Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 45)

І справді, ще раз запаливши, Середа повів далі:

- Отож, став я шофером начальника поліції Юхима Протопопова. Так тепер отець Кирило звався... святий та божий! Бачили б ви, що він виробляв!

- І ви увесь час були з ним?

Середа ствердно кивнув головою.

- Не було мені вороття! Напоїть, бувало, цей гад і каже: "Нам тепер один порятунок - кінця війни треба чекати. Тоді від німців нагороду матимемо. А зараз треба їі заслужувати..."

- І заслужували?

- Не питай! Більше нічого не скажу! Аж тіпає мене, коли згадаю, що він чинив. На сумлінні у нього не десяток - де там! - може, й не одна сотня людей... Наче вовк скажений, лютував... А потім до армії Власова переметнувся. І мене забрав.

- Чому ж ви не відмовилися?

- Бо злочини нас пов'язали, - сердито кинув Середа і замовк. Чи то тому, що вже виговорився, чи то тому, що до казарми знову зайшов Домантович.

- Програлись, мабуть, за підмогою прийшли? - запитав Сомов, побачивши, як Домантович порпається в своєму чемодані, щось шукаючи.

- Та щось не щастить, - неохоче буркнув Домантович, і вже від дверей гукнув:-А ти, Середа, чому скис? Мо', підемо зіграємо? Та й записатися ще не пізно!

- Кому життя набридло, хай записується, а я ще пожити хочу. Може, бруду трохи з себе змию...

Гулянка тривала всю ніч і закінчилася лише вдосвіта. Сомов поклався спати. А збуджений спогадами Середа хоч і ліг, та заснути не міг. Минуле знов підступило до його ліжка невблаганним суддею.

* * *

Уже два тижні Григорій живе в казармі. Два тижні він фактично нічого, не робить. Правда, повний список групи Протопопова у нього є. Він встиг його не тільки добре вивчити напам'ять, а й зашифрувати. А от передати шифровку нікому. Як не придивляється Григорій до кожного з мешканців казарми, а напасти на слід потрібної йому людини не може. Та й чи є вона взагалі? Якби була, то два тижні досить великий строк, щоб виконати свою місію. Але досі все спокійно. Думбрайт дзвонить щовечора, він би сповістив про небезпеку. Розмова ж точиться навколо цього проблематичного радянського агента. Взагалі Думбрайт не задоволений ходом справи. Щось не ладнається і у нього самого. Фальшиві документи на кожного з "туристів" готові, а от вивезти їх він не наважується. Під час останньої розмови навіть натякнув на можливість якоїсь зміни в планах вивезення групи. Наказав бути готовими першої-ліпшої хвилини.

Це непокоїть Григорія найбільше. Що, коли доведеться виїхати раптово? Так і не повідомивши своїх про загін душогубів, яких збираються вивезти до школи для дальшого їх "вдосконалення". Якби він мав змогу вирватися з Мюнхена хоч на день у Берлін! Може, знайшов би тоді нагоду зв'язатися з кимось з своїх...

Все це важко, ой, як важко, в тих умовах, в які він потрапив. Правда, у нього є один план, але здійснення його вимагає часу. Бо зроблено лише перший крок. Григорій запропонував Хейендопфу упорядкувати ту купу антикварних речей, які навалом лежали в його кабінеті.

- Розумієте, містер Хейендопф, - пояснив він, - те, що я до вас часто заходжу, може викликати підозру у моїх співмешканців по казармі. Треба, щоб для цього був якийсь переконливий привід. Вам це буде лише на користь, та й мені цікаво попоратись біля старовини. Я починаю розуміти сенс захоплення такими речами. Після війни хочеться поринути в давнину, помилуватися красою мистецьких витворів.

- О, містер Сомов! Ви зробите мені величезну послугу! Сам я ніколи б на це не зважився. Ворушити цей старий мотлох? Красно дякую! Від пилу історії мені хочеться тільки чхати... Так, так, я людина здорового глузду! Я живу сучасним. Над вами, європейцями, надто тяжить та давнина, над якою ви умліваєте, тому ми й випереджаємо вас у всьому. Минулі сторіччя для нас лише угноєння, внесені в грунт, не більше... Про тих диваків, які за всім цим женуться, звісно, окрема мова. Сноби! А оскільки вони грошовиті, доводиться таким ось, як я, порпатись тут у звалищах... Слово честі, містер Сомов, я буду вам безмежно вдячний!

Робота по розчистці "звалища" була нелегка, кропітка. Доводилось вдаватись до каталогів особистих колекцій і навіть музеїв, потім складати картку на кожну окрему річ, вносити її до загального реєстру тощо. Серед придбаного і справді було багато мотлоху - доводилось, за вимогою Хейендопфа, вигадувати якісь фальшиві дані, надаючи їм вигляду історичної вірогідності.

Так могло тягнутися й тягнутися, і Григорій вирішив прискорити хід подій.

Прийшовши до кабінету замісника начальника табору, він, як завжди, відразу ж взявся за роботу. Цього разу навіть з особливим запалом.

- Знаєте, містер Хейендопф, - радісно сповістив він, - десь за півгодини ви мусите поздоровити мене з успіхом. І чималим. Нарешті дізнався про автора ось цієї скульптури, що стоїть у вас на столі. Виявляється, ви зробили непогане придбання! Прізвище "Шульце", викарбуване ось тут, у куточку, мені нічого не говорило, а, звірившись з каталогами, я встановив, що автор "Фавна з соловейком" входить до плеяди класиків німецької скульптури. Прочитайте цю довідку!

Хейендопф був у захваті.

- Та це ж колосально! Я ж тепер можу заправити за цього козлоногого... Стривайте, а скільки ж, справді, можна за нього заправити?

- У цьому з мене порадник аж ніякий! Але гадаю, що річ скульптора такої руки повинна коштувати чимало. Слід би порадитись з якимсь мистецтвознавцем.

- Тут, у Мюнхені? Та вони відразу знімуть такий галас, якщо це класика!

- Ви можете не пояснювати справжніх причин свого інтересу... Хоча... всі вони зв'язані між собою і те, що вам хтось продав "Фавна"...

- От-от, плакали тоді мої грошики!

- А що, як поїхати до Берліна? Там було багато комісійних крамниць, можна когось розшукати з колишніх антикварів... Ага, давно хотів спитати: чому ви купуєте лише речі випадкові, здебільшого німецького походження? Я чув, ніби американці захоплюються старовинними російськими іконами. Німці їх вивезли з Росії чимало, і я певен, що у Берліні...

- Берлін! Берлін!.. Не стану ж я там серед площі і не почну галасувати: купую російські ікони... у кого є російські ікони?..

- Мабуть, у Мюнхені вам теж не доводилось до цього вдаватися?

- Ну, тут мене всі знають... Досить було натякнути одному з чорного ринку, якого затримав наш патруль...

- А в Берліні є теж чорний ринок, де, безсумнівно, можна знайти потрібну людину. Доручіть вже це мені, я з такими людцями стикався. Бо й мені, відразу після війни, довелося якось підтримувати своє жалюгідне існування... Заждіть, заждіть, якщо мені не зраджує пам'ять, я якось здибався там з одним своїм однополчанином - він продавав саме щось подібне... Як же його на прізвище? Грумгорн... Крумгорн... Що "горн" пам'ятаю, а от перші літери... Здається все-таки не Грумгорн і не Крумгорн, а Грюнгорн. Саме так!.. Розраховувати на те, що він залишився в Берліні, хоч сам він і корінний берлінець, звісно, не можна, але.І. яких щасливих збігів не буває в житті! Я одного разу здибався з ним на ринку, вдруге - зустрів в якомусь кабаре... Похвалявся, що він у цьому злачному місці завсідник, бо зустрічається тут з своєю. клієнтурою, коли йдеться про якийсь крупний бізнес... Спробувати відшукати можна...

- Ікони... ви знаєте, це ідея! Спокусливо... Врешті-решт, я ж нічого не втрачаю! І коли рушати, то треба поспішати. Там багато наших хлопців, і не може бути, щоб нікому не спало на думку... Боюсь, всі вершечки вже познімали!

Хейендопф почав заклопотано вголос обмірковувати, як підкотитися до начальника табору так, щоб він бодай на два дні відпустив його в Берлін.

- Пошлюсь на особисті справи, скажу, що в мене там пасія, - нарешті вирішив він.- Полковник сам упадає зараз за однією співачкою, настроєний лірично... Сьогодні ж увечері спробую поговорити. Може, завтра і виїдемо.

- Боюсь, вам доведеться подорожувати самому. Навряд Думбрайт погодиться, щоб я виїхав тепер, коли питання з відправкою ваших підопічних ось-ось вирішиться.

- Пхе! Простіше простого довести йому, що нам з вами потрібна його кваліфікована консультація саме тепер. І привід для цього у мене є якнайпереконливіший: порадитись, як бути з завербованими у націоналістичні загони. Начальник табору досі не повідомив нікого про свою згоду на таке вербування, і, можливо, втрата кільканадцяти чоловік Думбрайту зовсім не припаде до смаку.

- Маєте рацію. Тоді я покладаюсь на вас...

Весь вечір Григорій нервував, не знаючи, чим скінчиться розмова Хейендопфа з начальником табору, а потім телефонна розмова з Думбрайтом. І взагалі непокоїла думка про те, як складеться все в Берліні, навіть коли йому буде дозволено туди виїхати. Чи пощастить лишитися самому на дві-три години, поки він владнає справу, задля якої замислив усю цю поїздку? Може, Думбрайт лишить його при собі і нікуди не відпустить? Може, взагалі проникнути в Східну зону не буде змоги? Всі ці побоювання виснажували більше, ніж безпосередня небезпека, і Григорій вранці підвівся зовсім змучений.

До того ж ввечері в казармі зчинилася бійка. Розбиті у війні, замкнені в цьому глухому таборі, без перспектив на майбутнє, колишні власовські офіцери жили скотським життям. У кого були гроші, той напивався зранку, кілька годин спав, щоб знову податися до бару і знову напитися. У кого грошей не було, той прислужував "щасливчикам" за грою в карти, бігав по шнапс, виконував різні дрібні доручення. З появою Чорногуза грошовитих стало більше, отже, побільшала і кількість сутичок. Вчорашні лакузи, відчувши в своїх кишенях шелест одержаних щойно грошей, з мстивою радістю силкувалися зачепити за болюче тих, кому вони змушені були прислужувати, всіляко величалися перед ними. Тим більше, що всі вони сподівалися на свій швидкий від'їзд, отже, і свою цілковиту незалежність від "верхівки" в майбутньому.