Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 57)
- Уявляєте собі, - коментував Ворон, - вся агентура сидить у тюрязі, а високошановний гер Шлітсен завдання за завданням радянській контррозвідці дає! Підмогу надсилає! Мало не п'яту частину з німецького відділу школи послав... Як вам це подобається?
Фред нахмурив брови.
- Не поділяю вашої радості, пане генерал, і, признатися, зовсім вас не розумію. Шлітсен, звісно, не та людина, якій можна співчувати, я й сам його не люблю, але йдеться не про нашу з вами приязнь до нього чи неприязнь, а про близьку нам обом справу. Це не Шлітсен, а вона, ця справа, зазнала шкоди! Як же ви можете...
- Прямолінійність мислення, Фред! Притаманна вам, німцям. А психологія людини -- річ складна. Людський мозок, з усіма його звивинами - це ж справжнісінький лабіринт! З перехрестками, тупиками, несподіваними поворотами праворуч, ліворуч, назад... Взяти хоча б мене. Ненавиджу більшовиків? Ненавиджу! Лютий ворог мені нова Росія! Непримиренний! Здавалося б, ясніше ясного. Шкодь, руйнуй, висаджуй у повітря, бий у саме найдошкульніше! Я це й роблю. А думка, що керувала моїми діями, - шасть кудись убік! "Бач, вони аж піняться, зачувши про таке-то й таке, а росіяни знай собі будують, знай собі нарощують міць", - шепоче якийсь голос зло-втішно. І при цьому, помітьте, ненависть до моїх колишніх співвітчизників не зменшується, а ще збільшується. Знаю, що занесу руку для нового удару, мрію, щоб цей удар був смертельним! От і розберіться у цій двоїстості почуттів... Мені колись довелося бачити одного вбивцю, який замордував свою матір, а потім слізьми сходив над її трупом. Може, думаєте, нещирими? У тому-то й річ, що цілком щирими...
- Це вже, пане Ворон, якась патологія.
- А де межа між патологією і нормальним станом? У наш вік...
У коридорі почулися кроки, і Фред швидко увімкнув телефон.
- Дуже прикро, що так сталося, - сказав Шульц, і нотки глибокого суму забриніли в його голосі.
- Такий удар по школі! - зітхнув Ворон.
Двері без стуку прочинилися, і до кімнати зайшов Шлітсен. Куди поділись його набундюченість і пиха! Він скидався зараз на прохача, що соромиться глянути в очі своїм благодійникам.
- Ви не знаєте, Фред, куди саме і чи надовго поїхав Нунке? - запитав заступник начальника школи, марно силкуючись приховати своє занепокоєння.
- До Фігєраса. Я вчора саме чергував і бачив, як він поїхав. Коли його чекати, не наважився спитати - він був чи то схвильований, чи то сердитий...
- Так і е, мабуть, встиг дізнатися! - вихопилося в Шлітсена, але тут-таки він спробував опанувати себе.- Вас, здається, для чогось черговий розшукував, - звернувся він до Ворона.
І Фред і генерал зрозуміли - це тільки привід, щоб лишитися з Шульцем віч-на-віч.
- Неприємність? - обережно спитав Фред, коли Ворон вийшов.
Шлітсен опустився на стілець, підпер голову рукою і втупився в якусь крапку на підлозі.
- Велика! - врешті, видавив він з себе.- Такої не було за всю мою кар'єру... І хоча б справді припустив помилку там чи необережність! Он перебираю в пам'яті найменші подробиці, найдрібніші деталі і не можу знайти нічого такого...
- Пробачте, гер Шлітсен, але ж я не знаю, в чому справа.
- Так, так... я нічого ще не розповів... Навмисне відіслав Ворона, цю стару базіку, щоб лишитися наодинці, а мову наче відібрало... Просто язик не повертається...
- Ви мене стривожили! Та коли вам неприємно заводити про це розмову...
- Ет, рано чи пізно доведеться... Краще вже відразу...
Перериваючи свою розповідь наріканнями на якийсь незбагненний збіг подій і обставин, Шлітсен розказав, що саме сталося. Фред мовчки слухав, час від часу співчутливо похитуючи головою.
- Й головне - неймовірно, щоб хтось виказав наші плани! - гаряче переконував Шлітсен.- Всю операцію ми планували вдвох з Нунке. Лише згодом прилучили Ворона: працюючи ще в царській розвідці, він добре вивчив все Балтійське узбережжя. Ворон п'яничка, трохи базіка, але навіть в стані цілковитого сп'яніння про такі речі не прохопиться й словом. Набутий протягом десятків років досвід тут уже діє, наче механічний регулятор... Ми перевіряли з Нунке. Отже, Ворон поза підозрою...
- А не припускаєте ви думки, що серед засланої вами групи був двійник? У свій час завербований радянською контррозвідкою?
- Ні! - твердо заперечив він.- Все це хлопці випробувані, і знаю я їх не перший день, ще з часів окупації України.
- Я й гадки не мав, що ви були на Східному фронті, - здивувався Фред.
- Увесь сорок другий рік... Ні, навіть кілька останніх місяців сорок першого... Начальником особливої команди...- губи Шлітсена скривилися в посмішці, ніби пробіг по них відблиск далеких спогадів.- О, то були часи!
Незабутні і неповторні!.. Київ, Житомир, Вінниця, знову Київ... Тоді вірилось, що це безповоротно і назавжди..
- Що ж, багато німецьких солдатів і лишилося назавжди на російських просторах... Навічно! А проте, їм можна позаздрити. Вони лягли в землю в час, коли слава райху досягла найвищої вершини, так і не дізнавшись ніколи про ганьбу поразки, кинуті під ноги росіян знамена, Нюрнберзький процес...
Шлітсен швидко опустив повіки, але Фред встиг помітити, що в його каламутних блідо-сірих очах промайнув вираз страху.
- Гер Шлітсен, ви не образитесь, якщо я...- Фред урвав мову, ніби вагаючись.
- Ви німець, і я німець. Ми можемо говорити відверто, - буркнув Шлітсен.
- Саме тому я і дозволяю собі... Не вважайте це зухвальством, адже ви старший за мене - віком, чином, досвідом - і щось радити вам...
- Повторюю, можете говорити відверто.
- Бачте, я виходжу з- правила: береженого і бог береже. Ми тут, звісно, всі свої, але можуть же якось змінитись обставини, ситуація... завжди треба передбачати і найгірше...
- Гаразд, гаразд, все це зрозуміло...- сполошився Шлітсен.
- Ви щойно казали мені про своє перебування на окупованій Україні, зокрема в Києві... Говорили, що працювали начальником особливої команди... Не радив би вам про це широко розголошувати. У галасі, знятому світовою пресою навколо процесу в Нюрнберзі над так званими воєнними злочинцями, раз у раз згадується і Бабин Яр. Якщо співставити ваше перебування в Києві... час... посаду начальника особливої команди... Ви розумієте, який напрошується висновок?
Шлітсен звів очі на Шульца. В погляді його тепер був уже не страх, а неприхований жах.
- Ви гадаєте... ви гадаєте...- затинаючись, белькотів яін.
- Так, в ході процесу можуть згадати і ваше ім'я, - невблаганно вів Фред.- Навіщо ж вам самому наражатися на неприємності зайвою балаканиною... Пробачте, що я висловлююсь так гостро, але...
- Дурниці! До Іспанії їх руки не досягнуть! - майже істерично вигукнув Шлітсен.- Навіть коли б постало питання про мене...
- Звичайно! А проте...
- Що "проте"?
- Саме вчора я переглядав італійські газети. Вони повідомляють... До речі, ось якраз одна з них! Послухайте|- Фред поволі і роздільно прочитав:
- "Як повідомляє наш кореспондент з Мадріда, велика кількість колишніх націстів, боячись відповідальності за скоєні під час війни злочини, поспішають виїхати з Іспанії до країн Латинської Америки..."
- Не збагну! Франко...
- Бідолаха Франко почуває себе не зовсім впевнено. Адже він не просто співчував Гітлеру і Муссоліні, а й допомагав їм сировиною для воєнної промисловості, його "блакитна дивізія" воювала на Східному фронті... Ясна річ, він тепер вислужуватиметься перед переможцями...
- І ви гадаєте? - хрипко запитав Шлітсен, не докінчуючи речення.
- Франко розуміє - йому не треба зараз дратувати переможців. Він, не замислюючись, може пожертвувати десятком, другим так званих воєнних злочинців, щоб задобрити союзників і хоч трохи, про людські очі, реабілітувати себе...
Задзвонив телефон. Фред неквапливо зняв трубку.
- Слухаю... Привіт! З поверненням!.. Так, у мене... Гаразд!
Шлітсен, звівши брови і всім тулубом подавшись вперед, прислухався до розмови.
- Повернувся Нунке, - пояснив Фред, кладучи трубку.- Негайно викликає вас до себе.
Спираючись обома руками на стіл, Шлітсен поволі підвівся. Нижня губа його відвисла і злегка тремтіла, на неголених сьогодні і не розгладжених електромасажем щоках виразніше позначалися борозни-зморшки.
- Доведеться йти! - втомлено й хрипко промовив він і, важко переставляючи ноги, почвалав до дверей.
Дивлячись на його згорблену спину, безсило звішені вздовж тулуба руки, напівлису потилицю, Григорій на мить уявив іншого Шлітсена: зухвалого й зарозумілого завойовника, безжального ката, який, гидливо скривившись, піднімає вгору два пальці, подаючи знак, що можна починати страшну розправу над тисячами беззахисних людей. Батько докладно розповідав, що робили такі-от шлітсени в окупованому Києві. О, тоді гер Шлітсен не думав про кару! Він впивався своєю безмежною владою над пораненими червоноармійцями, стариками, жінками, дітьми... Пишався своєю "вищістю", хизував байдужістю до сліз, волань, крові...
Сподівався на безкарність! А варт було тільки натякнути на можливість відповідальності, куди поділися і самовпевненість, і пиха! Мало не зомлів від страху. От тобі й "суперменш"!..
Із задуми Григорія вивів телефон. Дзвонив Нунке:
- Беріть мою машину 'і негайно на аеродром! Приїздить містер Думбрайт. Пробачтесь, що не міг сам його зустріти - у мене невідкладна справа.
Дорога до плато, пристосованого під навчальний аеродром школи, забрала хвилин з двадцять. Зупинивши машину біля самотнього будиночка, що правив одночасно і за службове приміщення, і за зал чекання, Григорій вийшов з машини і глянув на небо. Гнані вітром клочкуваті хмари то збивалися докупи, то знову розходилися, утворюючи раптові сині просвіти-ополонки, що на мить зникали, наче змиті величезним сірим пензлем. Погода явно не сприятлива для польоту! І справді, черговий по аеродрому повідомив - літак ще не запросився на посадку.