Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 39)
- Та знаєш ти...
- Прошу не тикати! Ми з вами разом свиней не пасли!
Сомов кинув своє застереження недбало-спокійно. Він чудесно розумів, що Протопопов припустив помилку, почавши розмову з ним в присутності своїх партнерів і цим поставивши на карту свій авторитет керівника. Отже, й самому треба повестися так, щоб цей авторитет якомога сильніше похитнувся. Від враження, яке він, Сомов, справить зараз на присутніх, багато залежатиме.
Навмисне не дивлячись на Протопопова, Сомов веселим поглядом окинув присутніх. Але краєчком ока він бачив, як той, збліднувши і прикусивши губу, відірвався від стола і повагом, злегка похитуючи тулубом, почав наближатися до нього.
Скрушно похитавши головою і знизавши плечима, Сомов жбурнув у куток свій рюкзак і теж підвівся.
Тепер поміж ними не було стола - вони стояли обличчям до обличчя. Вірніше, Сомов стояв, а Протопопов, так само розхитуючись тулубом і злегка човгаючи ногами, наближався.
Зараз лише якихось п'ять кроків відділяли їх один від одного. Присутні здивовано перезирнулись. Чому цей молодик не стає в бойову позицію? Сподівається, що Протопопов жартує? Так очевидно ж для всіх, що він іде у таран!
І справді, зробивши ще два повільних кроки, Протопопов раптом пригнув голову і, мов бик, кинувся вперед.
Все, що сталося потому, присутні осягнули лише згодом, такою блискавично короткою була ця боротьба і так несподівано для них вона закінчилася. Вони встигли помітити немов розрізнені кадри: постать Сомова раптом відхилену трохи вбік, долоню його руки, що руба падає на шию їхнього начальника нижче потилиці, незграбну постать, розпластану на підлозі.
Протопопов упав мов підкошений, не випустивши й пари з уст. Якусь мить всі чекали продовження бійки. Здавалося, зараз він схопиться і вчепиться у супротивника. Потім моторошна непорушність його тіла злякала. Партнери опустилися навколішки і перевернули Протопопова на спину. Падаючи, він розбив носа, і тепер з нього юшила кров, заливаючи обличчя.
- Лікаря! - гукнув хтось.
- Не варт, - спокійно припалюючи сигарету, спинив Сомов.- Від такого удару не вмирають. Хлюпніть на нього води, за п'ять хвилин очуняє...
Справді, за кілька хвилин Протопопов розплющив очі і і очманілим поглядом обвів присутніх. Побачивши Сомова, він рвонувся, щоб підвестися, але руки відразу ж зігнулися в ліктях, голова відкинулася назад і глухо стукнулася об мокру підлогу.
- Покладіть його на канапу і підмостіть щось під голову!- спокійно кинув Сомов, і недавні партнери Протопопова мовчки скорилися владним ноткам, що прозвучали в його голосі.
Пройшовши до стола, Сомов, нібито ненароком, опустився на стілець, на якому перед сутичкою сидів начальник групи.
- Та ви, виявляється, майстер битися! - не приховуючи свого захоплення, прошепотів білявий молодик з погонами старшого лейтенанта на досить-таки пошарпаному мундирі.
- Доводилося! - недбало пробурмотів Сомов.
Протопопов знову розплющив очі і часто-часто закліпав повіками, немов силкувався розірвати тонку плівку, що заважала йому бачити. Та ось його погляд знову зупинився на Сомову, невідривний, сповнений непримиренної ненависті. Побачивши, що Протопопов сідає, присутні затамували подих. Не може такого бути, щоб Протопопов змирився з поразкою, не спробував негайно розрахуватися! Даремно Сомов так байдуже пересуває кісточки доміно, викладаючи з них якийсь складний узор.
Та, на загальний подив, Протопопов не квапився поквитатися.
- Пішли до мене! - несподівано наказав він двом з своєї групи, майорові і капітанові.
Усі троє вийшли.
Молоденький лейтенант ближче присунувся до Сомова, йому не терпілося вдовольнити свою цікавість, ближче познайомитись з цим новачком, який тримає себе так незалежно, ні, просто зухвало.
- Здорово все-таки у вас вийшла оця штука! - він рубанув долонею в повітрі.- Тільки тепер стережіться - такого наш Протопопов не подарує. Він і батька рідного рішить, якщо той поперек дороги йому стане.
- А я не з лякливих.
- Ще б пак! Дати йому такого відкоша! Тільки от не збагну: ви навмисне його дратували чи справді хочете повернутися до Росії?
- А може, спочатку познайомимось?
- Охоче! Домантович, Михайло Данилович. Сомов назвав себе.
- Так вас цікавить, чи справді я вирішив повернутись? Обов'язково!
- Ну й ну! Та це ж однаково, що самому полізти в зашморг. Простіше зробити це тут. Менше клопоту і моментальний ефект.
- А я ще збираюся пожити.
- Не збагну, слово честі, не збагну! Ніякісінької логіки! Хочете пожити, а свідомо наражаєтесь на небезпеку. Чому?
- Там у мене дружина, батьки, а тут - нікого.
- Та ви ж їм передсмертного поцілунка не встигнете передати! Вас же першого дня, як ви до Росії потрапите, розстріляють! Служба в німецькій армії - ви з цим додому хочете поткнутись?
- Але це була служба з примусу. Мене, напівросіянина, напівнімця, гітлерівці майже силоміць взяли з табору військовополонених, щоб нап'ясти мундир солдата німецької армії. І воював я переважно на Західному фронті..
- Ви гадаєте, вам повірять? Не повірять, а перевіряти не стануть. Коли вже своїх людей, що повернулися з полону, засилають в дальні табори..- Домантович безнадійно махнув рукою і по хвилі мовчання додав: - Е, та що говорити, для нас з вами вороття нема!
- А я зважую на психологічний момент, - заперечив Сомов.- Перемога породжує у переможця почуття великодушності. Особливо в перші часи після її здобуття. Ілюзій, що мене зустрінуть, розкривши обійми, я не плекаю. Я завинив, і, звісно, мене покарають. Можливо, позбавлять волі на кілька років. Я навіть певен, що так буде. Але все-таки це краще, ніж поневірятися на чужині все життя.
- Чому поневірятися? Наш табір відвідували представники благодійних і всіляких інших товариств. Вони обіцяють допомогу, роботу...
- Свята наївність!
- То ви надто великий оптиміст, то заповзятий скептик...
- Одною міркою можна міряти тільки однакові речі. А тут... Мені довелося побувати в Парижі, і я бачив емігрантів, що чкурнули з Росії на початку революції, їм так само, як тепер нам, тоді обіцяли і підтримку, і притулок. А чим скінчилося? Колишні графині миють посуд у ресторанах, великі князі служать лакеями. А це ж "еліта" дореволюційного російського суспільства, принаймні з точки зору правлячих класів тих країн, де вони дістали притулок... Чому ж будуть панькатися з нами? В кращому разі запроторять кудись на плантації чи на якісь копалини, у Африку, приміром...
Сказане Сомовим, очевидно, вплинуло на Домантовича. Він втупив очі в папірець, на якому механічно викреслював квадрати і трикутники, і рука його завмерла.
- І чисто всі з вашої групи відмовилися повернутися додому? Чи, може, є такі, що й повернулися б, тільки бояться про це сказати? - Сомов уважно стежив за виразом обличчя співрозмовника, але той, тріпнувши головою, ніби відганяючи сумні думки, знову взявся за свої вправи з малювання.
- У чужу душу не влізеш...- сказав він після хвилинного мовчання.
- А ви особисто?
- Як то кажуть: рада б душа в рай, так гріхи не пускають.
- І великі гріхи?
- Чималенькі! Адже перед тим, як податись до Власо-ва, я працював у харківській поліції.
- Он як!
- Ну, ясна річ, доводилося брати участь у всіляких акціях...
- Може, й каральних?
- Всяко бувало... Ет, та що там згадувати! Краще про це облишмо. Додому повертатися мені не світить... Ви своє ліжко в казармі знаєте?
- Ви ж бачили, як обернулась моя розмова з Прото-поповим...
- Бурхливо, що й казати! Мабуть, краще було б тримати свої карти при собі, а ви взяли й відразу їх виклали.
- Однаково, рано чи пізно, а ця розмова відбулася б. Принаймні знатиме: я не з тих, хто дозволяє собою командувати.
- Все це так, а проте... Втім, на цю тему ми ще поговоримо. А тепер ходімте, я покажу вам ваше ліжко, їх тут багато вільних.
- Чекають на нове поповнення?
- А біс його знає! Нас тут так тримають, що й носа з казарми не вистромиш. Самі зараз побачите.
Двір казарми, куди вони за кілька хвилин вийшли, скидався на великий кам'яний колодязь. За стіни його правили чотири однакових п'ятиповерхових будинки, які мали вигляд єдиної архітектурної споруди. Із зовнішнім світом подвір'я сполучалося лише високою брамою, обшитою металевими листами і тепер міцно закритою. Наглухо закритою з боку вулиці була і арка під'їзду, розташованого на північ, якраз напроти брами. У під'їзд виходило кілька дверей, очевидно недавно і наспіх зроблених.
На заасфальтованому подвір'ї не було ані деревця, ані кущика. Лише в центрі яснів клумбами круглий майданчик, над яким, як парасолька, здіймався туго натягнутий тент.
- Місце розваг і відпочинку? - посміхнувшись, запитав Сомов.
- Парильня!-скривився Домантович.- Від казарм пашить, згори пече, сюди вдень і поткнутися не можна, почуваєш себе, мов карась на сковороді... Он там єдине місце, де можна хоч душею спочити.- Він кивнув головою в бік під'їзду.
- Що ж там таке?
- По-перше і найголовніше - невеличкий бар. А взагалі цілий побутовий комбінат: крамничка, голярня, чистильник взуття, він же й швець...
- З вас непоганий чичероне.
- А я тут на кшталт квартирмейстера. Всіх новаків супроводжую.