Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 44)
- Середа! Сюди!-махнув рукою Протопопов, виходячи з гурту і грізно дивлячись на свого попихача.
- Коли я тобі потрібний, то й сам підійдеш! - спокійно мовив Середа, припалюючи.
- Дивись, пошкодуєш! Ти ж знаєш - слів на вітер не кидаю! Попереджаю! -Не чекаючи на відповідь, Протопопов круто повернувся і, наздоганяючи Чорногуза, швидко попрямував до комендатури.
Слідом за ним, повагом і неохоче, попленталися поодинокі постаті, ніби вагаючись, іти їм до табірного начальства чи, може, почекати.
- А ви підете? - запитав Сомов, кивнувши в бік вікна Хейендопфа.
- Під три чорти! Навоювався! На мій вік вистачить...
Середа кидав фрази уривчасто, з серцем. Було видно, що йому справді набридла війна до огиди, до нестями.
- Давно воюєте?
- З сорок другого... шофер я... начальство всю війну возив... А на гражданці біля Брянська на лісозаводі працював.
- А тут як опинилися?
- Та через того ж сатану! Обманом мене до Власова завів, а потім уже не було вороття.
- Про кого це ви?
- Протопопова! Ви ж уже з ним познайомилися...
- Мав таку сумнівну честь...
- І першого-таки дня набили пику! Ха-ха-ха!
- Мені здається, ви і самі могли б з цим впоратись, раніше за мене, - глузливо зауважив Сомов.
Середа глянув на свої величезні кулаки і густо почервонів.
- Пику набити, звісно, міг, та тільки після цього мене б і на світі вже не було. Ви не знаєте, яке то падло! Рідну матір, якщо поперек стане, на розправу гицелеві віддасть! Ще побачите, ні вам, ні мені він сьогоднішнього не подарує... Не такий, щоб забути!
- Не боюся я...
- А ви бійтеся! Він не з тих, хто у відкриту... Він може підіслати когось підколоти... або зашморг сонному на шию накинути... Сьогодні він лютий на вас, а тут я ще перцю підкинув...
- Перелякалися? - посміхнувся Сомов.
- Віч-на-віч я його не боюся. А з-за кутка, вночі, коли всі сплять... От послухайте мене, ми ж з вами в одній казармі, близько один від одного. Давайте вночі по черзі будемо спати. Спочатку, наприклад, ви, бо я вдень виспався, а потім я. Га? Не думайте, я не страхополох, просто знаю його, як свої п'ять...
- Ви вважаєте, що Протопопов вже цієї ночі...
- На цьому його авторитет тримається... Хтось що-небудь проти нього сказав або вчинив, і відразу точка. Край. Усі це знають. Тому не наважуються суперечити... Мене хлопці просили вас попередити...
- Чого це раптом? У мене друзів тут немає...
- Протопопова ненавидять... Більшість.
- Що ж, коли так, одну ніч можна й не поспати, - погодився Сомов, зрозумівши, що Середа не став би його даремно страхати.
Та цієї ночі не спали не лише Сомов і Середа, а майже весь табір.
Ті, що записалися в загони "визволителів України", відразу одержали по двадцять п'ять доларів як частину авансу, обіцяного Чорногузом.
Таку несподівану подачку гріх було не "змочити". А оскільки примітивний бар при казармі утримували через підставну особу Хейендопф разом із своїм босом, то на подібні порушення встановлених у таборах для переміщених порядків начальство дивилося крізь пальці, навіть заохочувало до них.
Принаймні в казармі, де мешкали Сомов з Середою, враз стало порожньо. Час від часу сюди навідувався лише Домантович.
-- Ви теж вирішили відкрити свій рахунок у банку для отого проводу? - запитав його Середа, коли той вперше зайшов сюди.
- Мені це ні до чого. Я маю професію інженера-електрика. Не пропаду й тут!
- Значить, ви своїх друзів у "визвольний похід" виряджаєте? - не втримався від іронічного зауваження Сомов, дивлячись на розчервоніле від шнапсу обличчя Доманто-вича.
- А чому не випити, коли вряди-годи трапляється нагода?
- А він не з тих посіпак Протопопова? - запитав Сомов, коли Домантович вийшов.- Може, він навмисне його послав - глянути, чи м'и не поснули?
- Навряд... Він у таборі не так уже й давно, а біля Протопопова все більше його старі поплічники... А втім, біс його знає... У душу людини не залізеш. А береженого і бог береже.
Сомов і Середа не спали майже всю ніч. Не тому, що так уже боялися, просто зав'язалася розмова. Сомов розповів про свої пригоди, звичайно, з вивченої ще в школі лицарів "легенди". Він сподівався викликати цим Середу на відвертість і не помилився.
- Дивно, що ви той... отак про себе розповідаєте. Ми тут як вовки. Один одному горлянки перегризти ладні. І всі криються. Про минуле - ані телень. Кожен боїться цього минулого, хоче сам від себе його сховати, забути...
- Ви тут давно, очевидно, багатьох знаєте...- почав було Сомов, але Середа перервав його:
- Я тут місяця з півтора... Але ми тут усі з різних частин. Не всіх і на прізвище гаразд знаєш. А щоб про минуле завести мову...
- Мабуть, не дуже світле?
- Чорніше чорного... І в мене, і в Протопопова, і, певен, в кого не спитай.
- А ви Протопопова, казали, давно знаєте?
- А щоб йому пуття не було! Хай бог, якщо він є, заплатить йому за всі злодійства і за мене особисто!
Середа замовк і так стиснув зуби, що відкусив краєчок сигарети, яку тримав у зубах.
- Ого! Мабуть, той Протопопов - штука?
- Все життя мені попсував, усю душу скалічив...
- А в кого воно з нас не скалічене...
- Образливо мені, що мене, мов теля дурне, на налигачі у ту капость затягли... Ех, хоч душу відведу! Чи, може, вам нецікаво?
- Послухаєш чужу біду, і своя легшою здається... Та й ніч швидше мине...
Середа прихилився до спинки ліжка, довго смоктав сигарету і по паузі почав:
- З'явився в наших краях Протопопов приблизно за півтора року перед війною. Та й не звався він тоді Протопоповим, а "отцем Кирилом".
- Попом був, чи що?
- Вроді б за попа, тільки у сектантів... Я тоді на лісозаводі працював. Заробляв нічого собі. Вже й оженитися було надумав. Молодиця одна, певніше, удова бездітна, у душу запала... Все йшло, як у людей... А потім сумніви всякі почали обсідати. Ви ще молодий, то, може, й не пам'ятаєте останніх років перед війною... Тільки те й чуєш було: Гітлер на ту країну напав, ту загарбав. У газетах і по радіо сповіщали тоді: таке-то місто фашисти розбомбили, таке-то знищили. Ну й пішли між народом чутки, що кінець світові приходить. Де вже тут думати було про одруження. Так у мене на душі чорно було, що навіть з хати виходити не хотілося. До нареченої перестав ходити.
- А вона як?
- Так само, як і я, думала. Тяжкі то були часи!
- Я ті часи трохи пам'ятаю...
- Отож... Ну й пішли між нами, лісорубами, всілякі розмови. Мовляв, що це робиться?.. У мене не те, що товариш, а, просто кажучи, напарник був. Мишко... Відкликав він мене одного разу та й каже: "Знаєш, браток, здибався я з однією людиною, яка геть-чисто все пояснити може... І раду дасть. Хочеш - познайомлю? Він у хаті лісника зупинився, і багато людей до нього сходиться! Підеш?" Я погодився, будь він проклятий, той день! У неділю рушили ми з Мишком до лісника - це кілометрів за вісім від нашого селища. Вийшли вдосвіта і прийшли тільки сонце підбилося. А в хаті лісника вже народу того - ніде курці клюнути.
- І Протопопов між ними?
- Аякже! Спочатку він ніби службу божу правив, а потім почав проповідь казати... Очі до неба, руки підняв, на очах сльози. Ну, просто святий та й годі!.. А говорив він, що рятуйтеся, хто царствія божого прагне, бо кінець світу надходить. Тут жінки голосити почали, декотрі, мов припадочні, попадали, б'ються об підлогу. Я схотів підняти одну, вона поруч стояла, так Мишко сіп за руку. "Не чіпай, то на неї благодать божа находить..." Я теж чомусь сльози витирати став, самі котилися. Зирк на Мишка, а вже й він головою об підлогу б'ється. Розповісти про все, що там коїлось, не можна. Це треба самому побачити...
Скінчилося те... Народ розійшовся. А Мишко мене затримує. "Тобі, - каже, - треба з самим отцем Кирилом поговорити..." Поговорили, щоб мені тоді позакладало!.. Коротше, почав я кожної неділі в хату лісника ходити. І псалми співав, і слізьми вмивався, і головою об підлогу бився... У отця Кирила в Брянську приятель був, теж сектант. Так везу, бувало, ліс у місто, а Кирило і попросить до його приятеля завернути, згорток якийсь передати, а той і собі пересилає то листа, то книжечки... Про одруження й думати я забув. Де вже там одружуватися, коли кінець світу...
Звістку про війну я так і сприйняв, як початок кінця. І не я один. Кинулись ми до отця Кирила, а він нас ще більше в цій, думці утвердив. "То, - мовить, - кара божа насувається. Прийміть їі з покорою і радістю в серцях ваших. Не опирайтеся і не воюйте..." Мене при собі лишив - він тоді у землянку для безпеки перейшов. Багато сектантів тоді землянки в лісі повикопували і переховувались. Та хтось, мабуть, виказав. Облаву вчинили і захопили нас чоловік з п'ятнадцять. І під суд! Дезертири ж... Просидів я в тюрмі, аж доки німці не наблизилися. Потім, скориставшися з паніки, втік, у лісі переховувався, а вже коли німці прийшли, до міста подався.
І знаєте, кого я першим там побачив? Отця Кирила! На машині! Я як кинусь до неї, як загукаю. Почув-таки, зупинив авто. Бачу, поруч нього німецький офіцер... придивився і мало не ойкнув: то був отой приятель Кирила з Брянська, якому я згортки возив... Розпитався мене Кирило, написав записку: "От за цією адресою завтра ранком прийдеш". І грошей трохи дав... Пішов я - бодай ноги мені повсихали! - і... став шофером начальника поліції.
Середа замовк і чомусь заплющив очі. Сомов не порушував мовчанки, він здогадувався, що, почавши сповідь, Середа їі неодмінно закінчить. Йому треба виговоритися.