Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 37)
- Боже, як давно я не була в Мадріді! - з сумом вихопилося в Агнеси.
- Ви так любите це місто?
- Там я не відчувала так гостро самотності, хоч, правду сказати, друзів у мене було мало. Але коли за стінами твого будинку вирує життя, мимоволі здається, ніби й ти до нього прилучилася... А вам, гер Шульц, Мадрід сподобався?
Фред почав розповідати про свої враження від іспанської столиці. Агнеса то схвально хитала головою, то жваво заперечувала проти якогось твердження, мішаючи іспанські і італійські слова. Схаменувшись, молода жінка весело сміялась, вибачалась, щоб за хвилину знову збитися з італійської мови на іспанську. Це, може, й утруднювало взаєморозуміння, але робило бесіду веселою і невимушеною.
Незабаром до розмови Фреда з господинею прилучився і Воронов. Він лаяв мадрідський клімат, а відтак і іспанців, які таке невдале місце обрали для своєї столиці, протиставляв Мадріду Рим, де прожив мало не рік ще замолоду, силкувався втягти в суперечку з Агнесою падре Антоніо і Нунке.
Проте і падре і начальник школи були заклопотані власними незгодами. Про що йшлося, Фред не розумів, бо сиділи вони в протилежному кутку кімнати і розмовляли півголосом. Та обличчя в обох були невдоволені, в тоні голосу відчувалася неприязнь.
- Шановна патронесо, - вказав очима на них Воронов, - ці двоє знов не помирилися. Недавно ще були друзями, а тепер... Що між ними сталося?
- Просто вони дуже різні. Падре над усе ставить потреби духу. Тому він вважає, що всіма справами в світі повинна вершити наша свята церква. Нунке ж заперечує це. Він каже, ніби тепер заповіді пишуть не апостоли і святі, а воїни... Сеньйор генерал, хіба ж це може бути? Адже їх написано раз і назавжди. Вони єдині й вічні, як сонце над землею!
- Сонце теж не вічне, люба патронесо! А написане людиною і поготів. Не варт сушити голову над всілякими теологічними тонкощами, і тому я пропоную...
- Тео... логічними? А що ж це означає, сеньйор генерал? - Обличчя молодої жінки, хвилину тому таке жваве, тепер стало серйозним, очі дивилися запитливо і трохи розгублено.
- Хай це пояснить вам ваш духівник, бо гер Пульп може подумати, що в цьому домі гостей частують лише розмовами. А я ж йому пообіцяв дорогою келих доброго вина. А коли до цього ви додасте і...
- Пане Воронов, прошу вас! - зупинив його Фред.
- Ні, ні, сеньйор генерал має рацію... Я миттю! Даруйте, гер Шульц, ви самі трошки завинили, почавши про Мадрід...
Швидко підвівшись, Агнеса вийшла з кімнати, в коридорі задріботіли її каблучки, потім долинуло, як вона гукала:
- Пепіто! Пепіто!
Нахиливши голову набік, Воронов замилувано прислухався до переливів Агнесиного голосу.
- Природжена співачка! Ви тільки вслухайтесь: чуєте, як співоче виводить кожен склад, наче знімається вгору, а потім спадає вниз округла хвиля... Ось вам і "вобла"! Що тепер скажете?
- Гарна і, здається, дуже мила жінка. Просто не віриться, що вона могла встряти в політику.
- Агнеса і політика? - генерал розсміявся.- Та вона ж така далека від неї, як найдальша зоря від нашої грішної Землі...
- Чим же тоді пояснити її роль в школі?
- Овечка, що, рятуючи своє ягня, вибігла необережно з кошари і потрапила до вовків.
- А якщо з мови Езопа перекласти на звичайну, загальновживану ?
- Розкажу колись на самоті. Зараз не час і не місце.- Воронов важко підвівся і пройшовся по кімнаті.
Тепер, коли Агнеса пішла і розмова між нею, Фредом і генералом перервалася, голоси Нунке і падре стали чутнішими.
- А я вам кажу, що честолюбство в сутані - то найстрашніший гатунок честолюбства!-сердито доводив Нунке.- Бо людина світська знаходить розраду в жінках, вині, картах, захоплюється спортом чи полюванням... Зайвину своєї енергії їй є куди спрямувати. Для особи ж духовного сану...
- Нам теж є куди спрямувати свою енергію і сили. На справи милосердя і просвітительства, їм же нема краю. До того ж згадайте: слідом за завойовниками завжди йшли місіонери. Вони закріплювали здобуте ними. І хіба не природно, не законно, коли вони вимагають своєї частки?
- Частка може бути різна.
- Достатня для того, щоб приумножити славу церкви і її можливості.
- Славу церкви чи славу її служителів?
- А хіба у вас, світських, не успіхи полководців і всього воїнства уславлюють армію?
- Доволі про це! Скажу з чого почав: зараз школа не має можливостей зважити на вашу вимогу.
Нунке підвівся і прочинив двері на веранду. Сонце вже хилилося до обрію. Його проміння черкалося лише об вершечки дерев, заливало дах і горішній поверх будинку. З саду повіяло ледь помітною прохолодою, сильніше запахли квіти, випростуючи згорнуті вдень пелюстки.
- Може, спустимось у садок? - запропонував падре.- Наш гість ще не бачив, який чудовий краєвид відкривається з альтанки.
- Ви йдіть, а мене верне від цих краєвидів.- Воронов сів в солом'яний фотель на веранді.- Вивіску першої-ліпшої корчми в найбруднішому куточку міста проміняв би на ці ваші ландшафти. Намозолили вони мені очі за весь мій вік.
Нунке позіхнув.
- Я теж волію посидіти. До мого серця промовляють лише типово німецькі пейзажі.
Фред і падре спустилися в садок. Він був невеличкий і трохи занедбаний, але всюди було багато квітів, біля дому - культивованих, далі в траві - диких.
- Це єдина розвага нашої маленької хворої, - пояснив падре.
- А що з дівчинкою?
- Навряд щоб вона підвелася, - сумно похитав головою падре, не вдаючись у дальші пояснення.
Взагалі, розмова не в'язалася. На запитання Фреда падре Антоніо відповідав коротко і неуважно, видно було, що з думки його не йде суперечка з Нунке.
Коли обоє повернулися з прогулянки по саду, на веранді вже нікого не було, а в кімнаті на гостей чекав сервірований до вечері стіл. Біля нього метушилася, старенька служниця, розставляючи страви, та повагом походжала Агнеса, щось пересуваючи і переставляючи.
- А чому ви мене не познайомите з нашим гостем? - пролунав збоку нетерплячий дитячий голос.
Лише тепер Фред побачив, що трохи осторонь, у затишному куточку, декорованому в'юнкими хатніми квітами і невеличким екраном, у спеціальній медичній колясці сидить дівчинка. Незважаючи на літній вечір, її світло-сіре, прикрашене пишним мереживом платтячко було застебнуте біля самого горла, а ноги щільно огортав картатий барвистий плед, край якого нервово торсали довгі пальчики. Вираз нетерплячого чекання пожвавив її бліде, аж прозоре личко, облямоване пухнастим білявим волоссям. Не заплетене в коси, тільки перев'язане стрічками, воно довгими пасмами звисало вздовж грудей. Очі дівчинки, такі ж, як у матері, великі, але світліші, дивились вимогливо, трохи навіть сердито.
- Коли ніхто не здогадався познайомити нас, давайте зробимо це самі, - серйозно запропонував Фред, підходячи до хворої.- Адже вас звуть Ірене?
- Угу! Тільки не стискуйте мені так дуже руку, як дідусь Воронов, а то я і з вами почну сваритись.
- О, цього я хотів би найменше!
- Чому?
- Бо в мене тут немає друзів.
- Ви гадаєте, що я... що ми...- дівчинка зніяковіла і спідлоба недовірливо глянула на Фреда.
- Мені хочеться сподіватися на це...
Ірене відкинулась на подушку, на хвилину заплющила очі, а потім обдарувала Фреда вдячним осяйним поглядом.
- Тоді кажіть мені "ти". А я вас зватиму просто Фред.
- З великою охотою...
- Ну-бо... а де ж ваше "ти"?
- Одразу це не так легко, - розсміявся Фред, сідаючи на маленький ослінчик біля дівчини.- Для першого разу скажи мені: ти теж була в Італії?
- Що ви І Ми виїхали звідти, коли я була зовсім маленька...
- Звідки ж ти знаєш мову?
Ірене трохи нахилилася вперед, подавши Фредові знак, щоб він зробив так само.
- Це страшенна таємниця, я про неї нікому не казала... Тільки вам скажу. Ви обіцяєте, що нікому, жодній душі?..- прошепотіла дівчинка, нахиляючись ще нижче.- Восени я поїду на прощу до Ватікану, он як!
- І ти лише для цього вивчала мову?
- Звичайно! Як же я розмовлятиму з папою, коли не знатиму по-італійськи! А латинь я не знаю зовсім!
- Ірене, про що ти там шепочешся з Фредом? Я зараз покажу тобі, як від мене критися! - жартівливо гримнув здаля Воронов.
- Ось він зараз підійде, і я вас не спитаю про найголовніше!- ще швидше зашепотіла Ірене.- Якщо папа добре помолиться за мене, як ви гадаєте, я зможу ходити?
Фред обережно поклав руку на пальчики Ірене і відчув, як вони тремтять від хвилювання. Мабуть, тремтіли і губи, бо дівчинка прикусила їх зубами.