Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 9)

Бунч, який досі тільки скептично посміхався, сплеснув руками й здивовано вигукнув:

— Та ми ж відкрили велику таємницю. Якщо хочете знати, ця таємниця…

— Ця таємниця, дорогий колего, — м'яко урвав його професор, — на жаль, не має вже ніякої практичної цінності. Хіба що я зможу використати її для якогось етнографічного дослідження. От і все. Або колись скажу друзям: знаєте, чого тільки не трапляється на білому світі — знайшли ми стареньку книжечку, а в тій книжечці якийсь ченець розкрив переді мною дивне диво. Щоб жертовний вогонь на горі Комо не будив сум'яття в душах туземців і не кликав їх до боротьби за волю, щоб забули індійські воїни про звитяжних своїх пращурів, служителі апостола Петра закрили єдиний прохід до гірської вершини. Так одна легенда породила іншу: доки була країна вільною, на вершині гори Комо щороку спалахував вогонь свободи. Коли ж чужинська нога ступила на цю землю, добрий дух покинув заповітну гору до кращих, радісніших часів.

Крутояр потягнувся рукою до вуса і стримано посміхнувся, йому стало трошки ніяково за свою патетичну тираду.

— Значить, з Амазонки є прямий шлях до Оріноко? — спитав Олесь і подивився на географа.

Самсонов наче ждав цього запитання. З властивою йому бадьорістю, він став пояснювати:

— Чудесний шлях, мій друже. Нижче міста Таматама від Оріноко відділяється рукав Касік'яре, який далі з'єднується з Ріу-Негро. А Ріу-Негро — це вже притока Амазонки. — Іллюша зробив у повітрі широкий жест, неначе провів пальцем по артерії невидимої річки. — Коротше, басейн Оріноко зв'язаний із басейном Амазонки судноплавною трасою. Це чудовий водний шлях.

— Але ж цього не знав Орельяно! — ще дужче здивувався хлопець.

— Так, сину, — відповів замість Іллюші професор. — Орельяно не зміг піднятися по Ріу-Негро проти води, його затримали люди Мануа. — Крутояр кинув погляд на жовті аркушики книги: — Мабуть, все це писалося не в часи Орельяно, — мовив він задумливо, — а десь років через сто, сто п'ятдесят. На той час іспанці вже встигли підкорити собі більшу частину Південної Америки. Меч інквізиції пройшовся» від Панамського перешийка до Вогненної землі. Там, де індійські племена, не скоряючись ворожій навалі, бралися за зброю, намісники божі діяли рішуче. В морі крові втопили вони волелюбність народу. Книжечка, яку ми читали, — панегирик не стільки богові, скільки його намісникові — римському папі. Не знаю, як воно було насправді, та тільки я особисто мало вірю в благочестивість Орельяно. Всі вони були одним миром мазані.

Ну, та годі, начитались, друзі, наговорилися. Скоро вже на світ благословлятиметься, чуєте, наш добрий капітан Пабло розкахикавсь у своїй рубці. Значить, заводитиме мотор. Не сидиться нашому старенькому на місці.

НЕ ВБИВАЙ ЙОГО, СІЛЬВЕСТЕР!

«Голіаф» невтомно посувається по Оріноко. Жовтаві хвилі за кормою розходяться півдугами і хлюпають у береги. Сонце пече немилосердно. Сонце, дощ, знову сонце.

Поліцейські патрулі спиняють суденце. «Документи, сеньйори! Просимо, сеньйори, дорога вільна, але остерігайтесь сельви!»

І знову жовті хвилі ріки, і знову сонце, і знову дощ…

На виснажених обличчях мандрівників — нудьга і байдужість. Тільки капітан Пабло не втомлюється біля свого стерна. Добрий капітан Пабло! Він щасливий, що везе на своєму кораблику благородних сеньйорів із далекої Радянської Країни. Звичайно, він не скаже їм, як стискається в тривозі його серце, коли він дивиться на зелені стіни лісу по берегах, на злісні обличчя поліцаїв, на швидкі індійські піроги, що проносяться зрідка попід берегами. Він не скаже сеньйорові Крутояру, що від зустрічних капітанів він дізнався про появу в навколишніх лісах дикунських племен під проводом ватажкн Ганкаура. Можливо, це й не торкається їх, і вони, зробивши свою справу, в доброму здоров'ї повернуться на батьківщину. Яке їм до того діло, що в глухих селищах гинуть невинні люди. Адже сеньйори приїхали займатися наукою — їм немає діла до якихось злиденних каучеро. Шостий день у дорозі.

Маленький невтомний «Голіаф» посувається по Оріноко.

Вечоріє.

Затуманений диск сонця скоро заховається за обрій.

У капітана Пабло насторожені очі. йому не подобаються дві індійські піроги попід лівим берегом. Ніби мисливські собаки, скрадаються вони між зеленими заростями. До дияболо сильні руки в тих індійців! Як вони женуть свої посудини!

Пабло стежить за пірогами. їх уже три. Ось до них приєдналась четверта, потім п'ята. І в кожній — озброєні індійці. Капітан Пабло звик вірити своїм очам. Він добре бачить луки й стріли в руках червоношкірих. Проти кого ж ті луки? І куди поспішають маленькі човники?

— Сільвестер! — гукає капітан Пабло в машинний відділ. — Повний уперед!

— Що там, капітане?

Пабло рвучко обернувся назад. До нього в рубку піднімався по східцях сеньйор професор. В очах — насторожена увага. Він, мабуть, теж щось помітив. Він дивиться на індійські піроги й тихо питає:

— Пабло, чого вони ідуть під берегом?

— Вони надумали щось недобре, сеньйор. У них луки, — похмуро озвався Пабло. — Звичайно, це річ не страшна. Знаєте, в наш час… кулемети, гранати, оті кляті ядерні бомби. Що важать проти них луки! Тільки я боюся, сеньйор професор, що їхні стріли змащені отрутою кураре. Ви знаєте, що таке кураре?

— Так, Пабло, знаю. — Професор, майже беззвучно ворушачи губами, став швидко лічити піроги: — Одна, дві, три… п'ять… десять.

Потім він підняв голову і побачив, що далеко попереду, посеред річки, немов на урочистих змаганнях, стояло вряд ще кілька пірог. Здавалось, індійці намагалися блокувати корабель. Це було дивно, неймовірно. Професор ніколи б не подумав, що йому доведеться мати справу з ворожим тубільним населенням. Зрештою, вони сховані за надійними стінами корабля. Немає великого риску, якщо індійці й намислили щось погане. А втім, що б вони могли намислити?

Тим часом «Голіаф» наблизився до індійських пірог, які перетинали ріку. Всі човни за чиєюсь командою зрушили з місця і швидко посунули до корабля. Індійці, які не сиділи на веслах, посхоплювались зі своїх місць, підняли над головами луки й списи і сповнили річкову просторінь відчайдушними криками. Вони ревіли люто, войовничо, потрясаючи в повітрі зброєю і, певно, намагаючись залякати пасажирів «Голіафа».

Професор не ворухнувся.

Тоді капітан Пабло схопив його обіруч за плечі і, немов пробуджуючи від сну, щосили трусонув.

— Негайно всім в трюм! — закричав розпачливо. — Кураре! Чуєте, сеньйор професор! Кураре!

Страхітливе слово ніби електричним струмом пронизало Крутоярів мозок. Він більше нічого не бачив, нічого не чув. Треба було якомога швидше сховатися в трюмі, доки індійці не випустили своїх стріл, змащених отрутою.

Збігаючи по східцях на палубу, професор, спробував заспокоїти себе: все може скінчитись набагато краще, ніж здається капітанові. Все може бути зовсім просто… Зовсім просто… І чому саме кураре? Хіба індійці вимагають від них що-небудь?

Бунч, Самсонов і Олесь, почувши вигук капітана, сполошилися. Біолог, мерзлякувато втягнувши голову в плечі, перший кинувся до дверей трюму.

— Спускайтеся швидше! — наказав Крутояр, підбігаючи до них… — Індійці, здається, замислили щось недобре. Ану, Олесь, негайно в трюм!

Всі зайшли до тісного трюмного приміщення, що правило за кают-компанію. Посідали на дубові лави попід стінами. Сторожко почали прислухатись до невиразних звуків, які долинали ззовні.

«Чого ми зайшли сюди? — думав Олесь. — Невже індійці можуть щось заподіяти нам? «Голіаф» витримає напад сотень пірог».

Раптом у моторному відсікові щось загарчало, пролунав різкий скрегіт. «Голіаф» на мить завмер і потім, немов передихнувши, заревів з подвоєною силою. Корпус «Голіафа» гойднувся праворуч, ліворуч, підлога під ногами Олеся попливла кудись убік, і він щосили вдарився головою об стіну. Сині й жовті кружала попливли перед ним. Хлопець простягнув поперед себе руки і, ніби тонучи в чорній безодні, впав на підлогу.

— Ай, ай, сюди! — забідкався біля нього Бунч. — Води йому. Швидше води!

Води в трюмі не знайшлося. Самсонов прожогом вискочив на палубу. Зачерпнув воду з бачка, що стояв під тентом, і побіг назад до дверей. Але не встиг відчинити їх. Майже біля самих його ніг висунулись з-за борту дві голови. Темні очі люто дивились на географа.

Індійці, мабуть, теж розгубились, побачивши перед собою могутнього білолицього велетня, бо один з них судорожно розкрив рота і розтулив пальці руки, якою тримався за борт. Голова його зникла. Він полетів у воду.

Другий, подолавши в собі раптовий страх, вискочив на палубу. Він був невисокий на зріст, короткошиїй, з кирпатим приплюснутим носом.

— Ау тен! Ау тен! — вигукнув він і, ввібравши голову в плечі, пружним котячим кроком став наближатись до Самсонова. В лівій руці він тримав коротенького ножа.

Самсонов, не роздумуючи, вдарив індійця в пах. Той судорожно ковтнув повітря, випустив з рук ножа і впав навзнак за борт.

«Голіаф», перекинувши кілька пірог і прискорюючи ходу, вилетів на відкриту річкову гладінь. Індійці лишились позаду Хмара стріл полетіла в корабель, але жодна з них не досягла палуби.

Олесь, який швидко прочумався, не міг довше всидіти в задушливому трюмі. Інстинктивно він збагнув, що на палубі відбулась баталія. Про це передусім свідчило обличчя молодого географа. З білими плямами на вилицях, рясним потом на лобі, воно видавало непогамоване хвилювання.