Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 13)

Увімкнули приймач і ранком 19 липня. Першим передавалося оповіщення, яке дуже схвилювало Карлоса: революційний уряд Іспанії видав указ про реквізицію приватних машин для потреб робітничих організацій. Вся родина сприйняла це як справжню катастрофу. Позбавити їх машини? Та це ж просто нечувана сваволя! І не в матеріальних збитках тут справа. Якщо реквізують авто, їх поставлять у цілковиту безвихідь. А що, як доведеться терміново викликати до Їрене лікаря? Як дістатися з Сан-Рафаель до Мадріда? Адже вони, через хворобу доньки, живуть на два доми, це не примха, а сумна необхідність. Не буде ж Агнеса з маленькою Їрене мандрувати дві години поїздом, коли машиною можна домчати за півгодини? Бувають випадки, коли кожна година, навіть кілька хвилин стають виграшем у боротьбі за життя.

- Ні, я буду протестувати! Я сплачу який завгодно штраф, податок, а машини не віддам. Зараз же їдьмо в Мадрід! Мусять же там зважати на винятковість нашого становища!-заявив господар дому так рішуче, що ніхто не наважився з ним сперечатись.

Одразу ж після сніданку рушили до Мадріда. Дон Карлос повів машину сам. І не прямим шляхом, як завжди, а через Гвадарраму. Це подовжувало дорогу, але мало й істотні переваги: менше було шансів потрапити на очі патрулів, які, безумовно, вже полюють на автомобілістів на битому шляху, та й місцевість, по якій доведеться їхати, не така набридла і до найменших подробиць знайома. А їм усім треба розвіятись, відволіктись від тривожних думок...

Нові краєвиди, справді, трохи розважили Агнесу. Маленька Їрене заснула, і молодій жінці ніщо не заважало милуватися дорогою, бездонною синню неба, віддаватися тій насолоді рухом, яку завжди породжує швидка їзда. Карлос і донья Їрене, що сидить поруч нього на передньому сидінні, про щось стиха розмовляють, отже, чоловік не докучає їй зараз своєю запопадливою турботливістю. Так хороше, що можна віддатися плинові власних думок або просто заплющити очі, підставивши обличчя зустрічному вітрові, і ні про що не думати. Лише відчувати на колінах тепло ніжного дитячого тільця...

- За кілька кілометрів Гвадаррама, - кинув дон Карлос, повернувшись до дружини. Агнеса мовчки посміхнулася і, відкинувши голову на спинку сидіння, заплющила очі.

Молода жінка, очевидно, задрімала, бо ніколи потім не могла пригадати, з чого все почалося. Вона лише почула стрілянину, побачила голову чоловіка, що раптом впала на кермо, глибокий кювет, на який мчала машина, а за ним громаддя скелі... Далі все поринало в чорному тумані...

Опритомнівши, Агнеса побачила, що лежить за кілька метрів від розбитої машини. Несамовито зойкнувши, жінка почала шукати очима маленьку Їрене і тільки згодом збагнула, що донька з нею: це її тільце вона так міцно стискає руками. Мабуть, в останню хвилину Агнеса встигла схопити дитину, і з машини їх викинуло разом.

Одного погляду, кинутого на Карлоса і його тітку, було досить, щоб пересвідчитися - вони вже не потребували допомоги. Хитаючись, Агнеса підвелася і попрямувала в бік Гвадаррами.

Якби не падре Антоніо, дружину покійного дона Карлоса Менендоса, напевне б, замкнули в божевільню. На слідстві, що почалося у справі бандитського наскоку на машину і її пасажирів, Агнеса вперто повторювала, що звуть її Марія, а прізвища вона не має.

Викликані медичні експерти дійшли висновку: в молодої жінки тяжкий нервовий розлад, що потребує тривалого лікування. Тільки Агнесин духівник розумів справжні причини її марення. Та чи й марення це було? Душевне зворушення, викликане катастрофою з усіма її наслідками - це воно призвело до втечі в минуле, про яке, крім падре, тепер ніхто не знав. Звабливе минуле, в якому забувається все погане і пам'ятається тільки хороше! Для людини, дух якої зломлено, воно часто стає найжаданішим притулком. Отже, треба боротися за душу Агнеси проти Марії. Католички Агнеси...

Знаряддям у цій боротьбі стала Їрене.

Лише згодом дізналася Агнеса, як багато зробив для її нещасливої дитини падре Антоніо. У господі, що після смерті Карлоса і старої доньї лишалася без керма і вітрил, він один керував тепер усім. Викликав лікарів, здобув найдефіцитніші ліки, стежив, щоб вправно і вчасно робилися всі потрібні маніпуляції. Агнеса всього того не помічала. Примостившись на ослінчику біля ліжка дівчинки, вона безтямно дивилася на її схудле, бліде личко і маленькі непорушні ніжки. Навіть плач дитини не міг вивести її з прострації.

Використавши всі заходи впливу на прибиту горем матір і не домігшись ніяких конкретних зрушень, падре вирішив вдатися до крайнього заходу

- Ходім!-сказав він одного разу владно. Молода жінка сиділа непорушно.

- Ходім! Ім'ям цієї страдниці наказую тобі, ходім!

Знітившись під поглядом палаючих чорних очей свого духівника, Агнеса підвелася.

Не помічаючи дороги, йшла вона за падре кудись далеко, аж на край селища. Біля похилої, збитої з дощок і жерстяних листів халупи Антоніо зупинився.

- Заходь ти перша!

Агнеса переступила поріг. Страшний сморід ударив їй в ніс. Та не від цього похитнулася молода жінка. А від картини, яку побачила перед собою: у кутку, на купі дрантя, вовтузилась якась істотка, схожа на павучка. На тонкій шийці безладно теліпалася маленька голівка, тонкі, мов дві шворочки, рученятка намагалися чи то щось схопити, чи то об щось обіпертися. Лише висохлі ніжки лежали не-порушно, як дві стеблинки пожовклого бур'яну.

- Ти хочеш, щоб і Їрене стала такою? - безжалісно запитав падре, вказуючи на калічку.

Вперше за весь час Агнеса розридалась і, не чекаючи на свого супутника, кинулася додому.

Так вдруге померла Марія і вдруге народилася Агнеса. Вірна дочка католицької церкви. Сповнена діяльної любові мати. Спадкоємниця роду Менендос.

Падре недаремно боровся за душу своєї кращої парафіянки. Тепер молода жінка підкорялася йому в усьому, він ніби заново ліпив її душу, керуючись одному йому відомими планами. А плани Антоніо сягали далеко, і Агнеса в їх здійсненні мала відіграти не останню роль.

Втім, падре не квапив подій, бо не до його задумів було зараз молодій доньї Менендос. Їрене все ще не спиналася на ніжки, хоч трошки повеселішала, навіть поправилась. Вбачаючи в цьому вірну ознаку одужання, Агнеса почала потроху заспокоюватись, але тут на неї звалилося нове лихо: уряд конфіскував більшу частину майна покійного Карлоса, будинок у Мадріді було забрано під госпіталь. І саме в цей час дівчинка почала скаржитись на біль у хребті. Поволі, поруч з горем, в серці Агнеси народжувалось і почуття пекучої ненависті до винуватців її лиха. А винуватцями вона вважала не бандитів, які їх обстріляли, а нову владу, що видала наказ про реквізицію автомашин. Коли б не цей наказ, не поїхали б вони того дня до Мадріда, отже, й не сталося б аварії, в якій скалічило її доньку і забило чоловіка. І хіба не нова влада конфіскувала її майно, забрала мадрідський будинок? Правду каже падре, що то безбожники, а найперше комуністи до всього спричинилися...

...Ось тепер падре Антоніо міг звірити Агнесі і свою заповітну мрію - розпочати хрестовий похід проти гонителів віри.

- Великих жертв потребуватиме цей похід, але й нагорода за них буде велика. Не одне чудо явить господь своїм обранцям. Пристаєш до нас, дочко? - урочисто запитав падре.

- Пристаю! - палко вихопилося в Агнеси.

- Тоді будемо готуватися до цього і чекати слушного часу...

Слушний час настав, коли в березні 1939 року Франко вступив у Мадрід і оголосив себе диктатором. Другого ж дня в газетах з'явилася заява удови дон Карлоса Менендоса, Агнеси Менендос, що віднині основна мета її життя - помста за смерть чоловіка і каліцтво доньки. На це вона витратить усю свою спадщину, цьому віддасть усі свої сили.

Ім'я Агнеси Менендос кілька днів не сходило з газетних сторінок. На її адресу надходили численні телеграми з Берліна, Рима, Нью-Йорка, Лондона, Парижа. Представник Ватікану відвідав віллу в Сан-Рафаель і передав Агнесі папське благословення. Особистий посланець Гітлера, майор Нунке, повідомив, що йому доручено лишитися в Мадріді і в разі потреби стати спеціальним радником благородної іспанської сеньйори.

Несподівана поява Нунке спочатку занепокоїла падре Антоніо, але обидва швидко порозумілися, домовились про форму, в яку має вилитись розпочатий рух, і сфери своєї діяльності. Наслідком цього було вміщено в усій франкістській пресі повідомлення, що удова Менендос відкриває школу "лицарів благородного духу", де готуватимуться кадри для майбутнього хрестового походу проти безбожної більшовицької Москви.

Тепер уже не тільки вітальні телеграми, а й грошові перекази, всілякі цінності надсилали Агнесі Менендос відомі й невідомі друзі та однодумці. Несподівано з'ясувалося, що спадщина вдови дон Карлоса не така вже велика. Його довірені не тільки заплутали справи, а й добре підживилися. Мало не всі нібито переказані за кордон гроші кудись таємниче зникли.

Агнеса вкрай розгубилася. Тепер майор Нунке став не просто радником, а потрібною людиною. Навіть падре Антоніо почав перед ним запобігати.

О, він розумна голова, цей Нунке! Його не сполохало повідомлення падре про те, що в Агнеси, по суті, немає вільних грошей для школи. Того, що лишилося, ледве вистачить на утримання хворої Їрене. Спинка все ще болить, а ніжки відмовляються носити худе тільце...