Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 11)
Тепер дівчина не бачила нікого й нічого. Вона то вітром проносилась повз людей, що обступили її суцільним кільцем, то на повному ходу несподівано зупинялась і плавко, немовби ліниво, вигиналась, то, враз випроставшись, граційно розхитувалась, і кожен м'яз її гнучкого тіла під зливою звуків тремтів, як тремтить молоденьке деревце під дощем.
А музики все прискорювали і прискорювали темп. Дарма вони намагалися стомити дівчину! Вже й не істотою з плоті здається вона глядачам, а легкою пір'їнкою, підхопленою дужим вітром. Ось-ось її знесе вгору або приб'є до землі! Та Марія знову вистукує своїми капцями так, що заглушує музику. Тепер вона в самому центрі кола. Втім, вона це чи не вона? Мигтить лише гама барв, що зливаються в суцільну строкату лінію - Марія дзиґою крутиться на одній нозі. Забиває дух від одного погляду на це шалене кружіння. Скільки воно може тривати? Час уже уповільнити темп. Та Марія не уповільнює його, а крутиться, крутиться, крутиться... І враз, несподівано для всіх, мов укопана, спиняється...
Збуджена, але не стомлена, радісна з перемоги, яку відчуває всім єством, Марія широко розкритими очима дивиться на присутніх. Вона звикла до схвальних вигуків тріанців, тож і тепер усі вияви захвату і схвалення сприймає, як річ цілком природну.
Дівчина кинулась з кола. Але пробитися крізь натовп не так уже й легко. Одна з гостей силоміць зупиняє її і, скинувши довгий шарф, пов'язує його Марії через груди. А лисуватий високий чоловік підносить їй великий кухоль вина.
- Чия ти? - запитує він нетерпляче.
Марія жадібно припала до кухля - так хочеться пити!
- Нічия. Вона в нас приблудна, - відповідає замість неї Петро.
Приблудна! Це слово, мов удар батога, розтинає повітря. Марія зривається з місця. Та мчить не до халабуди, звідки нещодавно вистрибнула, а в шатро отамана. Хай її вб'ють, але вона їм покаже! Так, вона зробить, що хоче!
І дівчина дозволяє собі нечуване зухвальство - падає на постіль самої Адели.
Тут вона й пролежала не знати скільки часу, забувши про все, крім образи після щойно пережитого тріумфу, не прислухаючись до того, що коїться в таборі.
- Вийди, Маріє, гості попрощатися з тобою хочуть! - пролунав раптом голос Адели, такий незвично лагідний, що дівчині здалося - то їй вчувається. Та дружина отамана справді стояла поруч і дивилась спокійно, ніби вважала цілком природним, що дівчина лежить на її постелі.
Марія вийшла з шатра. 3а кілька кроків від нього чекав на неї увесь гурт гостей. Довготелесий сеньйор, що частував її вином, допитливо глянув в очі, потім міцно і довго тиснув руку. Дівчина відчула - в долоні залишився якийсь папірець. Вклонившись гостям, Марія знову сховалась у шатро: їй нетерплось дізнатися, що за папірець лишився в руці. Глянула. То були гроші. Дивні якісь, таких досі навіть не бачила.
Коли гості від'їхали і звук мотора зовсім ущух, Марія вийшла на свіже повітря. Старі цигани ще допивали вино, привезене гостями. Дівчина спокійно попрямувала до гурту, на що раніше не наважилась би. Чоловіки припинили розмову і з цікавістю глянули на неї. Марія підійшла до Петра і простягнула йому гроші:
- Візьміть! Це той дав...
Того вечора, вперше за рік перебування в таборі, Марія вечеряла разом з усіма, навіть сиділа поруч Адели.
А ранок наступного дня почався вже зовсім несподівано: Адела витягла з великого клунка квітчасту спідницю і шовкову кохтину і звеліла дівчині прибратися. Побачивши, що вбрання для тоненької Марії завелике, стара власноручно припасувала його, десь підрізавши, десь зашивши. І коли Марія пішла до річки вмитися, ніхто з неї не глузував, як то бувало раніш. Але всі чомусь з цікавістю дивились на неї.
Тільки поснідали, як до табору знову під'їхало вчорашнє авто. З його дверцят ледве протиснувся якийсь гладун, а слідом за ним виліз той довготелесий пан, який вчора частував Марію вином. Побачивши її, довготелесий привітно помахав дівчині рукою, але не підійшов - Петро відразу запросив приїжджих до себе в шатро. Слідом за ними сюди зайшли і кілька старих циган.
За чверть години всі вийшли з великого намету отамана, і гурт на чолі з Петром підійшов до Марії.
- Чужа ти нам, Маріє! -почав отаман.- Ось уже рік, як ти в таборі, а чужою була, чужою й зосталася. І врода у тебе циганська, і кров наша, та зіпсували тебе старші твого роду. То й вирішили ми найняти тебе ось цьому панові на рік, а може, й на довше. Це від тебе залежатиме. Будеш слухняною - залишишся. А вередуватимеш чи прокрадешся, пан раніше тебе поверне. І тоді начувайся! Ось я палець до цього паперу приклав, що даю тебе панові як служницю.
Петро кивнув на гладуна, що тримав у руках списаний папір.
Хвилину панувала мовчанка. Усі запитливо дивилися на Марію, сподіваючись, що вона щось скаже.
Марія окинула всіх довгим поглядом і мовчки пішла до авто.
Розділ другий
ПОМСТА АГНЕСИ МЕНЕНДОС
Банкірові Карлосові Менендосу менш за все потрібна була служниця. Він загалом не знав, скільки в нього слуг і хто вони такі, бо всіма хатніми справами після смерті Дружини заправляла його стара нянька Пепіта. Єдине, до чого вона не втручалася, було управління віллою свого колишнього вихованця в Сан-Рафаель, чудесній місцевості поблизу Мадріда. Тут порядкувала тітка Карлоса -донья Їрене, мовчазний свідок амурних пригод небожа.
Сюди і привіз дон Карлос Марію.
Донья Ірене звикла до того, що час од часу Карлос привозить з собою "добру знайому", якій конче потрібно подихати свіжим повітрям і відпочити від столичної метушні. Мовчазно включившись у цю облудну гру, донья Ірене шанобливо вітала кожну гостю, всіляко їй догоджала, тактовно не помічаючи брутальності манер чергової знайомої, надто вільної її поведінки, нескромності туалетів.
Але щоб на віллі з'явилась циганка, та ще така молоденька, мало не дівчисько, - ні, такого стара не пам'ятає!
Втім, донья Ірене спочатку не дуже вболівала з цього приводу. Пересвідчившись у скороминучості захоплень свого небожа, вона сподівалася, що мине місяць, другий, і Марія так само безслідно зникне, як і всі її попередниці. Очевидно, на такий фінал своєї нової любовної авантюри розраховував і дон Карлос. Принаймні він охоче відгукнувся на запросини одного свого приятеля взяти участь у морській прогулянці яхтою. Навіть почав готуватися до подорожі. Та всі його плани полетіли шкереберть.
Сталося неймовірне: банкір Карлос Менендос закохався. До нестями! Так, як ще ніколи не був закоханий.
Можливо, цьому сприяло колишнє життя підстаркуватого банкіра, що встиг добре-таки підтоптатися і тепер прагнув до чогось більшого, ніж купована любов чи скороминуча інтрижка. Можливо, вибух цієї шаленої несподіваної пристрасті обумовлювався поведінкою Марії, що тримала себе з неприступністю королівни.
- Утечу! - заявила вона рішуче при першій же спробі Карлоса домогтися свого силою.- Сонного ось цим шарфом задушу і втечу! - Очі дівчини при цьому так блиснули, що Карлос зрозумів - свою погрозу вона виконає не вагаючись.
Те, що Марію може потягти до вільного циганського життя, тепер дуже непокоїло Карлоса. Часом він і зовсім розум втрачав з страху. Виїжджаючи ранком до Мадріда, Карлос по кілька разів нагадував челядникам, що вони повинні стежити за кожним кроком дівчини. Подвоєний штат садівників мусив охороняти всі підступи до вілли і, в разі появи десь поблизу циган, негайно ж повідомляти про це в поліцію, з якою у дон Менендоса була спеціальна домовленість щодо цього. Часто серед дня Карлос кидав раптово всі справи і мчав у Сан-Рафаель, гнаний підозрами і страхом, непереможним бажанням переконатися, що Марія тут, не втекла. Лише побачивши дівчину, він заспокоювався і гнав тоді гінців до міста за якоюсь новою прикрасою, ласощами, всім, що заманеться його молоденькій чарівниці.
І Марія приймала подарунки з таким виглядом, ніби коштовне каміння, шовкове вбрання були для неї звичайними речами, байдуже відсувала вазу з найсмачнішими тістечками, ледве надкушувала дорогу цукерку, нехтувала найдобірнішими фруктами.
Відіспавшись на м'якому, від'ївшись за все своє голодне життя, дівчина явно починала нудитися. Цілими годинами вона могла просидіти нерухомо, втупивши погляд у якусь далеку хмаринку на виднокрузі, а коли та зникала, раптом зривалася з місця і починала жбурляти на підлогу все, що потрапляло під руку, зривати з себе браслети й намисто і люто топтала їх ногами.
Таких нападів люті Карлос особливо боявся. Він ладен був сам лягти дівчині під ноги, аби вона тільки заспокоїлась, аби тільки посміхнулась.
- Вона нашого господаря приворожила якимсь зіллям, усі циганки - чаклунки, - нашіптували доньї Їрене служниці.
Стара жінка і сама ладна була повірити в чари.
У натурі Марії було для неї щось незбагненне. Інші поводили себе, як і годиться у їх становищі - спочатку трохи вередували, потім починали запобігати ласки, під кінець і зовсім знічувались. А ця ніби й не наказує, а все виходить по її, приймає подарунки наче з милості, голову тримає гордовито, немов інфанта. І Карлос при ній навіть не як паж, а як блазень. Зовсім розум втратив. Ще добре, що ця циганська чаклунка на гроші не ласа. А то за один танок чи пісню цей божевільний погодився б усю свою маєтність до їі ніг скласти.