Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 46)
Цього разу сутичка виникла особливо гостра, і бійка була заповзятою. Протопопов, якого Хейендопф останнім часом трохи приборкав, наче з ланцюга зірвався. Він бив, не розбираючи "своїх" і "чужих", помшаючись за приниження свого авторитету, за невдачі останнього часу, за те становище фактичного в'язня, в якому опинився. Григорій чекав, що ось-ось Протопопов накинеться і на нього, йому навіть спало на думку, що й сама бійка спровокована Про-топоповим з цією метою. У загальній колотнечі легко було сховати кінці в воду, звалити вину на когось іншого. Та, вздрівши могутню постать Середи, що виросла поруч Сомова, Протопопов враз охолов. Він боявся тепер свого колишнього попихача, всіляко обминав його, відчуваючи, що в бійці з колишнім лісовозом один на один він зазнає неодмінної поразки, може, для нього й фатальної.
Другого дня зранку Хейендопф сам з'явився в казармі:
- Сомов, негайно збирайтесь! Ми з вами виїжджаємо У одній невідкладній справі. Покваптесь! - сухо наказав він.
А хвилин за п'ятнадцять машина Хейендопфа вже мчала в напрямі до Берліна. Власне, сказати "мчала" - означало б припустити явне перебільшення, бо шляхом з
Берліна на Мюнхен і навпаки потоком пливли колони вантажних машин, подекуди дорога була зовсім розбита. Отже, на окремих дуже коротких ділянках машина летіла з швидкістю ста кілометрів, а частіше ледве повзла.
До Берліна доїхали наступного дня вранці і о десятій були вже у Думбрайта, у якійсь таємничій конторі, розташованій у щойно відбудованому крилі напівзруйнованого будинку.
Містер Думбрайт примусив себе довгенько чекати. Хейендопф не наважувався, не побачившись з ним, мандрувати по Берліну, і тому їм обом довелося терпляче вивчати стелю прийомної.
Прибув Думбрайт десь о дванадцятій годині і, недбало привітавшись, ніби сьогодні всі троє вже бачились, запросив відвідувачів до себе в кабінет.
- Позавчора по телефону містер Хейендопф мені натякнув на деякі ускладнення, що несподівано виникли. В чому вони полягають?
Хейендопф, уникаючи зайвих подробиць, розповів, ніби під тиском "згори" начальник табору мусив погодитися на вербовку власовців для керівництва загонами націоналістів, які підпільно діятимуть на території Західної України, і що багато з переміщених, захованих у них в таборі, вже дали свою згоду вступити в загони, навіть одержали аванси.
На подив Хейендопфа, Думбрайт сприйняв це досить спокійно.
- Гадаю, зміцнення таких загонів для нашої справи буде тільки корисним - спрямує всю увагу більшовиків на західні кордони, і нам легше буде діяти в глибокому тилу. Мене попереджали про можливість такого варіанту, і я дав на це згоду. Коли гадаєте приступити до іх відправки?
- У найближчі два-три дні.
- О'кей! А ви, містер Сомов, що можете мені доповісти?
- На жаль, чи, краще сказати, на щастя, нічого нового. У росіян є приказка про великі очі від великого страху. Не пам'ятаю, як вона звучить і чи є у нас, німців, аналогічна. Але я певен, що всі підозри про проникнення радянського агента безпідставні. За час, що минув з дня переведення групи в сховище під Мюнхеном, він би встиг поінформувати про нову адресу, передати у якийсь спосіб списки. Цього не сталося. До дня мого приїзду троє з переміщених, як я вам уже доповідав, загинуло. Можливо, серед цих трьох і був той, хто повідомив раніше про групу. До цієї думки мене схиляє таке: всі троє, в більшій чи меншій мірі, вороже ставилися до керівника групи Про-топопова, оскільки він категорично заперечував проти того, щоб навіть дебатувалося питання про повернення. Та й загибель їх таємнича: вона більше скидається на усунення небажаних елементів, ніж на природну смерть. Гадаю, що Протопопов міг би з цього приводу дещо розповісти...
- Ваші міркування переконливі, -схвалив Думбрайт.- Гадаю, що ми можемо без риску приступити до вивезення групи. Скільки чоловік залишається після відправки завербованих?
- З п'ятдесяти чотирьох, про яких йшла мова, троє загинуло. Отже, лишилося п'ятдесят один. З них двадцять три завербувалися. Отже, маємо двадцять вісім чоловік, враховуючи і керівника групи Протопопова, - вголос міркував Сомов.
- Протопопова скидайте з рахівниці. Для нього у мене є особливе завдання. Таким чином, нам належить відправити двадцять семеро. Переправлятимемо по кілька чоловік. Домовленість про літаки є. Першим з них я сам прибуду до Мюнхена, а ви, містер Хейендопф, на той час повинні скомплектувати кожну групу, щоб потім без затримки приставити її на місце посадки.
- Я волів би, щоб цей обов'язок взяв на себе містер Сомов, - заперечив було Хейендопф.
- Містер Сомов, не вертаючись до Мюнхена, сьогодні ж...- Думбрайт позирнув на годинника, - ні, завтра, бо сьогодні ви не встигнете! - о чотирнадцятій двадцять відлітає до Іспанії. Літак летить через Париж. Під час зупинки цю листівку вкинете в поштову скриньку авіавок-залу. Не треба, щоб іноземний штемпель привертав до неї увагу, хоч зміст її, на перший погляд зовсім невинний, навряд зможуть розшифрувати. Попереджаю вас, містер Сомов, це важливе доручення - поставтесь до нього пильно!.. По прибутті в школу, зараз же подбайте про ізольовані приміщення для новоприбулих. Нунке з цього приводу має мої вказівки... У мене все! Є якісь запитання?
- У мене одне. І навіть не запитання, а скоріше прохання, - озвався Хейендопф.- Допоможіть, щоб я рушив у зворотну путь завтра, а не сьогодні? Я обіцяв полковнику Гордону повернутися негайно, але розумієте...
- Хочеться розважитись?..- вперше посміхнувся Думбрайт.
- Звичайно, і це. Якщо пощастить впоратися із справами.
- У вас ще якісь справи в Берліні?
- Абсолютно приватного порядку. Маленький бізнес.. Думбрайт щиро розреготався.
- Кожен, хто лишився в окупованій зоні, мріє повернутися додому мільйонером... Пізнаю наших хлопців!.. І, признатися, схвалюю. Ділова хватка, чорт забирай, це теж талант!.. Що ж, містер Хейендопф, хай буде по-вашому. В разі чого, можете сказати добряці Гордону, що затримав вас я. Тільки обіцяйте: лише до завтрашнього ранку!
- Безмежно вам вдячний, містер Думбрайт!
У наскоро зіп'ятий і дощенту набитий пожильцями готель Хейендопф повернувся в чудовому настрої.
- Так з чого почнемо, добрий мій геніє?
- З розвідки, звичайно. Якщо ви почекаєте мене тут з годину...
- А може, ми б пішли на розшуки разом? -невпевнено і навіть запобігливо запропонував Хейендопф.
- Щоб зіпсувати всю справу? Ваша форма привертає увагу, як-не-як, а ви завойовник, я ж у цивільному і з походження - ви це знаєте! - німець. Мене не будуть стерегтися.
- Так то воно так... Але я захворію тут з нетерпіння! Ви хоч не баріться довше години... слово честі, я тут місця собі не знайду!
Не повернувся Сомов ні за годину, ні за дві. Він прийшов до вкрай збентеженого Хейендопфа лише о восьмій вечора, ще більше збуджений і радісний, ніж пішов.
- Усе гаразд! Пощастило! Матимете такі раритети, що все життя мене згадуватимете. Ось вам адреса - завтра рівно о чотирнадцятій ви зайдете до цієї квартири. Вас зустріне старенький, і ви його спитаєте: "Фрау Ельза вдома?" Він відповість: "Ви від Карла? Заходьте!" Сміливо йдіть за ним у підвал. Ікони я відібрав - вісімнадцять штук. Про ціну не домовлявся, торгуйтеся за кожну, хоч заправить він, мені здається, не так уже й багато: з усього видно, бідолаха в скрутному становищі. Дуже шкодую, що мій літак відлітає о чотирнадцятій двадцять, удвох ми б цю справу провернули швидше... А тепер спати...
Хейендопф виїхав другого дня з Берліна не вранці, як обіцяв Думбрайту, а лише о п'ятій дня. Це його трохи бентежило, але водночас він був безмірно задоволений: на задньому сидінні лежали всі вісімнадцять ікон. На своє щастя, він не знав, що везе справжнісінький мотлох, нашвидко поназбираний для того, кого він знав як містера Сомова, його друзями.
А Григорій Гончаренко в цей час уже сидів в ресторані аеропорту "Орлі" близько Парижа, вкинувши у поштову скриньку листівку, написану Думбрайтом, трохи подряпану саме там, де був текст. Яких випадковостей тільки не зазнає кореспонденція, потрапивши до рук неуважних листонош!
Розділ шостий
БУДНІ ШКОЛИ "ЛИЦАРІВ БЛАГОРОДНОГО ДУХУ"
Коротке перебування в Парижі вибило Гончаренка з рівноваги. Минуле підійшло впритул. Ніби час змістився в якийсь новий вимір і з шаленою швидкістю помчав назад аж до того дня, коли телеграф приніс йому звістку про смерть Моніки.
Зміст телеграми навічно викарбувався в пам'яті Григорія, але тепер він знову побачив його зримо: вузький світло-блакитний бланк з чорними, майже опуклими літерами, що стрибають перед його очима, розпливаються, знову зливаються. А потім він враз постав з невблаганною чіткістю вирізьбленого з каменю надмогильного обеліска: "За три години після вашого від'їзду невідома вантажна машина збила з шляху мадмуазель Моніку, яка, не приходячи до пам'яті, померла того ж вечора, подробиці листом, покладу вінок від вашого імені, Кубіс".
Співучасник зарані продуманого вбивства поклав вінок на могилу своєї жертви!
Григорій рідко дозволяв собі думати про Моніку. Не тому, що почав забувати її, а скоріш рятуючи її образ від забуття, йому здавалося, що спогади блякнуть, коли часто до них повертаєшся, як стирається й блякне фотокартка, яку раз у раз витягаєш, щоб на неї поглянути.