Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 11)
— Стривайте, Василю Івановичу! — затримав він професора. В руці в нього була вірьовка. — Чортзна-що! Темно. Ледь знайшов. Страшно так стрибати. Ще відчалить — прощавай тоді!
Він обережно переліз на таємничий корабель і прив'язав кінець вірьовки до одного з стояків, що підпирали палубне накриття.
В далині за лісом ударив розкотистий грім. Короткий зигзаг блискавки на мить вихопив річку, лісову глухомань над самим берегом і два непорушних суденця, які нагадували переляканих звірят, що в пошуках рятунку збились докупи.
Крутояр задивився в захмарену далечінь. На сході небокрай ледь брався світлом. Щось каламутно-біле розливалося над лісом, і від того стрімкі контури берега й далекі гірські кряжі чіткіше виступали з темряви.
«Скоріше б ранок!» — подумав професор.
Було тихо, аж моторошно. Тільки десь у лісових хащах мавпа-ревун зрідка роздирала тишу істеричним криком.
— Принесіть ще один ліхтар! — наказав матросам капітан.
В цю мить на палубі таємничого корабля почувся здивований вигук. Жовта пляма ліхтаря згойднулась над бортом, і всі побачили Іллюшине обличчя.
— Там… там тіло! — промовив він, запинаючись.
— Тіло?.. Мертвий? — перепитав його Крутояр.
— Здається. Не знаю. Просто лежить посеред палуби… Хай йому грець! — Самсонов нарешті видряпався на борт «Голіафа» і спустився на палубу. Руки в нього дрібно тремтіли.
Крутояр переклав його слова капітанові. Той зовсім переполохався. Немов маленька дитина, що накоїла лиха, схопив Крутояра за рукав і жалібно забурмотів:
— Ви ж будете свідками… Я тут ні при чому, сеньйор. Я зовсім випадково натрапив на цю посудину. Треба негайно відчалювати…
Він повернувся до рубки і гукнув надтріснутим голосом:
— Сільвестер! Гей, Сільвестер!
— Що ви хочете робити, кабальєро?
— Ет, сеньйор, не кажіть! Одне лихо на мою стару голову. Хай захистить мене свята мадонна!.. Сільвестер! Де ж ти запропастився? Включай мотор!
Крутояр схопив його за плечі.
— Не смійте! — промовив владно. — Ми повинні дізнатися, в чому річ. Може, там вчинено злочин.
Капітан нерішуче тупцявся на місці.
— Скажіть матросам, хай міцніше пришвартують судно до «Голіафа», — звелів професор і попрямував під тент.
Світало. Зарожевів край неба. Морок почав одповзати в хащі.
Крутояр, Пабло та інші члени екіпажу, стоячи на носі «Голіафа», нерішуче перемовлялись. Перед їхнім зором все виразніше проступали контури загадкового кораблика. Невдовзі на борту його мандрівники прочитали бляклий напис: «Віргінія».
— Старенька посудина! — констатував капітан Пабло. — Мабуть, пограбована. За п'ятнадцять лі звідси — пристань. Давайте викличемо поліцію. — І він запитливо глянув на професора, чекаючи від нього згоди.
Але Крутояр не пристав на капітанову пропозицію. На його думку, треба було бодай заглянути в трюмні відсіки. Хто зна, чи не лишились там люди, які потребували негайної допомоги.
— Ну, полізли! — підбадьорив усіх професор і перший стрибнув на корму «Віргінії». За ним перебралися Самсонов, капітан Пабло і двоє матросів.
Присвічуючи ліхтарем, вони оглянули палубу. Біля трапу, що вів до капітанської рубки, справді надибали тіло. Тепер воно вже не викликало такого жаху, яким пройнявся годину тому географ. Глибока рана, мабуть, від удару мачете[6], спотворила обличчя мерця.
Пошуки в каютах не з'ясували справи. Корабель був порожній. Команда покинула його.
— Страшна загадка тропіків, — похмуро констатував Крутояр, тримаючи над головою ліхтар, навколо якого очманілим роєм гуділа мошва.
— Що тут дивного, Василю Івановичу, — сказав Самсонов, — понапивались, мабуть, хлопці, от і вся історія. Запевняю вас: поліція розбереться.
— Звичайно, розбереться! До речі, поліція з'являється в цих місцях раз на рік, та й то проїздом, — з ноткою іронії мовив Крутояр. — Отака справа. Корабель покинуто за таємничих обставин. Хто убитий — ми не знаємо. І взагалі ми нічого не знаємо, хоч тут, можливо, криється якийсь страхітливий злочин.
Самсонов став навпомацки обшукувати палубу.
— Гільзи! Ще теплі, — аж зрадів він, немов йому вдалося знайти богзна-яку цінну річ. — Значить, стріляли недавно. Тепер ми можемо…
Крутояр, піднісши до ліхтаря гільзу, оглянув її зі всіх боків.
— Нічого ми не можемо, Ілля Григорович, — сказав він незаперечним тоном. — Гільза тепла тому, що палуба, на якій вона лежала, досі не охолола після денної спеки. Ваш шерлокхолмсовський інстинкт на цей раз дав осічку. Але головне не в цьому. Ви бачите, скільки тут настріляно цих гільз? Більше десятка. Та де там, і ось ще валяються. На «Віргінії», мабуть, відбулася справжня баталія. Ось гільза з вінчестера, а оце — з маленького револьвера.
Тим часом капітан Пабло, оглянувши палубу, піднявся в рубку. Худе його обличчя з темною задубілою шкірою вилискувало краплинами поту. Він був голий до пояса, як і двоє його матросів, котрі невідступно ходили за ним.
Сонце вже випливло з-за обрію. День обіцяв бути гарячий і паркий.
Капітан Пабло зазирав у кожну шпарку, його брунатне тіло можна було бачити то на одному, то на другому кінці корабля.
Раптом тишу розітнув вигук Сільвестера. Він, певно, щось знайшов у трюмі, бо за мить вискочив на палубу, вкрай збуджений, підбіг до капітана і щось зашепотів на вухо. Довгасте обличчя Пабло ще і більше витягнулось. Він швидко перехрестився і квапливо обмацав кишені своїх штанів, немов шукав у них зброю.
— Санта мадонна! — Пабло зробив крок до трюмного отвору і насторожено спинився.
— Що там таке? — запитав Крутояр.
— Ходіть сюди, сеньйор!
Капітан, професор та Самсонов почали спускатися в трюм «Віргінії». Матроси лишились біля люка. Незборимий переляк все ще проступав на їхніх обличчях.
— Курукіра, Курукіра, — лепетав Сільвестер.
— Так, так, Курукіра! — ще з більшим жахом повторював його товариш, високий мулат із приплюснутим носом, якого звали Фернандо.
Тільки злий дух Курукіра міг чинити такі страхіття. Мулати були твердо переконані в цьому. Курукіра, злий дух боліт і лісів, річок і неба, жив у їхній уяві, як двонога істота, одна нога якої була схожа на людську, а друга — на ногу ягуара. Непролазні хащі служили йому домівкою, в небесній високості він прохолоджував своє. тіло. Пройнятий невгамовною злобою, він завжди шукав людей, які випадково заблукали в сельві. Це він породжував таємничі лісові звуки, які примушували мандрівника втрачати розум, це він обертався на казкових страховиськ, у нічні примари й видіння, це він заносив кораблі у водяні нуртовиння, це він у грозові ночі запалював блискавицею оселі бідних пеонів.
Кїрукіра прийшов на «Віргінію» і загубив її людей. Курукіра готував лихо «Голіафові».
Тому й шепотів молитви високий мулат.
Можливо, страх сидів і в душі капітана Пабло, але він набрався мужності і перший став на східці трапу, що вели в трюм. За ним важко ступав Крутояр. Самсонов міцно стискав у кишені револьвер, який дав йому капітан.
У кісному проході було задушливо й темно. Тьмяний ліхтар, залишений, певно, з ночі, скупо освітлював грубо тесані стіни. Трюм був захаращений мішками із в’яленою рибою — юкою.
— Хай боронить нас матір божа! — тремтячим голосом прошепотів Пабло, схрестивши на грудях руки. Обвислі криси капелюха кидали на його обличчя чорну тінь.
Географ витягнув револьвера і зробив крок до Пабло, лишивши позад себе Крутояра. Войовничий запал штовхав його вперед.
— Там, — і Пабло показав на невеличкі дверцята. — Санта мадонна Кастільська!
— Наш капітан користується прихильністю усіх мадон світу, — пожартував Самсонов.
Крутояр зміряв його осудливим поглядом і наказав капітанові:
— Відчиніть ці двері!
Але Пабло наполошено замахав руками.
— А що, як там засів хто-небудь зі зброєю? — квапливо заговорив він, відступивши у протилежний куток трюму.
Крутояр мимоволі опустив голову і подивився на свою білу сорочку, чудову мішень для стрільби в пітьмі. Очевидно, про це подумав і Самсонов, бо в ту ж мить владним рухом відштовхнув Василя Івановича подалі від дверей. Котячим пружним кроком пройшов наперед і, піднявши револьвер, схопився за залізну клямку.
Натужно заскрипіли петлі, і Перед присутніми відчинились двері до освітленої гасовою лампою каюти.
Крик подиву вихопився одночасно з усіх горлянок.
Біля невеличкого столика, приставленого до круглого ілюмінатора, сидів, поклавши голову на руки, чоловік із м'якою кучерявою борідкою, в барвистій на випуск сорочці. На підлозі біля його ніг лежав револьвер. Чоловік був мертвий.
Крутояр перший, через силу переводячи подих, увійшов до каюти. Схилився над трупом і уважно обдивився його. Підняв револьвер. У ньому не було жодного патрона.
— Нещасний встиг випустити всі кулі, — сказав він упівголоса, намагаючись осягнути думкою трагічну сцену, що відбулась тут кілька годин тому. — Можливо, останню він приберіг для себе.
Самсонов перевів погляд на стіни, уважно став обдивлятись тісне приміщення: