Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 16)

- Я не скінчив: розвідників-друзів, хотів я сказати... Але повернемось до нашої тодішньої розмови. Я говорив вам тоді, що одна війна скінчилась, треба готуватися до нової. А хто готує нову війну? Дипломати і розвідники, насамперед. І от тут переможці грабують нас найбільше; Те, що вони забирають машини, мистецькі цінності, що наші винаходи стають американськими чи англійськими, - це мене мало хвилює. Прийдуть кращі часи - я цього певен - і все повернеться на свої місця. Не так стоїть справа з розвідкою. У нас забирають людей. Розумієте, найдосвідченіших працівників! Ті кадри німецької розвідки, які ми готували десятиліттями, сьогодні вже служать чи перебувають на обліку - отже, незабаром теж будуть служити розвідці Англії чи Сполучених Штатів. Списки нашої агентури, на яку ні фюрер, ні попередні уряди, я вже не кажу про кайзера, не шкодували ні часу, ні грошей, тепер потрапили до американців. Отже, вся наша агентура під загрозою. Частина перекинеться до американців, частина ж, ті, які не підуть на це, піде в небуття - їх усунуть. Сьогодні Німеччина лежить у руїнах. Мене це теж хвилює, але не настільки, щоб я втратив апетит, а замість нього дістав хронічне безсоння. Бо будинок, завод відновити легше, ніж заново побудувати розвідку. Для цього потрібні не роки, а довгі десятиріччя. А ви розумієте, Фред, що це означає? І оця найстрашніша руйнація розвідки відбувається на моїх очах, в моїй присутності - адже я не такий наївний, щоб післявоєнні часи переживати в таборі полонених німецьких офіцерів...

- Дякую за комплімент! - кинув Фред, криво посміхнувшись.

- Правда, багато наших розвідників, я б навіть сказав, керівників колишніх служб СС, СД, втекли, їх було чимало тут, в Іспанії. Але після перемоги союзників ставлення уряду Франко до нас різко змінилося. Франко сам тремтить за свою шкуру, і наші емігранти, не всі, звісно, виїхали до різних країн Латинської Америки... Сподіваюся, Фред, що ми ще побачимося з ними. Але так чи так, а сьогодні німецької розвідки не існує. І це в часи, коли між Росією і її колишніми союзниками вже починаються незгоди, які, треба сподіватися, переростуть у суперечки, ворогування, а там, дай бог, і в війну... Що для нас найцінніше сьогодні? Наш народ працьовитий і творчий Не мине й двох десятиліть, як ми загоїмо рани війни і наші міста стануть такими, якими були вони до війни. Наші жінки ніколи не скаржилися на безплідність. Не мине й двадцяти років, як ми матимемо повні контингенти призовників до армії. Але де ми будемо брати розвідників? Де, я вас питаю?

Фред з великою зацікавленістю слухав того, хто вчора ще був Кронне, сьогодні перетворився на Нунке, а завтра, можливо, прибере собі нове ім'я. Таким схвильованим він ще не бачив завжди спокійного і холодного оберста. А той, ніби підігріваючи власними аргументами самого себе, гаряче вів далі:

- Найцінніше, що ми повинні сьогодні зберегти, це кадри нашої могутньої і таємної армії. І коли вас затримали, я злякався. Ну, ясна річ, що Гольдрінга, як знавця Радянського Союзу, знавця російської мови, негайно завербують американці! І вирішив будь-що цьому завадити, якось зробити так, щоб ви опинилися в школі "лицарів благородного духу", начальником якої я є... Про цю школу розповім згодом, скажу лише одне: я її перетворю на осередок, де виховуватимуть і готуватимуть кадри майбутньої німецької розвідки. Мій план дістав цілковите схвалення тих керівників розвідки фатерлянду, які перебувають сьогодні в еміграції... Мені здається, що ваше перебування тут буде більш ніж корисно. Те, що для всіх ви покійник, що всі ваші знайомі, в тому числі і наречена, одержать повідомлення про страту Генріха фон Гольдрінга, - піде тільки на користь справі. Минуле вмерло в маленькому місті Австрії. Нове для вас народилося тут, в Іспанії, біля невеличкого міста Фігераса. Все зрозуміло для вас, колишнім офіцер німецької армії Генріх фон Гольдрінг, а нині Фред Шульц?

- Все. І спасибі за відвертість.

- На сьогодні досить. Будемо спати. Про все інше поговоримо пізніше. Тільки ви не нехтуйте медициною, набирайтесь сил і якомога швидше ставайте на ноги. Майте на увазі, вам доведеться пройти через одну нудну формальність: познайомитись з патронесою нашої школи - доньєю Агнесою Менендос.

- А що це за птиця?

- А чи не забагато для одного вечора? Потім розповім. Втім, хочу застерегти: не зачіпайте її релігійних почуттів.

- Вона католичка?

- Ненавидить усе, що не має відношення до католицтва. І так само виховала свою доньку.

- Коли буде потрібно, я з однаковим правом можу назвати себе магометанином.

- О, до цього, звичайно, не дійде... На добраніч!

Але ніч ця не була доброю для Григорія Гончаренка, який у свої двадцять чотири роки вже побував і лейтенантом Комаровим, і Генріхом фон Гольдрінгом, а віднині став Фредом Шульцем.

Рій думок, породжених новою ситуацією, не давав спати.

І, головне, непокоїло те, що на всьому світі не було людини, яка б знала, де він, куди потрапив, і яка могла б допомогти.

"Знов один у полі воїн!" - промайнула думка.

Лише на світанку прийшов тривожний сон.

Розділ четвертий

ТАЄМНИЧИЙ ВАНТАЖ

"Гришо, ходи-но сюди! Гришо, ходи-но сюди! Поглянь як за ніч розпукли яблуні!" - голос батька долинає відкілясь здалеку, і Григорій марно намагається прорватися крізь товщу сну, озватися бодай словом. "Я за..., я за..., я за-а-раз!" - видавлює він з себе, нарешті, і раптом з жахом помічає, що в прямокутнику дверей стоїть зовсім не батько, а Кронне. На устах оберста глузлива посмішка, в очах зловтіха.

Обливаючись потом, Григорій прокинувся.

Погано!

Невже він справді кричав уві сні? Не зумів відмежуватися від свого "я" і цілком перевтілитися в цього клятого Фреда?.. А може, то тільки наснилося? Так чи так, а треба посилити контроль над собою. Григорія Гончаренка нема, є тільки Фред Шульц. Затям це так, щоб навіть у думках ти звертався до себе, як до Фреда!

Так ось, Фреде: твої справи кепські з усіх поглядів. Найгірше ж полягає в невизначеності твого становища. Небезпека відома - то півнебезпеки.

Можна було сподіватись, що Нунке схоче продовжити почату розмову і розповість про школу, як обіцяв. Але наступного дня він не прийшов. І не тільки наступного. До кінця тижня Фред бачив лише лікаря. А той поводив себе більш ніж стримано. Історія з симуляцією явно зачепила його професійне самолюбство, він не приховував своєї глибокої образи і під час огляду пацієнта обмежував свою розмову з ним суто діловими зауваженнями і такими ж діловими запитаннями.

- Можу я вийти бодай у садок? - не витримав, нарешті, Фред.

- Поки що ні.

- До вашого арсеналу не входять такі ліки, як свіже повітря?

Лікар знизав плечима.

- Не можна сказати, щоб з вас був дуже говірки"! співрозмовник! Про що вас не спитаєш...

- Усі свої запитання адресуйте начальникові школи.

- Так я ж нікого, крім вас, не бачу! Передайте кому слід, що я сконаю тут без свіжого повітря, що мені потрібен моціон. До речі, це входить до ваших лікарських функцій... І хай мені принесуть книжок!..

Промимривши щось невиразне про своє невтручання в справи, які його не стосуються, лікар вийшов.

Але за якісь півгодини ключ у замку повернувся, і на порозі з'явився високий згорблений старик з стосом книжок під пахвою. Відрекомендувавшись бібліотекарем, він без будь-яких дальших пояснень поклав принесену літературу на стіл і, чемно вклонившись, вийшов.

Ніколи ще пальці Григорія так не тремтіли, обмацуючи палітурки, гортаючи сторінки. Одна книжка, друга, третя... ось уже і весь стос переглянуто, а нічого путнього нема! Переважно німецькі видання часів Гітлера. На увагу заслуговує хіба що тритомний довідник "Россия", видрукуваний російською-таки мовою. Що ж, це цікаво!

Під час свого перебування за кордоном Генріху фон Гольдрінгу доводилося бачити безліч подібних путівників і довідників, але тритомний до рук не потрапляв. Тож зрозуміло, що двійник Гольдрікга - Фред взявся саме за нього.

Фред був певен, що в кімнаті є підслуховувач. Не виключена можливість, що за тим, кого привезли сюди як Гольдрінга, стежить і чиєсь пильне око. Тому він завжди поводив себе так, як і годиться в подібному становищі. Але, розгорнувши навмання довідник і прочитавши перші рядки, на яких спинилось його око, він не витримав і зайшовся голосним реготом.

"Для росіян цукор - не продукт харчування, - ще раз прочитав він вголос, - а ласощі. Ними частують тільки найдорожчих гостей".

Все ще сміючись, Фред глянув на титульну сторінку: "Переклад з другого нью-йоркського видання", - значилося там.

Ні, недурно, видно, довідник перевидавали і перекладали. Бо як би без цього світ дізнався про всі прикмети незбагненної російської вдачі!

Чого варті, наприклад, отакі рядки:

"Найдорожча річ для кожного росіянина - ікона. За неї він ладен віддати все, що має..."

Або ось це:

"Росіяни не розуміють слова "демократія".

"Руська жінка любить, коли її б'є чоловік. Биття вона сприймає як доказ любові..."

Навмання гортаючи сторінки, Фред знову і знову заходився реготом, немов перед ним був не довідник, а найдотепніший гумористичний журнал.

Мабуть, саме регіт і заглушив кроки нового відвідувача, на появу якого Фред сьогодні не сподівався. Втім, Нунке був не сам: слідом за ним увійшов невисокий, досить огрядний, але з військовою виправкою чоловік, того неви-значеного віку, коли людині з однаковою підставою можна дати і тридцять п'ять і сорок п'ять років: зморщок не видно, колір обличчя свіжий, та лоб переходить у велику лисину, що сягає аж за тім'я; погляд сірих опуклих очей ніби й жвавий, та під ними вже намічаються брижі, що ось-ось перетворяться на мішечки. Але все це впадало в око пізніше, бо насамперед увагу привертав рот чоловіка, трохи скошений великим шрамом, що перетинав усю ліву щелепу.