Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 38)
- Ну, чого ж ви не відповідаєте? - вимогливо і нетерпляче допитувалась вона, пильно вдивляючись в обличчя свого нового друга, немов хотіла прочитати на ньому його думки.
"Збрехати їй? Підтримати наївну віру у видужання, подароване небом? Адже самонавіяння часом впливає краще за найліпші ліки... Але ж тоді вона покладатиметься тільки на папу і його молитви, - вагався Фред.- Отже, відібрати в неї ту палку надію, якою вона зараз живе?"
- Я вірю, що поїздка в Італію тобі допоможе, - сказав Фред впевнено.- Тільки знаєш що? Бог подає свою допомогу лише тим, хто сам докладає всіх сил, щоб досягти мети. Сама зваж, як він може потурати недбалим? Один сидить, пальцем не ворухне, щоб досягти свого, тільки волає до неба: зглянься, мовляв, на мене, любий боже, допоможи! А інший - шукає, бореться, побивається, ладен все зробити і все стерпіти... Кому, на твою думку, найперше треба допомогти?
- Другому!
- От бачиш! Так і з тобою...
Ірене притихла, вражена новим ставленням до небесного милосердя. Уста її щільно стиснулись, і в їх куточках залягли дві гірких складочки. Обличчя дівчинки враз ніби постарішало.
- Чого це в нас насуплені брови? - до коляски підійшов Воронов і, як завжди, важко плюхнув в найближчий фотель.- Фред, ви погано розважаєте вашу даму! І за це вам доведеться сплатити штраф. Ірене, що ми для нього вигадаємо? Стривай, надумав! Давай поставимо живі шаради, хоча б на таке речення... Нахили вушко! Гаразд?.. Так от, Фреда ми примусимо зіграти роль Дон-Кіхота, я буду Санчо Панса.
- А Нунке хай зобразить Росінанта! - вигукнула Ірене з викликом.
Воронов хмикнув.
- Знаєш, облиш його! Навряд, щоб він погодився нап'ясти на себе шкуру коня, бодай алегоричну.
- Я так хочу! Гер Нунке, йдіть-но сюди! - покликала Їрене.
Нунке, який знов завів суперечку з падре, невдоволено поморщився.
- Одну хвилинку...- кинув він недбало.
- Ірене, не докучай дорослим! У них пильні справи.- Агнеса підійшла до доньки і приклала долоню до її чола.- У тебе голівка гаряча, тобі треба в ліжко, - стурбовано промовила вона.
- А в мене теж пильна справа!-дівчинка сердито крутнула головою, звільняючись від материної руки.- Я хочу, щоб він зараз підійшов! Падре Антоніо, і ви йдіть сюди!
Знизавши плечима, Нунке підійшов до Ірене.
- Ти, як завжди, вередуєш, - сказав він холодно.- Добре виховані дівчатка так себе не поводять.
- Пробачте їй, вона зрання сьогодні нервує, - заступилася за дочку Агнеса.
- Це він мусить просити в мене пробачення!
- Не годиться казати "він" про людину, яка присутня тут-таки, - втрутився падре.- Одинадцятирічній дівчинці слід про це знати.
- А обдурювати годиться?-голос Ірене дзвенів від гніву.- Так вчинити, як він вчинив, годиться?
- Може, ти поясниш, у чому справа? - не приховуючи роздратування, запитав Нунке.
- От тобі й маєш! - розвів руками Воронов.- Йшлося про шаради, а перевернулося...
- Які ще шаради! І при чому тут я? Може, ви поясните, Фред?
- І адаю, що тепер уже не варт.
- Варт! Варт! Варт! - Їрене застукала кулачком по підлокітнику коляски.- У нашій шараді ви повинні зіграти роль коня Росінанта!
- Що за нісенітниця!
- Тільки хто ж йому пустить кулю в лоба? - Ірене подалася вперед, на блідих її щічках спалахнув рум'янець, очі гарячкове блищали.
- Врешті, усе має межі! Донья Агнеса, я просив би вас втрутитися!
- Ірене, благаю тебе, заспокойся! І зараз-таки, цієї миті попроси у гер Нунке пробачення.
- За те, що він застрелив Росінанта? А потім ще одурив, сказав, що його обпоїли?
- А-а, он з якого приводу ця істерика! Так, я застрелив шкапу, яку ти нарекла таким поетичним ім'ям. І вважаю, що зробив правильно.
Очі дівчинки вражено розширились.
- Правильно? - прошепотіла вона.- Та чим же він вам заважав?
- Тим, що з нього не було користі. Старі і кволі - не потрібні на землі, вони лише заважають іншим, - злісно відрубав Нунке, роблячи наголос на слові "кволі".
Фред побачив, як пополотніла Агнеса, навіть уста побіліли. Воронов засопів і стиснув кулаки. Ірене відсахнулась, немов від удару. Падре Антоніо забіг за коляску і схопився за її спинку.
- Я відвезу Ірене в її кімнату, - сказав він глухо, - їй недобре...
Та дівчинка знову випросталася. Тепер вона здавалась навіть спокійнішою.
- Чому ж ви не застрелите і мене? Я ж теж квола!- дзвінко пролунало в кімнаті.
На обличчі Нунке промайнув вираз замішання, та за хвилину він опанував себе.
- Здається, ми зараз говорили про коня, а не про тебе, - зле кинув він, знов наголошуючи на слові "зараз".
Дівчинка якусь мить дивилась на Нунке з кривою, жалісною посмішкою, потім підборіддя її дрібно затремтіло, вона скрикнула і затулила личко руками.
- Мамо, відвези мене звідси... Швидше відвези мене звідси... швидше відвези...- захлинаючись, шепотіла вона.
Відсторонивши падре Антоніо, Агнеса схопилась за коляску і покотила. Фред забіг наперед і прочинив двері.
- Може, вам треба чимсь допомогти? - запитав він схвильовано.
Молода жінка на мить спинилась і підняла опушені повіки. Фредові здалося, що на нього глянула сама туга. Мимохіть він схопив Агнесу за руку і міцно стиснув її.
- Мені так прикро, повірте, мені дуже прикро... я так би хотів стати вам у пригоді... І перекажіть завтра Ірене...
Він не докінчив речення, бо коляска покотилась далі.
- Виведіть його, - кинула з-за плеча Агнеса.
Зачинивши двері, Фред повернувся обличчям до присутніх. Усіх їх наче порозкидало бурею по різних кутках кімнати. Воронов стояв біля вікна, вдивляючись у темряву вечірнього неба, падре походжав уздовж стін, завченим рухом пальців перебираючи чотки, Нунке розвалився в фотелі, витягнувши ноги.
"Підійти зараз і дати йому ляпаса?" Ця думка була така спокуслива, що у Фреда навіть засвербіла рука. Тамуючи лють, він підійшов до Нунке.
- Ми зараз у приватній господі, і тому я з вами розмовляю не як підлеглий з начальником, а як офіцер з офіцером!- примруживши очі, сказав Фред. - Ви били лежачого. Більше того - дитину! Це огидно! Запам'ятайте, у моїй присутності таке ніколи не повториться!
- Ви збожеволіли! Ви сьогодні всі збожеволіли! - рвучко схопився з місця Нунке.
Воронов швидко відвернувся від вікна і ступив на кілька кроків уперед. Падре, опустивши чотки, застиг на місці.
- І у моїй теж! - роздільно промовив Воронов.- Те, що ви зробили, гірше за вбивство.
- Генерал Воронов! Ви розумієте, що одного мого слова досить, і ви...- Нунке красномовно піддав у повітрі коліном.- Відповідайте, розумієте ви чи ні?
- Я... я...- постать Воронова під поглядом Нунке враз якось обм'якла.- Можливо, згарячу... Але погодьтесь, що і ви... Е, та що казати! Що можу вдіяти я? Покидьок, стара калоша! - безнадійно махнувши рукою, генерал рушив до дверей.
Розділ четвертий
ДВОБІЙ
- Слухайте, Сомов! На якого ж біса вас тоді прислали?
- Мене не питали, хочу я сюди потрапити чи ні. Так само, як, напевне, і вас, сподобається чи не сподобається вам моє товариство.
- Попереджаю: я тут начальник групи! Розумієте? Коли я накажу...
- Плював я на ваші накази!
- Що-о?!
Протопопов схопився так швидко, ніби в його тілі розгорнулася туго скручена пружина, і кулаками, що міцно стискували прямокутнички доміно, сперся на стіл, всією своєю кремезною, присадкуватою постаттю подавшись уперед. Маленькі чорні очі, глибоко посаджені під широким опуклим лобом, прикипіли до новака, жовна на щелепах випнулись клубком і перекочувались під шкірою, мов два великих горіхи, що їх Протопопов силкується розгризти, щоб потім зубами вп ястися в горло супротивника, який так спокійно палить сигарету і, ледь посміхаючись, поглядає на нього.
Три партнери Протопопова з цікавістю дивилися на того, хто завадив їх грі і тепер так зухвало себе тримає. Та ще з ким? З колишнім заступником начальника розвідки одної з дивізій Власова, що і тут зумів стати за верховоду! Його люта, нестримна в гніві вдача багатьом далася взнаки. Нижче трави, тихше води тепер перед ним навіть вищі за чином. Куди вже цьому молодикові, колишньому лейтенантові гренадерського полку гітлерівської армії.