Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 22)
Сухий неприємний вітер, що дув вдень, надвечір ущух. Лише інколи по вершечках дерев пробігало ледве помітне тремтіння - останній стомлений віддих конаючого дня. Та прохолода немов струмилася з самого вечірнього неба, на якому одна по одній почали запалюватися зорі. Звідси, з землі, вони здавалися ледве помітними цяточками, бо на вулиці спалахували свої нічні світила. Вони пробігали і згасали вздовж фасадів на рекламних транспарантах, загорялися в глибині дзеркальних вітрин, мигтіли в вікнах завжди невсипущих готелів, мінилися над входами численних ресторанів і кафе. Здавалося, люди хочуть свідомо засліпити себе цим штучним світлом, боячись глянути вгору, неспроможні подолати свій страх перед безоднею неба.
Пройшовши два квартали, Фред, вагаючись, спинився: дуже хотілося пити, треба було дістати конверт... Зайти в якесь невеличке кафе, а вже потім продовжувати свою вечірню мандрівку по Мадріду?
-- Може, сеньйор офіцер хоче оглянути місто? - почулося збоку на ламаній німецькій мові.
Фред озирнувся.
Перед ним стояв невисокий худорлявий чоловік. Берет відкривав опукле, трохи здавлене в скронях чоло, на яке спадало пасмо прямого чорного волосся. Близько поставлені до перенісся очі хворобливо блищали в глибоких западинах очниць. Вузьке обличчя теж здавалося хворобливим і виснаженим.
- Хто ви такий і звідки ви взяли, що я офіцер? - запитав Фред не зовсім привітно.
- Я водій таксі. Мені здалося, що сеньйор, мабуть, вперше в Мадріді.
- Чому ж ви все-таки назвали мене офіцером?
- О, тепер у нас багато таких! - Сумна іронія прозвучала в цих словах. Та водій, видно, відчув, що повівся не зовсім чемно, і поспішно додав:
- Перепрошую... я хотів сказати колишніх німецьких офіцерів...
Тепер він говорив зовсім байдужим тоном, та Фрейдові здалося, що в глибині його очей швидко промайнули і згасли насмішкуваті іскорки.
- Ви вгадали, я справді хочу оглянути місто. Що ж до чину, яким ви мене нагородили, то доведеться вас розчарувати.
- Тим краще!
- Чому "краще"?-Фред не приховував доброзичливої посмішки. Йому все більше подобався цей чолов'яга, що, видно, не дуже полюбляє колишніх гітлерівських офіцерів, які, рятуючись від можливої кари за вчинені злочини, цілими юрбами тікали тепер до фашистської Іспанії.- Ви проти офіцерства чи взагалі проти нас, німців?
Водій скинув на Фреда пильні очі. "Хто ти і чому про це питаєш? - запитували вони.- Яке тобі діло до думки простого іспанського трудівника? Чи безпечно говорити з тобою відверто?"
- Я бачив різних німців, - ухильно відповів він, хоч погляд незнайомого сеньйора і світився приязню.- Я поважаю туристів, котрі милуються нашим містом, і не люблю пасажирів, яких доводиться возити по... будинках, не хочеться їх навіть називати!..
- Я не збираюся сьогодні довго мандрувати, але охоче проїдуся. Де ж ваша машина?
- Прошу, навпроти!
Фред перетнув вулицю, сам відкрив дверцята машини і першим сів.
- "Мерседес" тридцять дев'ятого року?
- О, сеньйор добре розуміється на машинах?
- Трохи.
- Не сказав би. Тільки щодо цієї, хочу попередити - лишилася тільки оболонка. Все нове! Ходить, мов звір!
- Ну, заводьте свого звіра!
Машина легко знялася з місця і плавно покотилася по асфальту. Водій скоса глянув на Фреда, перевіряючи враження.
- Відчуваєте, який м'який хід? Шкода, не можу зараз дати повної скорості. Ви б побачили тоді, що старенька здатна ще позмагатися з найновішими моделями. Сам усе змінив, до останнього гвинтика.- Сухі, загрубілі в роботі пальці ласкаво пробігли по колу керма.- Так куди накажете їхати?
- А що б могли запропонувати ви?
- Якщо їхати в цьому напрямку, дістанемось Прадр.
- Облишимо це на завтра. Музей мене цікавить не так своїм зовнішнім виглядом, як вмістом.
- Біля музею починаються чудові бульвари. Ввечері ніде голці впасти.
- Тоді, боронь боже, до бульварів! Не люблю дуже людних місць.
- Може, до старої частини міста? Побачите королівський палац, оперу, палату зброї... А на додачу й сорока чотирьох королів Іспанії... Філіппа IV на коні... Туристи особливо ним захоплюються.
- Що ж, везіть мене на прийом до королів! Ми не порушимо правил етикету, якщо з'явимося так пізно? Який-небудь сеньйор Оліварес не зніме нам голови?
- Страшніші живі временщики, сеньйор!
- Влучно. З цього приводу запалимо по одній. Будь ласка! - Фред вийняв пачку сигарет і простягнув водієві.
- У вас же самого лише три...
- Я думаю, цьому лихові ми зарадимо. Добре, що звернули увагу, а то б на всю ніч лишився без курива. Сподіваюсь, по дорозі можна десь купити?
- Звичайно.
- Візьміть відразу дві пачки! Ага, і роздобудьте, будь ласка, конверт. Зовсім забув, що мені треба відправити термінового листа. Дома непокоїтимуться. Марок купіть кілька, як для іноземної кореспонденції.
- Тоді проїдемо трохи далі.
Метрів за двісті водій зупинив машину і вийшов.
- Постараюсь не затриматись, сеньйор. Сигарети купити такі ж?
- Якщо є. Коли не буде, візьміть сигари. Хотілося б покуштувати місцевих...
"А що, як він підійшов на вулиці Алькала не випадково? - запитав себе Фред, коли шофер відійшов.- Справляє він враження порядної людини, а проте... Дурниця, не може бути!.. Переглянь кожен крок після того, як ти вийшов з машини..."
Водій повернувся дуже скоро. На цей час Фред вже цілком заспокоївся.
- Спасибі за сигарети і особливо за конверт!-сказав він весело.- Зразу ж надпишу і вкину в поштову скриньку. Дружина в мене чудова жінка, але має одну ваду: ревнива. Варт мені забаритися з листом, і вона уявляє казна-що.
- Не ви один, сеньйор, від цього потерпаєте... Мені п'ятдесят, як бачите, на Аполлона не скидаюся, а моя Мануела...
Ніяково посміхнувшись, водій махнув рукою і знову взявся за кермо.
Лише вкинувши листа в найближчу поштову скриньку, Фред цілком заспокоївся і зміг віддатися думкам про розмову з Гаррі, що так його стривожила.
З якою метою Браун почав цю розмову? Провокація? Навряд. До такого примітиву ні Шлітсен, ні сам Гаррі не вдалися б. Перший надто досвідчений, другий - теж, мабуть, не ликом шитий. В Мадріді він почуває себе зовсім впевнено, отже, посилали його сюди не раз... В голосі Гаррі звучали нотки непідробної щирості - вухо досвідченого розвідника відразу може вловити найменшу фальш. Скидається на те, що несподівана відвертість Гаррі викликана якимсь пристрасним почуттям. Саме пристрасть і, може, легке сп'яніння примусили його забути про обережність. Тоді ж яка навала почуттів могла так оволодіти Гаррі, що він так відчайдушне пустився берега?
У пам'яті сплив табір військовополонених і пристрасті, що там буяли. Власне, не пристрасті, а єдина пристрасть, яка охопила всіх офіцерів: дістати грошей, за всяку ціну дістати грошей! Щоб мати змогу втекти, переховатись десь у безпечному місці і непоміченими прожити кілька гарячих післявоєнних років, подалі від тих місць, де кожен стовп, кожна гілка на дереві, кожен камінець нагадували про тисячі, мільйони закатованих, розстріляних, спалених безвинних людей. У лихоманці гонитви за грошима офіцери вдавалися до всіх засобів. Продати родинну реліквію, пронесену через усі роки війни, обіграти вчорашнього однополчанина в карти, укласти вигідне парі, позичити в якогось простачка, а потім не віддати боргу-годилося все, аби тільки давало прибуток... Саме це непереможне бажання забезпечити себе на майбутнє керувало, мабуть, і Гаррі Брауном. Нагода збагатитися за рахунок посилки з документами і цінностями позбавила його розуму, здорового глузду, примусила шукати собі спільника... Ясна річ, що без допомоги Фреда Гаррі нічого вдіяти не зможе... Якщо не наважиться взагалі усунути його з дороги...
- Он уже і королівський палац, - перервав роздуми Фреда водій.- Зупинити?
- На кілька хвилин. Мені хотілося б поглянути на пам'ятник Філіппу четвертому. Кажуть, він справляє приголомшливе враження.
- Туристам він до вподоби...
- Ну, а вам?
- Бачите, сеньйор, я на скульптурах розуміюсь погано. Може, він дійсно дуже гарний - не скажу, надто вже звикло до нього око. Але мене кожного разу вражає інше: руки людини, здатні це створити... Просто не ймеш віри, як він тримається, отой баский кінь, на якому сидить вершник. Самі зараз побачите.
У супроводі водія Фред підійшов до пам'ятника. Здиблений кінь справді спирався на п'єдестал лише самими задніми копитами. Здавалося, що все громаддя майже шестиметрової бронзової скульптури висить у повітрі.
Фред обійшов пам'ятник, роздивляючись його з різних ракурсів.
- Згоден з вами: неймовірно, як він тримається! І подумати тільки: такий величний пам'ятник поставлено одному з найнікчемніших королів, що призвів Іспанію до політичного і економічного занепаду!.. Я не ображаю ваших національних почуттів?
- Ви ж не сказали нічого лихого про іспанський народ, сподіваюсь, і не подумали... А королі?.. Якби на хвилину оживити кожну з цих скульптур і запитати, скільки вони разом з інквізицією замордували людей, звідки взялися їх розкішні палаци, неосяжні землеволодіння... Боюсь, сеньйор, склепіння неба розкололось би в ту мить, і земля розверзлась би під їхніми ногами! Коли я проїжджаю майданом, де відбувалися аутодафе, мені здається, що й досі кожен камінь там волає до неба...
- Дивно збігаються людські думки: я щойно теж подумав про інквізицію. До найменших подробиць пригадалася картина одного художника... Вічі, здається, яку наш викладач історії одного разу приніс на урок. На ній було зображено п'ятеро "єретиків", приречених інквізицією на спалення. Підніжжя стовпа, до якого прив'язали засуджених, вже лизали язики полум'я. В густому диму, що слався низом і поволі здіймався десь збоку, вже конали в корчах троє з приречених. Мов караючий меч, схилявся над ними оперезаний чорним перевеслом хрест... Та не ці страхітливі подробиці, пам'ятаю, мене тоді так вразили, а постать і обличчя дівчини, яка була в центрі групи. Вона