Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 43)
- Ну що ж, пішли на розправу? - звернувся Домантович.
- Ви гадаєте, що буде розправа?
- А ви сподівалися, що сутичка з Протопоповим на бійці й закінчилася?
- Ну, хай буде, що буде, - рішуче кинув Сомов і попрямував до дверей.
Розділ п'ятий
КРУКІВ ЗБИВАЮТЬ У ЗГРАЇ
Виїжджаючи до Мюнхена, Гончаренко дуже скептично ставився до побоювань Нунке, що в групу колишніх власовців пробрався радянський агент. Один процент проти дев'яноста дев'яти, що це не так, і не більше шансів, що Гончаренкові пощастить з ним зв'язатися, передати відомості про себе, поінформувати про діяльність школи біля Фігераса. Проте і на цей один процент він зважував, будуючи дорогою план своїх майбутніх дій: категорично заявивши про свій намір повернутися на батьківщину, він тим самим ніби подасть сигнал про себе і водночас посіє розбрат серед членів групи. Будь-що її розколоти і цим не дати школі "лицарів благородного духу" одержати таке значне поповнення, як ці власовські головорізи.
І тепер, ідучи на лекцію якогось Бломберга, він був радий, що матиме змогу відразу побачити всю групу, можливо, й посперечатись де з ким.
Гончаренко поглянув у північний бік подвір'я і побачив у прочиненому вікні обличчя Хейендопфа.
"Отже, в разі нової бійки з Протопоповим підмога буде..." - промайнуло в голові.
- Доброго вечора! - привітався Гончаренко-Сомов, підходячи до гурту.
Відповіло лише кілька голосів. Решта непривітно, спідлоба позирнула на ловака. Той з безжурним виглядом пройшов повз два ряди лав і сів на краєчку останньої.
Подвір'ям до гурту наближався Протопопов, пропускаючи поперед себе довготелесого чоловіка в цивільному костюмі, що висів на ньому, мов на вішалці.
- Рекомендую, панове, - пан Чорногуз! Гер Бломберг, про виступ якого було оголошено, сьогодні не зміг прийти, - сповістив Протопопов і, похнюпивши голову, примостився на одному з двох стільців, що стояли позад маленького столика.
Пан Чорногуз не належав до тих промовців, що відразу здатні захопити аудиторію і які влучним і до місця сказаним дотепом вміють знов збудити інтерес слухачів, коли увага присутніх вже стомлена. Він говорив гладко, чисто, але без піднесення, оскільки, мабуть, повторював цю промову не один раз.
Уже з перших слів промовця стало зрозуміло, до чого він веде: пан Чорногуз, виявилося, приїхав вербувати добровольців у загони українських націоналістів, що гуртують свої сили для "небом благословенної" боротьби з більшовизмом.
Докладно і туманно промовець говорив про успіхи, що їх нібито вже досягли загони, які прилучилися до боротьби, всіляко вихваляв населення Західної України, яке буцімто останнім куском хліба готове поділитися, останню сорочку зняти для своїх визволителів.
Сомов уважно спостерігав за аудиторією. Пози присутніх, відверті позіхання, приглушене шепотіння між сусідами - все свідчило про те, що промовця слухають краєчком вуха, а то й зовсім не слухають.
Пожвавішали слухачі лише тоді, коли пан Чорногуз зачепив матеріальний бік справи. З його слів виходило, що кожен офіцер, залежно від звання, одержуватиме таку ж платню, як і в німецькій армії.
Половина (в доларах) переказуватиметься на особистий рахунок у банк, половина видаватиметься радянськими чи німецькими грішми на руки. Ті, хто негайно дасть згоду вступити в загони, одержують заохочувальну премію в розмірі ста доларів.
Цей розділ промови присутні слухали з напруженою увагою. Річ у тому, що в казармах азартна гра набула розмірів стихійного лиха. Грали в карти, доміно, шашки, навіть в городки і неодмінно на гроші. Тому з колись награбованого, а потім проданого гроші і цінності лишилися лише у небагатьох "щасливчиків", яким таланило в грі. Решта перебивалася позичками, продажем обмундирування та іншим дрібним "бізнесом".
А тут обіцяють негайну премію за згоду! І цілих сто доларів! Було над чим подумати...
На кінець промови Чорногуз приготував найпереконливіший аргумент: безперспективність для переміщених пристойно влаштуватись на будь-яку роботу. Пославшись на свій власний досвід, він розповів, як в часи колективізації емігрував у Польщу, потім у Францію, як довелось йому в пошуках долі об'їхати мало не всенький світ і як усюди йому довелось поневірятися.
- Що ви можете-робити тут, за кордоном?-патетично вигукував він.- Ну, коли в кого є якась спеціальність, слюсаря чи там токаря, а може, й інженера, в кращому разі не помрете з голоду, так-сяк перебиватиметесь з хліба на воду. А в кого немає спеціальності? В Африку? На копальні? Був я там, знаю...
Не шкодуючи фарб, Чорногуз змалював жалюгідне життя емігрантів, які завербувались би на копальні чи плантації,
- Вам же справжнє щастя до рук саме пливе, - переконував він.- Договір можете укласти на рік, два, три...
Повернетеся, а на рахунку кожного з вас - солідна сума. Можна років з два спокійно жити, закінчити якийсь інститут, вивчити мову... А то самому відкрити невеличку майстерню або ресторацію.
- То як, панове офіцери, зробимо невеличку перерву, перекур, а потім почнемо обговорювати? - запитав Протопопов, який, очевидно, звик провадити збори очолюваної ним групи.
- Ми ж на повітрі, палити можна і тут, озвався хтось з присутніх. Його підтримав схвальний гул, що прокотився по рядах.
- Тоді продовжуємо... Запитання до пана Чорногуза будуть?
- Як з обмундируванням? - запитав хтось.
- Офіційної форми там не носять. Це ж не регулярна армія, а підпільні загони! Треба буде здобувати одяг самим, такий самий, який носить місцеве населення, щоб не вирізнятись.
- Дозвольте запитання!-Сомов високо підняв руку.
- Запитує щойно прибулий до нас Сомов, - багатозначно пояснив Протопопов.
Усі озирнулися в бік Сомова.
- А скажіть, пане Чорногуз, от коли кого з завербованих уб'ють там, кому дістануться гроші, що назбируватимуться на рахунок забитого? Адже на той світ їх не перекажеш...
Смішок пробіг серед присутніх.
- Ми тут серйозну справу обговорюємо, нам не до блюзнірських жартів, - скипів Протопопов.
- А ми не на панахиді по убієнних, ми тільки кандидати в убієнні, - весело кинув Сомов і сів.
- Виходить, постачання регулярного ці загони не матимуть, коли ви все робите наголос на допомозі місцевого населення? - запитав Кабанчиков.
Чорногуз витер спітніле обличчя, знову підвівся.
- От ви запитуєте про постачання. Та там, на західних землях України, худоби і птиці, молока й сиру вистачить на цілу армію! Хай це вас не турбує... Тепер про гроші, які можуть лишитися на рахунку, якщо, не дай боже, когось вб'ють... Нам відомо, що ви, колишні воїни армії Власова, всі одинаки. Якщо і були у вас колись сім'ї в Радянському Союзі, то вони репресовані, мабуть, уже й зовсім загинули. Таким чином, нащадків, спадкоємців тобто, ні в кого в вас немає. Тому центральний провід і вирішив: гроші, що лишаться на рахунку загиблого, підуть на розвиток тієї святої справи, за яку наклав головою герой... Але не будемо говорити про це. Як у нас на Україні кажуть: "Живий про живе дбає".
- Ні, стривайте, - Середа підвівся на весь свій велетенський зріст.- Що ж виходить: ваш центральний провід зацікавлений, щоб із завербованих убило якнайбільше? Так?
- Чому то? - здивувався Чорногуз.
- А як же! Гроші проводові, чи як він у вас там зветься, лишаються, на них можна нових навербувати... Карусель, виходить!
- Сідай! Помовч! Не твого розуму справа! - зле вигукнув Протопопов, стукнувши кулаком по столу.
- А чому то не мого розуму справа? У мене своя голова на в'язах! Не маленький, щоб мною потурали!
Присутні, хіба за винятком Сомова, були вкрай вражені такою, з їхнього погляду, зухвалою поведінкою завжди мовчазного парубчака. Річ у тому, що Середа, хоч і носив офіцерські погони, фактично при Протопопові виконував роль його ординарця-охоронця. Так повелося на фронті, так по інерції тривало й тепер. Він харчувався на гроші свого шефа, палив його сигарети і за це безвідмовно виконував усі накази і доручення Протопопова, ніколи не виказуючи свого невдоволення з цього чи тим паче протесту.
І от Середа раптом збунтувався! І де? На привселюдних зборах!
Майже всі, і насамперед Протопопов, зрозуміли, що ця зухвала вихватка - наслідок сутички Протопопова і Сомова, з якої керівник групи вийшов аж ніяк не переможцем...
- Ну, начувайся! Ми з тобою ще поговоримо! - багатозначно пообіцяв Протопопов, стиснувши дужі кулаки.
- Ти не хизуйся, бо й на тебе знайшовся кулак...
Це вже був прямий натяк на сьогоднішню бійку. Відвертий і прилюдний. А тому особливо зухвалий.
- Та знаєш ти, що я тебе, не дивлячись, що так вимахав...- ступив уперед Протопопов.
- Ей! Протопопов! Спокійно!-долинуло згори. Голос Хейендопфа прозвучав для присутніх ще більш несподівано, ніж слова Середи. Адже досі Протопопов користувався цілковитою підтримкою табірного начальства.
- Досить балаканини! - наказав Хейендопф.- Хто погодився на пропозицію містера Чорногуза, хай зайде до мене! Протопопов теж!
Всі підвелись, не чекаючи на офіційне оголошення про закриття зборів. Але не розходилися. Біля Протопопова згуртувалася невеличка купка його прибічників, які про щось тихо, але жваво перемовлялися.
Сомов мовчки за всім спостерігав, сидячи на лаві і палячи сигарету.
- Чи не знайдеться у вас запалити? - почулося збоку.
- Прошу!-Сомов простягнув Середі пачку сигарет.