Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 9)

- Мені якось навіть незручно, -поскаржилась Берта, - ніби я підглядаю в щілинку чуже життя... Як вони можуть жити так неприховане?

- Тваринна примітивність! - кинув Нунке.

- Не сказав би, - заперечив лікар.- Не знайомі з умовностями нашого цивілізованого життя, вони просто їх зневажають. Вони надто життєрадісні і волелюбні, щоб обмежувати себе рамками якихось прийнятих у нас правил, їх предки мандрували через степи, видолки, хащі. Хто їх міг там бачити і чути? Перед ким вони мусили критися? Адже жили вони одним великим родом... отже й поміж себе...

- А ось і підтвердження ваших слів, дон Еміліо! - перервала Берта.- Погляньте на те дівча, що спокійнісінько, на очах у всіх, розчісує волосся. Навіть не дивиться у наш бік! Ми для неї просто не існуємо. Цікаво, як вона поводитиме себе, якщо до неї підійти.

- У тебе довгі, гарні коси, - сказав лікар, наблизившись до дівчинки.- Хочеш, я тобі дам грошей на шовкові кісники? Тільки за це ти нам станцюєш...

- Мені не хочеться зараз танцювати...

- Ти, може, не вмієш?

- Не хочу.

- Ти неговірка. Як тебе звуть?

- Марія, - неохоче вимовила дівчина і, сердито блиснувши великими чорними очима, відійшла убік.

- Бачите, як незалежно тримає себе це дівча? Ні краплини запопадливості. А яка хода, ви звернули увагу? її ноженята, здається, не торкаються землі.

- Треба сказати, досить брудні ноженята, - насмішкувато зауважив Нунке.

- Ти нестерпний, Зефі, з своїм скепсисом. Дівчинка прегарна. Шкода, ми не спитали, як її на прізвище! Я б щось залишила для неї її батькам.

- А жінки-циганки не мають прізвищ, - пояснив дон Еміліо.- 3 того часу, як уряд Іспанії зобов'язав і циган відбувати військову повинність, їх мають лише чоловіки. Але які! В облікових картках призовників-циган пишеться, приміром, так: "Педро, син Паласіо кривого" або "Басіліо, приймак ворожки Консуели, рідної сестри коваля Хуана"...

- Яке безглуздя!-пхиркнув Нунке.

Чи міг він у ту мить здогадатися, що доля колись перехрестить його шлях із шляхом чорнокосої і чорноокої дівчинки Марії, яка не має навіть власного прізвища?

Прогулянка по Тріані закінчилась надвечір і дуже невесело: вже в машині Нунке помітив, що в нього не стало бумажника.

- Кубло злодіїв, яке треба змести з землі! - лютував Нунке.- Що за безглузда ідея виникла у вас, дон Еміліо, затягти нас у цей набрід?! Не зовсім справедливо, що розплачуватись за неї мушу я!

Лікар зблід:

- Скільки було у вашому бумажнику, гер Нунке? Вважатиму за свій обов'язок усе повернути, - промовив він з холодною стриманістю.

- Лишіть своє при собі! -брутально відрубав Нунке. Берта ковтала сльози. Коли біля гавані Таблада чоловік вийшов з машини, вона не витримала і розридалася.

- Пробачте, дон Еміліо, о, пробачте! Іозеф часом буває такий брутальний! Мені соромно перед вами...

- Не надавайте цьому значення, фрау Берта! Ми, чоловіки, часто буваємо нестримані у виразах... через обтяженість справами, службові неприємності...

- Не уявляю, щоб ви могли так повестися!

- Іноді і я втрачаю владу над собою, - сказав дон Еміліо дивно зміненим голосом.- Якщо ви плакатимете й далі, це може статися. Так, так, це може статися, бо...- він урвав мову і зупинив машину.- Давайте пройдемось по набережній! Нам обом треба заспокоїтись.

Призахідне сонце запалило на небі справжню пожежу. Води Гвадалквівіру розплавленим золотом плинули між берегів. Золотими були і шпилі численних церков, що височіли над містом, а статуя "Віри" на дзвіниці собору немов пливла в повітрі, відштовхнувшись ногою від вістря, на якому її було поставлено.

Все Берті здавалося нереально-казковим, як і те почуття, що сповнювало її серце.

- Ви не доказали того, що хотіли сказати, - нагадала вона раптом, торкнувшись руки свого супутника.

- Є речі, які не слід доказувати. Хай мрії лишаються мріями... Повірте, у зіткненні з дійсністю вони блякнуть.

- Отже, людина мусить або відмовитись від життя, або жити в казковому світі?

- Залежно від її вдачі. Слабкі натури тікають у царство мрій. Я з таких. .

"А я?" - подумала Берта. І раптом згадала своє життя в Берліні, розмірене і впорядковане, може, трохи нудне, але стале в своїй раз і назавжди визначеній спрямованості. Ні, воно міцно тримає її. Це через фізичний стан вона втратила рівновагу, піддалася спокусі облудних поривань. На мить їй здалося, що вона вирвалася з буденщини. Злетіла у високості, як ота статуя, що ніби відірвалася від п'єдесталу. Дурниця, ілюзія! Треба покласти всьому край...

За тиждень молода дружина Нунке, пославшись на свій стан, який потребує пильного і постійного лікарського нагляду і догляду домашніх, виїхала до Берліна.

І за дивним збігом обставин того ж таки травневого дня 1930 року з циганського селища в Тріані зникла маленька Марія.

Дівчинку в циганському селищі називали "покинутою", бо, коли вона була ще немовлям, її батька й матір заарештували за крадіжку, і вони безслідно зникли в таємних катівнях іспанської поліції. Рід не кинув малої, а прийняв до гурту і утримував. Саме утримував, а не виховував, бо про виховання, навіть сугубо циганське, ніхто не дбав. Марія змалку робила, що заманеться, ходила, куди хотіла піти, а харчувалася кожного дня там, де сьогодні готували найсмачнішу страву.

Те, що Марії не стало, помітили не відразу. Та це й зрозуміло: все населення циганських кварталів у ті дні було охоплено неспокоєм і тривогою.

Звістку про небезпеку, що звалилася так неждано, принесли циганчата, які, як звичайно, гасали по всіх усюдах, часто далеко за межами Тріани. Увечері двадцять першого травня вони прибігли налякані, ще здалеку вигукуючи:

- Табір! Табір! Табір!

Заметушилися переполохані цигани. Навіть найповажніший з усіх - коваль Альфонсо, розпитуючи циганчат, не міг приховати свого неспокою. Так, дітлахи, з усього видно, кажуть правду: за кілька кілометрів від Тріани розташувався табір.

Кочівники! Найзапекліші вороги осідлих циган!

Давно, дуже давно виникла ця ворожнеча і з роками не пригасала, а ще більше роздмухувалася. І не через те тільки, що кочівники ставилися до своїх осідлих одноплеменників, як найвища аристократія до плебсу. Головна небезпека полягала в іншому - кочівники жорстоко карали осідлих за зраду одвічних циганських традицій, їх помста виявлялася в підпалах, викраданні дітей, у знущаннях, над тими, хто необережно потрапив їм до рук, часто навіть у вбивствах.

Було чого непокоїтись, було чого хвилюватись тріанцям.

Того вечора околиця, де жили цигани, ніби завмерла. Не долинав з неї той багатоголосий гамір, що складається з галасу дітлахів, окриків старших, вигуків, лайок між старими циганками, звуків гітари, пісень. Подвір'я вщухли і спорожніли. Всі поховалися за щільно замкненими дверима і віконницями, прихопивши з собою найцінніше з розкиданого у дворі майна. Порожнеча, що тут тепер панувала, ще більше підкреслювала мовчазність селища. Лише на найдальшому його кінці, там, де головна вулиця вливалася в степову дорогу, чулися приглушені голоси. Там зібралося все чоловіче населення, озброєне сокирами, ножами, а то й просто дрючками.

У напруженому чеканні минув день, другий. А на третій послана розвідка повідомила:

- Табір знявся і виїхав!

Реакція на радісне повідомлення була бурхливою: вибуху таких веселощів навіть найстарші з циган не пам'ятали. Коли розпочалися танці, старий Альфонсо гукнув:

- Маріє! Де ти? Покажи, як тріанські дівчата танцювати вміють!

Але Марія не озвалася, її не знайшли. Ніде. Як не шукали.

Кожен з присутніх почав пригадувати, де й коли її бачив. Це не так легко було зробити, зваживши на сум'яття, яке панувало в селищі в останні дні.

- Я пам'ятаю, вона розмовляла з сеньйором і красивої білявою сеньйорою, - пригадав хтось з жінок.

- Теж мені, сказала! Вже після того я варила баранячу юшку, і вона обідала з нами.

- А я бачив її у той день, коли малеча прибігла з звісткою про табір. Пам'ятаєш, Альфонсо, ти ще нагримав на неї, що вона в розмову встряває, де той табір, допитується?

Посперечавшись ще трохи, про Марію забули. Хоч зникнення "покинутої" і засмутило трохи присутніх, та гульбище не припинилося. Надто великою і загальною була радість, що табір знявся.

А тим часом Марія потрапила у велику скруту.

Спричинився до цього брак бодай циганського виховання.

"Чому то наші так перелякалися? - запитувала себе дівчинка.-То ж теж цигани... Цікаво, який він, той табір?"

Непереможна цікавість тягнула Марію обізнатися з усім самій. Вона не звикла попереджати будь-кого про свої мандри, до того ж підсвідоме відчувала, що переступає якусь заборонену межу. Тому вночі, потай, обминувши околицію, де вартували чоловіки, рушила вздовж берега, на північ від міста, в напрямку, вказаному циганчатами.

Вдосвіта Марія була вже біля табору. Ранкова імла оповивала намети і халабуди над возами. Дівчинка вирішила зачекати, доки таємничі кочівники прокинуться. Сівши на прибережний камінь, вона щільно охопила коліна руками - світанок був на диво холодний.

Першою побачила Марію стара циганка, скуйовджена і заспана, що, позіхаючи, вийшла з намету. Марію так розсмішив її розхристаний вигляд, що вона голосно розреготалася.

Стара щось крикнула, і за якусь мить весь табір прокинувся. Всі, від старого до малого, висипали з наметів і халабуд. Діти кинулись було наперед, але старий циган сердито на них гримнув, і вони горохом розсипались на всі боки.