби смакуючи тонкий букет добірного вина.
Несподівано для Нунке Думбрайт відставив щойно налиту чарку.
- Давайте на аеродром, поглянемо на парашутистів! Хочеться на повітря.
- До стрибків ще з годину. Може, поглянете на карту? Ви наказали на вечір приготувати.
- Гаразд, тягніть карту!
Нунке довго ворожив біля хитромудрого замка сейфа, витяг згорнуту вчетверо карту Європейської частини Радянського Союзу, поцятковану кружальцями, квадратиками, трикутничками, і простелив її на столі.
Думбрайт довго і уважно вивчав позначки.
- Мало! До смішного мало! І це все, на що спроможна наша школа?
- Максимум! Але ж ми не самі, існують десятки інших закладів, подібних до нашого...
- Мало! Мало! Боже, як мало!-уперто повторював Думбрайт, продовжуючи вивчати карту.
- Якщо взяти нашу школу окремо. Але ви ж самі казали, що всі списки колишньої німецької агентури потрапили до вас! Отже...
- Її, цієї агентури, не існує, містер Нунке! Практично вона дорівнює нулю. Коли й животіє якийсь неспійма-ний агент, то ми не такі дурні, як Шлітсен, щоб на нього розраховувати.
- Перебільшення, містер Думбрайт, запевняю вас! Відступаючи з Росії, ми подбали про те, щоб залишити там і свою широку агентуру, і добре законспіровані явки. Таким чином...
- А вийшов пшик! Ми теж зраділи, коли нам потрапили ваші списки. Пам'ятаєте, я навіть похвалився цим перед вами? А що вийшло практично? Минуло трохи більше півроку, і списки ці можна спокійнісінько викинути на помийку. Ваша колишня агентура - сьогодні міф! Одні самі прийшли до радянської контррозвідки з повинною і виказали все, що знали. Інших схопили на гарячому. Бо коли ниточка вже в руках, клубочку розмотуватись і розмотуватись... Ті одинаки, які, можливо, лишилися, принишкли, мов миші у шпарках, сподіваються, що про них забудуть... Фактично в Росїі треба все починати спочатку. З самісінького початку.
Думбрайт сердито відсунув карту і заходив по кабінету.
- Сховайте це до завтра. Треба щось придумати... До речі, як справи у Ворона і Шульца? Сьогодні я їх щось не бачив. Байдики б'ють? Підіть дізнайтеся! А я тим часом напишу патронові. Навряд чи буде він задоволений з наших новин.
- Подзвоню тільки Шульцу, дізнаюсь, чи він у себе. Ви не заперечуєте?
Думбрайт раптом скипів:
- Треба поставити справу так, щоб вам доповідали, а не ви бігали розшукувати своїх підлеглих!
- Очевидно, Фред на аеродромі, а Ворон ще не скінчив з своїми святенниками. Піду перевірю...
Призначений керувати секцією сектантства, Ворон назвав її класом "Амінь".
- Чому "амінь"?-здивувався Думбрайт, почувши цю назву.
- "Амінь" - означає "кінець", - хитро примружився Ворон, можливо, щоб приховати сум, що мимохіть забринів в його голосі.- Мені пішов сімдесят перший. Гадаю, виховання кадрів пресвітерів, панотців, всіляких там керівників сект - останнє доручення мені, як розвідникові... Отже: "Амінь"!
Думбрайт, що любив несподівані назви і прізвиська і сам перехрестив Воронова на Ворона, тільки розсміявся.
- Тільки от що, містер Ворон, - попередив він, - не привчіть ваших преподобних до горілки! Дай вам волю, так на вас і не напасешся!
- Високочтимий містер Думбрайт, і ви, шановний гер Нунке! Я не знаю, як повелося в Росії сучасній з сектами, з церквами та їх служителями, але чудесно пам'ятаю цих сівачів на ниві божій в Росії дореволюційній - релігійній, забобонній і п'яній. Ви не знайшли б тоді жодного попа, дяка, паламаря, щоб не випивав би бодай двох чарочок: на хрестинах, на іменинах, на весіллі, на похороні, на поминках, на різдво, на Новий рік, на водосвятіє, на масниці, на Великдень, на вшестя, на тройцю, на заговини перед петрівкою, на Петра і Павла, на, на і на... А якщо зважити на всіх святих та угодників, їм же нєсть числа, не було дня, коли піп із своїм причтом не пив. Не думаю, щоб саме тут щось змінилося. Бо це навіть не нова й стара Росія, а стародавня Русь, веселіє якої, як сказав рівноапостольний князь Володимир, "є пити"... Амінь!
Останнє слово Ворон проспівав на повний голос, і воно прокотилося луною під склепінням школи. Думбрайт затулив вуха.
- Колоритна постать! - сказав він, коли Ворон вийшов.- Давно почав працювати на вас?
- Років з двадцять.
- А до того?
- "Інтеліженс сервіс". Є підстави гадати, що вже під час першої світової війни він був зв'язаний з англійською розвідкою, тому й емігрував до Англії після революції в Росії.
- Чому перейшов до вас?
- Хтось з білоемігрантів випустив у Парижі мемуари, де згадав і заслуги генерала, який з відома і доручення російської розвідки спритно дурив своїх англійських колег. Ворону дали штурхана під зад, і він запропонував свої послуги нам.
- Очевидно, генералові є що згадати!
- Ще б пак! Міг би написати кілька томів найцікавіших спогадів: за плечима три розвідки з їх кухнею!
- Ото-то й воно... - покрутив головою Думбрайт.
- У вас з'явились якісь сумніви щодо Ворона? Запевняю вас, він служив нам вірою і правдою. Йому нікуди було подітись та й старіти почав.
- Саме це мене і непокоїть.
- Вас турбує питання пенсії?
- Якої пенсії? - здивувався Думбрайт.- Ах, так, ви про обіцяну компенсацію в разі виходу в тираж. Що ж, хай тішить себе такою думкою, поки здатний працювати. А потім... потім побачимо! Я не прихильник того, щоб панькатись з такими, як він. Той, хто багато знає, завжди являє небезпеку. Зважте на такий психологічний момент: розвідник завжди тамує в собі надто багато прихованого від інших, і чим більше всього накопичується, тим сильніший внутрішній тиск.
- Пробачте, я не зовсім розумію, яку небезпеку це може являти безпосередньо для нас.
- Такі, як Ворон, увесь вік живуть подвійним життям: внутрішнім - прихованим від усіх, іноді навіть від самого себе, і зовнішнім, яке виявляється в діях і тому стає домінуючим, таким, що пригнічує перше. Хороший розвідник насамперед мовчальник... І от, коли він виходить в тираж, внутрішній тиск, не стримуваний зовнішніми обставинами, немов прориває оболонку, назовні виривається те, що приховувалось і накопичувалось роками. Ви читали мемуари колишніх розвідників? Всім їм хочеться компенсувати себе за довге мовчання, наговоритися досхочу, і вони стають базіками, розповідають про такі речі, які...
- Не підлягають оголошенню? - чи то запитав, чи то ствердив Нунке.
- Ні за яких умов! Бо викриваються не лише окремі факти, а й методи розвідувальної роботи.
- На жаль, нема такого закону...
- Закони пишуться для натовпу, а не для тих, хто стоїть біля керма, хто створює політику! Кому це знати, як не вам! Не сподівався, містер Нунке, що ви такий наївний!
- Зараз не часи диктату націонал-соціалізму. Самі ж ваші газети знімуть галас про порушення людських прав і законів.
- А ми їх і не станемо порушувати... Смерть старої людини - явище природне...
- Ви кажете про... так би мовити... - Нунке спинився, не знаючи, чи правильно він зрозумів думку боса.
- Лише маленьке прискорення подій: своєчасну ліквідацію! - спокійно пояснив Думбрайт.
- Та-ак... - невиразно простягнув Нунке, відчуваючи, як спину йому обсипає морозом. Адже він сам у цілковитій залежності від Думбрайта І хоч був у розквіті сил, але раптом відчув, як час ущільнюється, як наближається той день, коли і про нього, Іозефа Нунке, можливо, знімуть таку ж розмову...
Сьогодні, йдучи до Ворона, він знову пригадав все сказане Думбрайтом, і щось схоже на почуття жалю ворухнулося у його серці. Але зусиллям волі він приглушив у собі змішаний з тривогою жаль. Не може бути, щоб Думбрайт навіть колись, в далекому майбутньому, поставив знак рівності між ним і Вороном! Нісенітниця! Нерви! Дається взнаки розлука з Бертою і дітьми.
Треба руба поставити перед нею питання про переїзд сюди, до Іспанії. Врешті-решт, він у такому віці, що ніякі відвідування будиночка на вулиці Сервантеса, п'ятнадцять не можуть йому замінити родинного вогнища. Ізабелла, правда, чарівна, але її вимоги останнім часом стали нестерпними, а бурхливість темпераменту іноді просто стомлює. Берта ж навіть пристрасть вміє тримати в рамках розсудливої добропорядності. Після сумнівних пригод воєнного часу це саме те, чого він прагне... Ганс і Ліз теж не можуть надовго лишатися без його батьківського впливу. Особливо Ганс. Берта надто до нього поблажлива, потурає його захопленню живописом, забуваючи, що треба загартувати душу хлопчика, а не розслаблювати її мареннями про хистку славу художника... В останній приїзд у Берлін діти мали чудовий вигляд. Та й чи може бути інакше? У них чудесна спадковість і з боку матері, і з боку його, батька. Навряд чи зміна клімату на них відіб'ється негативно. Даремно Берта цього побоюється. Мабуть, не треба було розповідати ій про скалічену Їрене. Каліцтво каліцтвом, а Берта вбила собі в голову, що за інших умов, в іншому кліматі... Жіноча логіка! Незважаючи на свою розсудливість, Берта спочатку трохи ревнувала його до Агнеси. Так і казала: "Твоя гітана..." Мав би він вигляд, якби зв'язався з патронесою! А момент, коли він мало не вскочив у таку халепу, був. Якби не гидливість до Їрене... і не мовчазний опір циганки, що пошилася в святоші... Втім, не така вже вона й святенниця. Принаймні з Гольдрінгом, чи то пак, Шульцем. Щось він туди надто вже вчащає. Це, звісно, непогано, бо зменшиться вплив на патронесу падре Анто-ніо, який почав норовитися. Та й Шульцу краще на деякий час забути наречену, Бертгольдову доньку. А як прагнув її розшукати! Кілька разів розмову про поїздку в Швейцарію заводив. Останнім же часом не згадує. І це дуже добре. Лора Бертгольд, мабуть, одержала кругленьку спадщину після батька, отже, в її руках вірний засіб затримати біля себе милого. І вважай, що Фред Шульц загинув для розвідки. Відчувши під ногами такий твердий грунт, як посаг, він тільки п'ятами накиває...