Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 14)
За таких обставин школа мусить утримувати Агнесу, а не вона її.
Нунке насамперед запропонував не розголошувати фактичного стану речей.
- Нові гроші липнуть до старих... Чули цю приказку? Отже, про людське око Агнеса мусить лишатися багатою... Решта залежатиме від нас з вами...
І Нунке не гаяв часу. Не від імені Агнеси, а як її радник, він розіслав у різні країни світу, по одному йому відомих адресах, численні листи, запобігливо сповістившії номер банківського рахунку популярної тепер удови Менендос.
Розділ третій
ТЕРАРІУМ БІЛЯ ФІГЕРАСА
Коли від невеличкого міста Фігерас, розташованого в іспанській провінції Каталонії, ви проїдете по шосе кілометрів з двадцять на північний схід і на ньому побачите добротні будови, придорожню таверну, двір якої обнесено високим, може, надміру високим муром, у вас одразу складеться враження, що господар цього, по-нашому кажучи, шинку робить добрий бізнес, бо всі будівлі і внутрішнє обладнання таверни свідчать про достаток і ту господарську дбайливість, яка красномовно переконує: тут можна не боятися, що вам подадуть погано приготовану страву чи покладуть нечисте простирадло, якщо після смачного обіду вас клонитиме на сон. Та коли б ви мали час зупинитись у таверні на день-два, у вас мимоволі б виник цілий ряд запитань, і зовсім не на кожне з них ви одержали б відповідь.
Багато чого ви б не зрозуміли, а передусім того - звідки ж той достаток? Таверна від Фігераса - за якісь двадцять кілометрів, отже, подорожній, що їде з міста, не встиг проголодатися і тому проїздить повз таверну, не зупиняючись, а якщо й зупиниться, то лише на кілька хвилин - промочити горло вином з водою, як то полюбляють іспанці. Так само поводять себе і ті, що їдуть не з міста, а до міста, їм теж немає рації надовго затримуватися майже біля самісінького Фігераса - кожен, природно, поспішає швидше дістатися додому або до міського готелю.
Колись, правда, основним джерелом прибутку в тутешніх місцях були туристи. На подив іспанців, вони пили лише чисте вино і в такій кількості, що вражали навіть каталонців. Але після франкістського перевороту туристи обминають Іспанію. Ті ж німецькі мандрівники-їх-бо навіть туристами не назвеш! - що сновигають тепер усюди, від казарми до казарми, їздять з власними дорожніми буфетами, де є все потрібне, щоб задовольнити і голод і спрагу.
Поживши з день у таверні, ви б з подивом подумали, який то мізерний її прибуток: від сили п'ять, ну хай десять песет!
Правда, час од часу до таверни під'їжджають криті вантажні машини, які господар пропускає просто у двір, довіряючи шоферам і вантажникам самим поратися в кам'яних коморах і льохах. З двору машини виїздять навантажені ящиками, мішками, паками. Можна подумати, що тут розташовано не таверну, а якусь оптову базу.
Так, багато дивного і незрозумілого вразить вас на плато. Спробуйте в час вечірньої прохолоди прогулятись, і ви побачите, як спохмурніє враз господар.
- Дорогою ліворуч ходити заборонено! - неодмінно попередить він.- За шлагбаумом вас можуть спіткати всілякі неприємності...
І ви пригадаєте, що ліворуч від таверни справді бачили добре заасфальтовану дорогу, перетяту на самому початку смугастим шлагбаумом.
Раджу не розпитувати господаря, куди веде асфальтований шлях і чому їздити ним заборонено.
- Там закритий пансіонат, - буркне він. Досі привітний і запопадливий, власник таверни почне розмовляти з вами за допомогою лише двох слів: "так" і "ні". Жодного слова більше, жодного пояснення! І з того, як сердито стукотітиме дерев'яшка, прикріплена до кукси його правої ноги, з похмурих і підозріливих поглядів у ваш бік ви зрозумієте: краще їхати далі, бо ставлення до вас різко змінилося.
Тепер уже і особа самого господаря здасться вам непевною. У вас склалося враження, що це колишній військовий, звиклий наказувати, але тепер, у силу обставин, змушений обмежити кількість підлеглої команди трьома помічниками: дружиною, огрядною і колись, можливо, красивою жінкою, глухонімим слугою і дванадцятирічною дівчинкою. Він здавався добродушним, як усі товстуни, привітним, як усі власники приватних готелів чи ресторанів. Тепер ви помічаєте його інше обличчя: насторожене і підозріле, немовби, запитавши про пансіонат, ви збиралися вивідати в нього таємницю, що одна править за джерело його існування.
І це, друге, враження куди ближче до істини, ніж перше.
Оцей напівресторан-напівготель являє собою фальшиву вивіску перевалочної бази школи "лицарів благородного духу", створеної у свій час Агнесою Менендос.
Удова дон Карлоса ще 1939 року ліквідувала свої справи в Мадріді, позбулася розкішної вілли в Сан-Рафаель і разом з хворою донькою ось уже шість років живе тут, в окремому особнячку, що стоїть поза огорожею школи, розташованої в колишньому католицькому монастирі.
Втім, залишимо на деякий час Агнесу та Їрене в їх новій оселі і звернемося до події, яка так хвилює керівників школи "лицарів благородного духу" протягом двох тижнів.
Наш старий знайомий, а нині наставник і керівник цього своєрідного учбового закладу Іозеф Нунке два тижні тому, повернувшись з одного із своїх таємничих відряджень, привіз хворого, якого ніяк не щастить звести на ноги. Запрошений на допомогу лікарям власної медичної служби школи відомий невропатолог з Жерони, професор Кастільйо, ось уже тиждень б'ється над тим, щоб вивести хворого з шокового стану, і нічого вдіяти не може. Він навіть не гарантує полегшення на майбутнє: навряд, щоб бідолаха видужав і став колись здоровою людиною.
Тимчасом Нунке не криється, як важливо для нього домогтися зламу в перебігу хвороби. Найбільші вимоги професора він ладен задовольнити, скільки б це не коштувало школі, найретельніший догляд обіцяє забезпечити, аби пацієнтові професора полегшало.
Професор Кастільйо і сам бачить, якої ваги надає Нунке одужанню невідомого молодика. Черговий лікар тричі на день мусить інформувати керівника школи про стан хворого, а ввечері доповідає і дає свої висновки сам професор. І тоді між ними і Нунке відбувається однаковий майже кожного дня діалог.
- То можу я завтра з ним поговорити чи бодай відвідати його? - запитує Нунке, заслухавши чергове повідомлення.
- Боюсь, що це спричиниться до погіршення стану.
- А може, навпаки, виведе з клятого шоку?
- Ні! Я не можу ризикувати...
Цим категоричним запереченням закінчується їхня вечірня розмова.
На дванадцятий день перебування професора в школі (і на дев'ятнадцятий з дня появи хворого в цих стінах) вечірня розмова закінчилася зовсім інакше.
- Мушу признатися: я не гарантую молодикові видужання ні зараз, ні в найближчі дні, - стомлено сказав професор.- Час - єдиний лікар у таких випадках. Час, догляд і спокій. Та ще свіже повітря. Я навіть вважаю своє дальше перебування у вас зайвим.
- Чому?
- Я от порадив колезі, - професор чемно вклонився в бік шкільного лікаря, що сидів поруч, - винести з кімнати хворого все, що нагадує йому про його недугу... Всі ні слоїки, баночки, шприци - геть! Якщо ви знаєте колишні звички і нахили свого підопічного, оточіть його звичними для нього речами, дайте йому те, що він колись любив. Тобто створіть обстановку, до якої він звик... Хворий любив вино чи бренді?
Нунке заперечливо похитав головою.
- Шкода, склянка бренді добре тонізує організм. І вона б не завадила вашому... ну, скажімо, приятелю чи там знайомому... Загадковий перебіг хвороби, перший у моїй практиці!
- Ви відмовляєтесь від дальшого лікування? - уточнив Нунке.
- Не відмовляюсь, а зважую на особливість випадку. Нема рації перевантажувати організм ін'єкціями, порошками, мікстурами, коли він їх не сприймає. Природа з її величезним життєвим потенціалом часто буває мудріша за нас, лікарів.
Нунке відвернувся до вікна і якийсь час замислено дивився на колишній монастирський сад.
- А зайти до палати, нарешті, можна? - роздратовано запитав він.
- Я не знаю, за яких обставин з ним це трапилося. Якщо ви в якійсь мірі причетні до цього, навіть просто були присутні, я радив би зачекати. Все, що нагадує обстановку або причину захворювання, може викликати значні, може непоправні, ускладнення. Якщо ж...
- Гаразд, - перервав професора Нунке, - я на це зважу. Спасибі за всі турботи. Сподіваюсь, ви не відмовитесь взяти участь у консиліумі, якщо в цьому виникне потреба?
Після від'їзду професора до Жерони, Нунке ще довго крокував по кабінету, щось обмірковуючи. Нарешті подзвонив.
- Мундир оберста німецької армії, - наказав він черговому.
Прибравшись в парадний мундир і почепивши на нього кілька хрестів і медалей, Нунке попрямував у дальній кінець коридора. Лікар підтюпцем поспішав за начальством, а коли вони підійшли до дверей, забіг наперед, щоб їх відімкнути.
- Я зайду один, - зупинив його Нунке, побачивши, що лікар і далі збирається його супроводжувати.- Але будьте поблизу. В разі чого, я вас покличу на допомогу.
Кімнат, відведених хворому, було дві. Перша, до якої зайшов Нунке, правила і за кабінет, і за вітальню. Письмовий стіл з апаратом домофону, диван, кілька стільців, круглий столик, дверцята вробленої в стіну шафи - ось усе, що тут було. Окинувши довгим поглядом речі, навіть стіни, Нунке навшпиньки попрямував до другої кімнати - опочивальні. Вона теж була умебльована дуже скромно: широке дерев'яне ліжко з тумбочкою біля нього, підставка для одягу, маленький столик з домофоном. Двері збоку вели в туалетну.