Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 59)

О пів на восьму він швидко виходив з відведеного йому боксу і повертався до нього рівно о дванадцятій - поснідати.

За чотири з половиною години Думбрайт встигав відвідати кільканадцять боксів, де жили вихованці школи, щоб самому простежити за підйомом, туалетом чи сніданком, вимагаючи точної регламентації часу, потім йшов у класи групового навчання. Оскільки кожна така група складалася з трьох осіб, часу це забирало чимало. Тим більше, що він не просто спостерігав, як майбутні диверсанти засвоюють прийоми боротьби, нападу, роззброєння, а сам активно включався в навчальний процес, демонструючи неабияку вправність в застосуванні різних прийомів.

З класів Думбрайт поспішав до так званого "збройового залу", де "лицарі" навчалися знешкоджувати і заряджати міни, демонструвати своє вміння закладати їх під мости, залізничні рейки, заводські верстати, макети яких були тут-таки, в колишній монастирській їдальні. Містер Думбрайт не гребував тим, щоб самому підповзти під якийсь макет і перевірити, правильно чи неправильно закладено міну, сперечався з інструкторами і викладачами, критикуючи методику навчання, іноді навмисне висував абсолютно несприйнятливі пропозиції і гаряче їх обстоював, щоб перевірити кваліфікацію того чи того майстра диверсійних справ.

Із "збройового залу" він прямував до тиру, розташованого в колишній церкві і з'єднаній тепер з залом довгим коридором без вікон.

Тут навчали, як вбивати людей.

За мішені правили майстерно зроблені, в нормальний людський зріст, манекени. Вони рухались по спеціальних рейках, іноді лише визираючи на мить над підлогою чи в якомусь отворі. Рухалися повагом, швидко, з блискавичною швидкістю. Майбутні агенти і навіть диверсанти навчались тут лише індивідуально. По кожному манекену можна було стріляти тільки раз. Після пострілу Думбрайт разом з інструктором перевіряли, куди саме влучила куля. Адже від "лицарів" вимагалося вміння з першого пострілу влучати в голову чи груди, але обов'язково так, щоб постріл можна було вважати смертельним.

Сам Думбрайт, не превеликий свій жаль, стріляв погано і тому всіляко уникав власноручно демонструвати майстерність вбивці. Безсилий показати високий клас стрільби, він компенсував себе добірною лайкою. Коли хтось з "лицарів" промазував або влучав не туди, куди наказано було влучити, він з піною біля рота шпетив винного, не добираючи слів з свого багатого на лайки і образи лексикона.

Поруч з тиром, у колишньому правому притворі, відгородженому тепер суцільною кам'яною стіною, містився "таємничий кабінет". Тут засвоювали найновішу американську диверсійну техніку. Останньою "новинкою" були електрорукавички і потайні пульверизатори. Думбрайт наочно демонстрував, як треба ними користуватися. По поверхні такої рукавички, з'єднаної з безшумним моторчиком у кишені штанів, пропускався електрострум. Досить було покласти руку в рукавичці на чиєсь плече, і людина втрачала притомність, іноді на досить довгий час. Пульверизатори вміщували в верхню кишеню піджака, де тримають декоративний носовичок. Він визирав з кишені гострим ріжком звичайної білої хусточки. Та від цієї "хусточки" йшла тоненька трубочка, кінець якої виходив у нижню ліву кишеню. Розмовляючи з кимось, можна було непомітно стиснути бульбочку в кінці трубки, і в обличчя співрозмовника дужо била коротка струмина якоїсь рідини. Як і при застосуванні електрорукавички, людина непритомніла.

Для практики в таємничому кабінеті "манекени" були непридатні. Практикувалися на живих мішенях, на тому баласті, що поступово утворювався в школі: агентах, які виявили свою неспроможність впоратись із завданням, на покалічених під час переходу кордону, на шпигунах, які з тої чи тої причини "вийшли в тираж". Замість обіцяної пенсії, дві останні категорії знов потрапляли до школи і залишалися тут як обслуговуючий персонал і піддослідний матеріал. Траплялося, залишалися навічно, так і не прокинувшись після невдалих вправ з пульверизатором і рукавичкою, якимсь іншим приладом чи апаратом, їх потай ховали на колишньому монастирському цвинтарі.

Перевіривши засвоєння нової техніки, Думбрайт рівно об одинадцятій п'ятдесят вертався до себе, щоб поснідати. Як і вранішня кава, сніданок завжди був однаковий: варена холодна баранина, заправлена різними гострими спеціями і добре полита оцтом, кілька шматочків тонко нарізаного сиру з солодким вином і великий апельсин. Снідав Думбрайт завжди один - усі знали, що від дванадцятої до тринадцятої турбувати його не можна: він готується до найделікатнішої роботи, до відвідання класу "А".

Класу "А", як спеціального приміщення, власне, не було.

Кандидати в агенти навчалися у тих самих боксах, де й жили. Інструктори, викладачі, вихователь приходили сюди самі, до кожного окремо.

Зараз усю свою увагу Думбрайт зосередив на тих, хто вже закінчив навчання чи закінчував його і от-от мав виїхати "на місце призначення". Воно не було відомо ані викладачам, ані інструкторам. Вони відповідали лише за засвоєння теоретичного і практичного курсу навчання. Все інше їх не стосувалося. Про місце відправки знав лише сам новоспечений агент, Нунке та ще вихователь, роль якого на цьому етапі підготовки надзвичайно зростала: під його проводом учні класу "А" вивчали умови життя того району, куди їх відправляють, його етнографічні й інші особливості, економіку, докладний, аж до дрібних подробиць, план місцевості тощо. Одночасно майбутньому агенту прищеплювалися і всі ті навички, які дозволять йому в новому середовищі повбдитись цілком вільно, нічим не вирізняючись серед місцевих жителів.

Останнім часом при "засвоєнні місцевості", як іменувалася ця дисципліна в школі, все більша увага приділялась систематичному читанню радянських газет потрібного в даному разі району. Великі газети виписувались через різні офіційні канали, а потім поступали до школи. Гірше було з районними і особливо з багатотиражками - заводськими чи інститутськими, їх нелегально пересилали через "поштові скриньки" або листонош-туристів.

Ще під час своєї першої появи в школі "лицарів благородного духу" Думбрайт повчав Нунке:

- Газети радянських заводів чи інститутів - то невичерпне джерело потрібної нам інформації. Ми мусимо домогтися, щоб школа одержувала їх якнайбільше, щоб надходили вони систематично... Підкреслюю, саме в систематичному читанні сенс. Окрема кореспонденція, допис вам можуть нічого і не сказати, а співставляючи їх, піддавши аналізу відомості, здобуті вчора, сьогодні, завтра, можна дізнатися, яку продукцію випускає завод, скільки в ньому цехів, як їх обладнано, випуск якої нової продукції запроваджується і все таке інше...

- Маєте цілковиту рацію, - виправдувався Нунке, - я дійсно недооцінив цього джерела. А мусив би перший за нього вхопитись. Вам відома історія з журналістом Якобом Бертольдом?

- Щось чув, але не пам'ятаю точно.

- Це німець, антифашист. Напередодні світової війни втік у Швейцарію і опублікував там книгу, в якій доводив, що Гітлер готується до війни. На підтвердження свого прогнозу Бертольд абсолютно точно навів кількість наших дивізій, більше того - викрив всю дислокацію армії фюрера. З наказу Гітлера ми, тобто німецька розвідка, - до речі, і я брав участь у цій операції, - викрали Бертольда і привезли до Німеччини. Звичайно, допит, вимоги назвати імена зрадників, які виказали йому воєнну таємніцю. І уявіть собі, Якоб Бертольд наочно переконав нас, як він дістав всю інформацію про дислокацію військ з наших-таки газет...

- От-от... А у вас же перед війною цензура просто лютувала! І взагалі ви, німці, більш пунктуальні і обережні, ніж слов'яни.

Другого ж дня Нунке дав відповідні вказівки по всій агентурній сітці, і систематичне вивчення радянської район-ьої преси та багатотиражних газет, якими раніш нехтували, запровадили в класі "А" як спеціальну дисципліну.

Відвідуючи кожного з вихованців, що закінчували клас "А", Думбрайт особливу увагу звертав на таку обізнаність з місцевою пресою і "ганяв" по ній учнів, наче по підручнику. Він вимагав, щоб вони напам'ять знали прізвища всіх керівних працівників району чи області, імена знатних людей, дати з'їздів, конференцій, цікавих нарад, репертуар театрів і кінотеатрів тощо. Надзвичайно цікавила його і самодіяльність. Нунке помітив, що бос залюбки вислуховував тих, хто має нахил до музики, живопису чи літературних вправ.

Ось і сьогодні, в двадцять восьмому боксі. Мало не годину змарнував Думбрайт, слухаючи слабенькі віршики одного доморощеного піїти.

- Я навіть уявити не міг, що вас так цікавить література і особливо поезія, - не міг приховати свого здивовання Нунке.

- Поезія? Це ви про того з двадцять восьмого? - розреготався Думбрайт.- 3 нього такий поет, як з вас місіонер.

- Так чому ж тоді стільки часу... Думбрайт зверхньо поляскав Нунке по плечу:

- До травня сорок п'ятого точилася боротьба збройна - потрібні були автомати, гармати, літаки. Зараз же ми розпочали боротьбу розумів, ідеологій. Інша боротьба, інша і зброя: філософія, живопис, музика, література. Запевняю вас, хлопчина, що створить нелегальний літературний гурток або організує підпільну виставку картин потрібного нам напрямку, важить не менше, ніж спеціаліст активних диверсій. Ось чому я слухав опус цього віршомаза. Аж занудило! Ходімте швидше вечеряти, хочеться прополоскати горло!