Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 10)

— Хай іде, — заспокоїв Самсонов професора, який не хотів випускати сина з каюти. — Дикуни й справді думали забратись на корабель. Молодець Пабло, вивів свого «Голіафа» з біди.

Олесь вийшов на палубу. Вдалині маячили темні смужки індійських човнів. Вечір западав швидко, майже без сутінків. На східному небокраї з'явились перші зірки.

Раптом Олесь почув якісь схвильовані голоси по той бік капітанської рубки. Хтось ніби борсався.

Хлопець перебіг туди. Широкоплечий, міцний, як дуб, матрос Сільвестер душив індійця. Власне, це був хлопчак років п'ятнадцяти, худенький, кістлявий, з переляканими очима. Він лежав під велетнем Сільвестром і безпомічно скиглив. Сільвестер лівою рукою тримав його за горлянку, правою бив навідліг по голові, потім, схопивши у себе на поясі ножа, заніс його над головою для останнього удару.

Відточене лезо спалахнуло перед Олесем, немов блискавка. Одним стрибком він подолав відстань, яка ще відділяла його від Сільвестера, і схопив матроса за широкі м'язисті плечі.

— Сільвестер, не вбивай його!

Від несподіванки матрос аж зойкнув. Йому здалося, що це злий дух обплутав його тіло. Він увесь розслаб і, втягнувши голову в плечі, глянув на Олеся.

— Сеньйор, ви не хочете смерті цього негідника? — пробелькотів він.

— Не вбивай його, Сільвестер.

— Ваша воля, сеньйор. Ваша воля.

Мулат важко звівся на ноги.

— Оце кошеня залізло на палубу, щоб убити нас. — Він презирливо штурхнув індійця ногою. — Ваш молодий сеньйор скинув двох у воду, а цей сховався за рубку. Я його й витягнув звідти.

Обличчя мулата раптом подобрішало. Товсті його губи скривилися в привітливій посмішці. Він з батьківським докором похитав головою і пробурмотів, ніби сам до себе:

— Дурне кошеня! Ви гадаєте, сеньйор, вони самі полізли до нас на корабель? Тут хтось доклав свою руку.

Він посуворішав, нахилив голову і неквапом попрямував до моторного відділу.

Бранець збагнув, що смерть поминула його. Перед ним стояв його рятівник, худорлявий, розгублений юнак, з ніяковою посмішкою на блідих вустах.

Індієць, пересилюючи біль в усьому тілі, сперся на лікоть. Густе, з синюватим воронячим відблиском волосся спадало йому на чоло. І від того його очі немов ховались під темним дашком. В його душі піднялась тепла хвиля вдячності. Він хотів підвестись, але йому не стало на це сил.

Тоді Олесь підхопив його за плечі.

— Вставай! Вставай!

Індієць кволо підвівся, простягнув поперед себе праву руку і поклав її Олесеві на плече.

— Білолиций брат, — прошепотів він, через силу згадуючи іспанські слова- Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе. Син Ганкаура не вбивати тебе.

Він раптом доторкнувся до своїх грудей, провів долонею по шиї і швидким рухом зірвав із себе важке намисто з іклів ягуара.

— Син Ганкаура дарувати своєму білолицьому братові. — Він простягнув талісман Олесеві, потім підняв догори обидві руки, щось швидко пробурмотів і, обережно задкуючи, ніби боячись цим образити Олеся, посунувся до борту.

— Ау тен! — закричав він раптом у веселому захваті: його чорні очі спалахнули вогнем, і він, ще раз звівши догори руки, стрибнув у воду.

Олесь завмер біля борту. «Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе». Він зрозумів, хто врятував йому життя. Але ріка загубить його. Нащо він стрибнув у воду? Нещасний дикун!

На правій долоні в Олеся лежало важке блискуче намисто.

ПОКИНУТИЙ КОРАБЕЛЬ

Неприступні береги, ледь зримі в нічному мороці, мовчазно пропливали мимо. Обминаючи нуртовиння, кораблик ішов попід самою стіною тропічного лісу.

Заворожений таємничістю ночі, Олесь спинився біля борту. Велетенські дерева, що скидалися на страхітливих велетнів, простягали над водою віти. Хвилинами здавалось, що суденце ось-ось зачепиться об них бортом. Але старий Пабло вміло тримав у руках штурвал. «Голіаф» із незвичайною вправністю обминав затоплені корчі й невеликі обплетені ліанами острівці.

Під тентом чулись тривожні голоси.

— Що далі робити — не знаю, — говорив професор.

— Ото ж воно й є, — підтакував Бунч, з кректінням вмощуючись у своєму гамаку. — Хіба ж я вам не казав… Хіба ж я не попереджав…

Його обірвав Самсонов, йому особисто справа зовсім не уявлялась такою загрозливою.

— Друзі мої, ви забуваєте, що ми — представники іноземної держави, користуємось правом недоторканності, — заговорив він рішуче. — Ви гадаєте, уряд генерала Батіса не розуміє цього?

Але професор, здавалось, був настроєний набагато песимістичніше, ніж раніше. Осяяний кволим світлом ліхтаря, він схилив на груди голову і, підперши підборіддя рукою, промовив:

— Попали в саме пекло. У мене є підозра, що ці дикуни давненько чекали на нас. Ви пам'ятаєте, як нас зустрічали на нижньому Оріноко? Мені й зараз пригадується сніданок в Сьюдад-Боліварі у мера. Оті індички, солоні сливи, вази з бананами. Що й казати — розкішний банкет. А скільки красивих слів говорилось на нашу адресу! Водили по всьому місту, підносили подарунки. Не ображайте, мовляв, нас. Ми до вас по-доброму, і ви до нас по-лагідному. Думали, що ми на тому банкеті й спинимось. Коли ж ми полізли в самий центр їхнього тропічного району, в оце богом прокляте верхнє Оріноко, у них жижки затрусилися від злості. А тут ще затівається якась колотнеча. Тому я й кажу: треба дивитись. Уважно дивитись, щоб не зазнати долі Ван-Саунгейнлера.

… Десь серед ночі корабель зненацька струснуло. Затріщали дошки. Палуба різко перехилилась на правий бік. В трюмі попадали ящики.

Самсонов перший схопився на ноги і, виставивши, мов сновида, поперед себе руки, зробив кілька кроків до борту.

Мотор затих. «Голіаф», поскрипуючи своїми дерев'яними суглобами, непорушно стояв серед мовчазної темної ріки.

Біля капітанської рубки почулась схвильована розмова Пабло з Іллюшею. Потім їхні кроки віддалились, і вже з носа долинув тривожний капітанів голос:

— Ей, там, на кораблі! Чому не світите сигнальних вогнів?

Крутояр став навпомацки вибиратися з-під тенту.

— Сліпа курка! — пробуркотів він, вдивляючись у морок. — Невже налетіли на якусь посудину?

— Швидше на корч, а може, на сонного алігатора, — озвався з досадливим жартом Бунч.

— Боюся, що цей алігатор продірявив днище, і тепер нам доведеться викачувати помпою воду.

Одне було ясно: «Голіаф» наткнувсь у пітьмі на якусь непереборну перешкоду. Можливо, й справді це був тільки водяний корч, якась повалена деревина, котрими так густо було захаращено русло ріки. Але чому капітан не шукав надійного проїзду? І де він, взагалі, подівся? Чому не чути його голосу?

Раптом із темряви виринуло дві постаті. Крутояр впізнав Самсонова та капітана Пабло. Капітан намагався щось пояснити географу, але той, не розуміючи іспанської мови, тільки невиразно мугикав у відповідь.

— Ах, це ви сеньйор! — немов аж зрадів Пабло, розгледівши в пітьмі Крутояра. — Просто не знаю, що вам сказати. Не бачив ще в своєму житті такого дива.

— Здається, з нами трапилось лихо, а не диво? — нервово урвав його Крутояр.

— Ніякого лиха, сеньйор. Лиха зазнав хтось інший, але серед ночі я не можу нічого второпати. Ми наткнулись на невідомий корабель. Проклята старість. Сам стояв біля штурвала й не розгледів.

— Ви не помітили вогнів на зустрічному судні? — здивувався Крутояр.

— Ах, сеньйор, не кажіть так! — з гіркотою заговорив Пабло. — Хазяїн тепер обов'язково вижене мене з роботи. — Він раптом пожвавішав: — Ходімте зі мною. Ви все зрозумієте.

Пабло досить безцеремонно схопив Крутояра за лікоть і потягнув у пітьму. Він дуже квапився. Ось сюди, на самісінький ніс. Дарма, що темно. Вони не впадуть у воду, бо на цім кораблі Пабло знає кожну шпаринку.

— Бачите, в що ми уткнулися? — шепотів він настрахано, тицяючи рукою в чорну пелену ночі. — Ось. під самим носом.

Тільки тепер Крутояр розгледів темні обриси посудини, набагато меншої за «Голіаф». Кораблик стояв непорушно впоперек течії.

— Не обзиваються жодним словом, — змовницьким голосом промовив Пабло,

— А ви присвітіть, — сказав Крутояр. Безпорадність капітана дратувала його.

Пабло наказав Сільвестерові принести великий трюмний ліхтар. Підняв його над головою і, низько схилившись через борт, спробував освітити палубу невідомого суденця. Але світло було кволим.

— Нічого не вийде, — забідкався Пабло. — Треба перебратись до них на борт.

— Ну й перебирайтеся! Швидше перебирайтесь! — наказав Крутояр, якого прикро вразила капітанова слабодухість.

Пабло нерішуче топтався на носі, йому було страшно перелазити на мовчазний корабель, але він соромився сказати про це Крутоярові. Знав, що й матроси його нізащо не виконають такого наказу.

І чим довше він стояв, сповнений вагань і страху, тим дужче нерішучість проймала його серце. Квола, немічна душа старого. Пабло давно була віддана на поталу забобонам.

— Я сам полізу, — твердо сказав Крутояр і взяв із рук капітана ліхтар.

Олесь відчув, як у нього затерпли ноги. Зорі тремтіли перед його очима, розпливалися.

Ліхтар нервово погойдувався над водою. Професор уже перекинув через борт ногу. В цю мить з'явився Самсонов.