Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 58)
Не заходячи в приміщення, Григорій рушив вздовж кромки льотного поля, радіючи, що може побути на самоті, поза стінами остогидлої школи. Вітер, правда, прохолодний, як і годиться осінньому вітрові, але він не заважає плинові думок, породжених розмовою з Шлітсеном, а немов підганяє їх, несучи через гори, моря, кордони.
Далека мила Україна... Київ... Григорій бачив його ще в руїнах. Яким він став сьогодні? Газети, що надходять у розпорядження керівників російського відділу, пишуть про його відбудову. Яким же стане нове обличчя рідного міста? Чи зуміють архітектори відтворити його так, щоб поєднати старе з новим: славне минуле колиски слов'янської культури з прикметами соціалістичного буття?
Якщо заплющити очі і стати обличчям проти вітру, можна уявити себе на кручах Дніпра. Як викарбувалась у пам'яті кожна деталь широкого краєвиду, що звідси відкривається! Неповторного, тільки одному Києву властивого... Зараз там, мабуть, уже зима. Адже кінчається листопад. А може, й ні. Може, наддніпрянські парки стоять ще в золоті і багрянці, мов факели, полум'яніючи серед кришталево-чистої синяви. Адже Київ уславився тривалістю й красою своєї золотої осені.
Тут теж уже осінь. Чужа осінь. Він не помітив навіть, як вона надійшла. Бо час для нього наче спинився. Він виміряється ніби за іншими законами й іншими прикметами: зробленим і ще не зробленим...
До слуху долинуло гудіння мотора. Черговий по аеродрому і авіамоторист уже бігли до бетонованої доріжки. Зітхнувши і провівши по обличчю рукою, немов відганяючи далеке видіння, Григорій теж попрямував на льотне поле, клянучи в душі пілота за вправність, з якою той вів літак на посадку.
- Хелло, Фред! - гукнув Думбрайт, тільки ступивши на сходи, що підкотили до літака. З усього було видно, що фактичний начальник школи в збудженому настрої.
- Привіт, бос!
Потискаючи руку, Думбрайт любив похизуватись силою, його пальці, мов лещатами, стискували долоню того, з ким він здоровкався. Знаючи ще, Григорій зарані напружив м'язи.
- А, боїтеся! - посміхнувся Думбрайт.
- Тільки пересторога, а вона не ознака страху.
- Пхе, Фред! Могли б потішити своє начальство... А втім, мені подобається та незалежність, з якою ви себе тримаєте. Часом я забуваю, що ви німець... Сподіваюсь, я не образив ваші національні почуття?
Григорій, тобто Фред, - зараз він мусив бути тільки Фредом! - не встиг відповісти на цю репліку, бо раптом збоку почувся здивований, навіть трохи переляканий вигук:
- Сомов?!
Фред швидко озирнувся. Трохи осторонь від драбин-ки-сходів стояв не хто інший, як Протопопові Позеленілий від бовтанки в повітрі, здивований і неприємно вражений, він мав зараз ошелешений вигляд.
Зі слів Хейендопфа, Думбрайт знав про оригінальне знайомство Протопопова з Шульцем-Сомовим і тепер щиро потішався в душі з їх несподіваної зустрічі.
- Я знаю, як приємно зустріти на новому місці старого знайомого, містер Протопопові Тому й не попередив вас про цей маленький сюрприз, - насмішкувато пояснив Думбрайт своєму супутнику.- Ну, чого ж ви стоїте і не привітаєтесь як годиться з старим другом?
Протопопов силувано посміхнувся:
- Не криюся, містер Думбрайт, розгубився... Кого-кого, а Сомова... щоб Сомов...
- Коротенька поправка, - перервав його Думбрайт, - не Сомов, а Фред Шульц! До речі, ваш найближчий начальник... А тепер все! Поїхали!
Взявшись за кермо машини, Думбрайт кивком голови запросив Фреда сісти поруч.
- Що нового в школі? - запитав він, тільки від'їхав.
- Новин багато, та я волів би, щоб про них поінформував вас Нунке.
- А Шлітсен як ся має?
- Не сказав би, що можу йому позаздрити...
- Ще б пак! - спересердя Думбрайт дуже натиснув на педаль, і машину рвонуло вперед.
- Так, виходить, ви вже знаєте?
Думбрайт не відповів, очевидно не бажаючи продовжувати розмову в присутності Протопопова. Та й дорога так петляла між горбами, що потребувала найпильнішої уваги водія.
Біля брами колишнього монастиря Шульц з Протопо-повим вийшли. Фреду треба було влаштувати новака і, як завжди, це забрало чимало часу. Під час переговорів з черговим про ізольоване приміщення для новоприбулого Протопопов похмуро мовчав, лише іноді кидаючи на Сомова, що, виявляється, був і не Сомов, а Шульц, підозріливі й насторожені погляди. Нелегко було колишньому ватажкові власовців змиритися з думкою, що віднині він мусить коритися цьому зарозумілому молодикові. Коли Шульц передав його з рук на руки вартовому, Протопопов з полегшенням зітхнув. Радий був позбутися несподіваного клопоту і Фред. Йому нетерпілося дізнатися, як розгортаються події в школі.
Чекати цього довелось недовго. Ще здаля він помітив постать Ворона, що прямував йому назустріч алеєю парку.
- Ну, сьогодні у Шлітсена бенефіс! - прогудів над вухом він, беручи Фреда під руку.- Ми з ним були в приймальні Нунке, коли прибув Думбрайт, так бос зі мною поручкався, а йому навіть головою не хитнув! Багато б я дав, щоб зараз незримо опинитись в кабінеті Нунке!
- А чому незримо?
- Ви гадаєте, від Думбрайта перепаде тільки Шлітсені, батеньку мій, дістанеться всім! І Нунке, і мені, і вам...
- За віщо ж нам?
- За компанію і з метою профілактики... Ага, мало не забув! Думбрайт прилетів сам? З ним нікого не було?
- Один не дуже приємний тип, мій давній знайомий.
Дле звідки ви дізнались, що має ще хтось прилетіти?
- Попередив Нунке... Так, так, виходить, їх преподобіє прибули...
- Чому преподобіє?
- Та це ж на мою голову: майбутній резидент з обмеженими обов'язками.
- Не розумію.
- Мушу його вишколити на керівника сектою п'ят-десятників в Білорусії.
- Виходить, працюватиме за фахом.
- От тепер уже я ке розумію.
- Я ж попередив вас, це мій давній знайомий. Він і до війни керував сектою десь на Брянщині.
- То, може, присядемо тут на лаві і ви мені докладно розкажете? Приємно буде зненацька вразити преподобіє своєю обізнаністю.
- Він не з тих, кого легко ошелешити, а втім...
Та розповісти Ворону, що він знає про "отця Кирила", Фреду не довелося. Тільки обидва сіли в затишку на лаві, як до них швидко підійшов збуджений Шлітсен.
- Ху-у! - відсапнувся він, плюхаючись поруч.- Побачив вас з вікна і не втерпів... Слава богу, відбув!
- Що, минулося? Все гаразд? - в голосі Ворона чулося неприховане розчарування.
- Не зовсім гаразд, але й не так погано, як можна було чекати. Нунке відстояв! Лишаюся при школі...
- Хіба йшлося про вашу... відставку?
- Уявіть собі, гер Шульц! Саме про... відставку. Думбрайт наполягав, щоб я негайно залишив школу. І якби не гер Нунке... його благородство. .
- Благородство? - знизав плечима Ворон.- Просто він рятував свого заступника, боявся лишитися без помічника...
- А коли я вам скажу, що я не лишаюсь заступником Нунке?
Обличчя Ворона відразу проясніло.
- Тоді ким же?
- Переходжу в ваше розпорядження, гер Шульц! - Шлітсен підвівся і клацнув закаблуками.
- У моє розпорядження?-перепитав вкрай здивований Фред.
- Так точно!
- Але які обов'язки ви будете виконувати на російському відділі?
- Викладати цілком нову дисципліну: захист від собак.
Ворон переможно глянув на Фреда, але той відвів погляд. Він і так ледве стримувався від сміху, думаючи про ситуацію, яка склалася...
Розділ другий
МІСТЕР ДУМБРАЙТ ВИМАГАЄ АКТИВНОСТІ
- Я противник тостів, містер Думбрайт, особливо коли зустрічаюсь з кимось наодинці. Тости якось порушують інтимність обстановки... Але сьогодні мені хотілося б зробити виняток. Піднімаю цей бокал за вас! Я просто у захваті від вашої енергії і працездатності! - сказав Нунке за вечерею і, перехилившись через стіл, чокнувся з босом.
Справді, всі три дні після свого приїзду до школи "лицарів благородного духу" Думбрайт не знав спочинку. Прокидався він точно о сьомій ранку, щоб за півгодини зробити гімнастику, скінчити туалет і випити чорної кави без цукру, але обов'язково з сухариками, ще звечора побризканими лимонним соком. З усім він вправлявся швидко, весь час позираючи на стрілки годинника, не припускаючи жодної секунди перевитрати часу, асигнованого на ту чи ту процедуру.