Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 10)
Марія підвелася і зробила крок у напрямі табору. Зойк загального обурення вирвався з грудей його мешканців. Ніхто-бо не знав досі випадку, щоб котрийсь з цих зрадників і запроданців осідлих добровільно прийшов до табору кочівників. Назустріч дівчині полетіло каміння, паліччя, кухлі - все, що було під рукою.
Сивобородий циган щось гукнув юрбі і сам рушив стріти непрохану гостю.
Поцьвохкуючи батогом, підійшов до Марії і зупинився кроків за три від неї.
- Ти звідки? - суворо запитав старий, пильно розглядаючи дівчину в барвистому і пишному вбранні. Кілька днів тому Марія потягла в якомусь подвір'ї вивішені для просушки яскраві скатертини і пошила собі таку рясну спідницю, що їй заздрили всі тріанські модниці. З двох різного кольору хусток вийшла прегарна кохтинка. Вона щільно огортала тонкий дівочий стан, по лікті оголюючи засмаглі, немов виточені, руки.
- Ти звідки?-перепитав старий ще суворіше.
- З Тріани.
- Прийшла чого?
- Подивитися.
Коли б Марія була розважнішою - адже старий циган ладен був спопелити її поглядом, - вона б повернулася і кинулася чимдуж тікати. Але дівчинка звикла всюди почувати себе своєю.
- То я хочу подивитися...
Марія не закінчила фрази. Довгий батіг старого цигана гадюкою оповився навколо грудей і спини Марії. Старий знав - бити батогом по широкій спідниці, то тільки вибивати з неї пилюку.
Цей удар ніби став сигналом для натовпу, що, затамувавши подих, стежив за розмовою старого з дівчиною.
Юрба кинулася вперед. Непрохану гостю били всі - старі й малі. Били чим попало і куди попало. Спочатку Марія намагалася відбиватися, але за мить вона вже лежала долі і, закривши обличчя руками, кричала. Та поволі її зойки стихали, а потім і зовсім ущухли.
- Геть!- наказав старий циган.
Першим ударивши Марію, він став осторонь і тільки спостерігав за розправою над зухвалою зайдою. Тепер він, очевидно, вирішив, що порушницю звичаїв покарано достатньо.
Старий боявся вбивства. Тоді неодмінно втрутиться поліція, і йому, як отаманові, доведеться відповідати за весь табір.
Як не був наелектризований розправою натовп, але грізне "геть!" вплинуло.
Усі стояли тепер півколом, посередині якого лежала Марія. Вона вже не кричала і навіть не рухалася.
- Води! - наказав отаман, уважно придивляючись, чи не поворухнеться дівчинка. Але та, як і раніш, не подавала ознак життя.
Старому не довелося повторювати наказ. Кілька цеберок води вже стояли біля його ніг. Він узяв найближчу і ногою перекинув тіло побитої так, що тепер вона лежала горілиць. Поволі лив старий воду на обличчя і груди непритомної. Ніяких ознак життя.
Старий грізно глянув на людей, які юрмилися неподалік.
Усі винувато мовчали. Знали-бо, чим це може скінчитись, особливо для їх ватажка.
Друга цеберка води, вилита на непритомну, теж не допомогла.
- Адело! - покликав отаман.
Циганка, що першою побачила Марію, а тепер стояла біля намету, смокчучи маленьку люльку, зрозуміла, чого від неї чекають. Вона підійшла до дівчини, припала вухом до іі грудей і довго прислухалася. Очевидно, стара не почула биття серця, бо відхилилася, і не зводячись з колін, замислено дивилась на нерухоме тіло.
Тоді Адела вирішила вдатися до останнього заходу: кілька разів посмоктала люльку, потім встромила чубук у ніздрю дівчинки і щосили дмухнула на тліючий тютюн.
Присутні, мов заворожені, спостерігали за цією процедурою. Коли Адела вдруге дмухнула на тютюн і дим стругом ударив дівчині в ніздрю, та ворухнула головою.
Вигук схвалення і воднораз мстивої радості прокотився над юрбою. Старий циган знов підійшов до Марії, носком чобота відкинув її розпластані руки.
Та, як і раніше, лежала нерухома.
- Знімаймось! - гукнув отаман, і юрба миттю кинулася виконувати його наказ.
Коли б хто сторонній спостерігав, як табір готується до від'їзду, він помітив би дивну злагодженість у всьому і організованість. За якусь хвилину засновигали всі: одні ловили стриножених коней і тягли їх до критих халабудами возів; другі - запрягали коней; треті - гасили багаття, що жевріло ще з учорашнього вечора; четверті - складали лахміття, що правило кочівникам і за простирадла і за ковдри...
Тільки старий циган не брав участі в загальній метушні, навіть не віддавав більше наказів. За всім наглядала Адела. Але ось і вона, переконавшись, що все йде як годиться, підійшла до отамана. Глянувши на нерухоме тіло дівчини, Адела перевела погляд на старого цигана, потім мовчки кинула в бік річки. Мовляв: кинемо?
Отаман грізно насупився і злісно кинув:
- До мене в халабуду!
Видно було, що рішення отамана забрати дівчинку з собою аж ніяк не припало кочівникам до серця. Про це красномовно свідчило сердите Аделине обличчя, про це промовляли і погляди інших циган, що з несхвальною посмішкою спостерігали, як Адела тягне нерухоме тіло Марії. Але жоден з присутніх не насмілився прохопитися словом незадоволення чи заперечення. Наказ отамана звикли виконувати беззастережно.
Вже за якусь годину після подій на березі Гвадалквівіру табір швидко рухався берегом річки, на північ і на північ. Коней не шкодували. Всі розуміли - треба їхати якнайшвидше. Бо коли дасть дуба ота недобита...
Марні були б намагання простежити за мандрівкою циганського табору з Андалузії на північ Іспанії. Та й не кількістю зупинок і проїханою відстанню позначалося життя чотирнадцятирічної дівчинки в таборі Петра, а тими неписаними законами ворожнечі кочівників до осідлих циган, всю жорстокість яких повсякденно відчувала на собі Марія.
Дівчинку вважали тут парією, ізгоєм, покидьком циганського племені, їй заборонялось сідати з усіма в коло, щоб поснідати чи повечеряти, а здаля кидали недоїдки. Оскільки ж цигани самі частенько були напівголодні, то Марії припадали лише кістки, якими годували і собак. Марія належала всьому таборові, тож кожен мав законне право примусити її виконувати найбруднішу і найважчу роботу. Коли табір ставав десь тирлом і мало не всі кидались в різні боки по здобич, щоб щось заробити, виворожити чи вкрасти, Марія під страхом найтяжчого покарання мусила лишатися біля халабуд.
Становище її особливо погіршувалося і тим, що стара Адела люто ревнувала до Марії Петра. Не те, щоб старий циган ставився до дівчинки краще, ніж усі інші. Ні! Але час від часу він кидав на неї якісь загадкові погляди, і Адела тлумачила їх по-своєму.
І вона мстилася, як тільки могла...
Одного разу Марія спробувала втекти. Того ж дня її спіймали. Петро сам покарав утікачку вчетверо складеними віжками, потім прив'язав її до підводи і цілий день, збиваючи ноги в кров, дівчинка мусила бігти за халабудою отамана, мов прип'ята до воза худобина.
І все-таки Марія знаходила в собі сили для мовчазного опору. Надто яскравими були спогади про абсолютну волю, якою користувалася вона в Тріані, щоб відразу забути її і запопадливо виконувати накази Адели чи навіть самого Петра. Втім опір цей був своєрідний. Молодь не приймала
Марію до гурту, щоб поспівати разом - що ж, Марія співала сама, та так, що навіть старі цигани мимохіть заслухувались. Марії ніколи нічого не перепадало з купленого, випроханого чи вкраденого одягу - ну й гаразд, вона прибереться сама! З лахміття, здавалося вже ні на що не придатного, буквально з клаптиків, Марія шила собі кохту чи спідницю, і вони личили їй більше, ніж іншим молодим циганкам їхні нові пишні обнови. Адела звалювала на Марію всю роботу. Дівчинка її виконувала, але лише тоді, коли за нею наглядала стара циганка. Досить їй було відвернутися, і Марія кидала почате і застигала на місці, мов кам'яна. Ні биття, ні лайка не допомагали. Адела любила вдень поспати в холодку. Марія теж простягалася десь у затінку, хоч спати їй і не хотілося. Вона просто заплющувала очі, щоб не бачити осоружних халабуд і наметів.
Якось до табору, що ось уже місяць тирлував біля містечка Альмаси в Кастілії, під'їхала автомашиною велика компанія. Гості, мабуть, добре знали циганські звичаї і традиції, бо приїхали не з порожніми руками: вручили отаманові пачку грошей, для всіх інших поставили кошики з вином та їстівним. Тепер уже ніхто не мав права випрохувати щось для себе особисто.
Після кількох розпитих усім гуртом пляшок молодь взялася розважати гостей. Почалися співи, а згодом і танці.
Марія, як завжди в таких випадках, заховалася десь на возі під халабудою. Та цього разу загальні веселощі захопили і її. Чи то глибоке переконання, що при чужих її не покарають, чи то так непереможно заграла молода кров, тільки дівчина скочила з воза і увійшла в гурт. Молодь одразу спинилась. Але Марія цього немов не помітила: вона пішла танцювати сама.
Розкинувши руки, мов птах крила, і ледь-ледь згинаючи іх у ліктях, вона повільно пропливла по колу, ніби виміряючи майбутню арену свого виступу. Та ось кроки її стали коротшими і коротшими, перейшли в дріботіння, дівчина випросталась і відразу наче повищала, руки її зімкнулись за спиною. Лише ледь помітне тремтіння плечей та коливання довгої чорної коси виказувало, що танцюристка не стоїть на місці, а, дрібно-дрібно перебираючи ногами, прямує на середину кола.
- Швидше! Швидше! - владно кинула вона музикам, бо вже бачила: все завмерло навкруги, очі присутніх прикипіли до неї.
Дійшовши до середини, танцюристка з несподіваною силою тупнула ногою і, мов вихор, закрутилася по колу. Марія відчувала: в цьому шаленому танку вона ніби виходить на бій за свої права, ніби помщається Аделі за кривду, помщається всім тим, хто не мав її досі за людину.