Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 8)

Гонсало безнадійно махнув рукою. Може, й справді цей відчайдушно сміливий юнак принесе порятунок загонові?

Він підняв голову й кілька хвилин допитливо дививсь у вічі молодому офіцерові. Потім вийняв свою шпагу.

— Візьміть мою шпагу, Франсіско де Орельяно, — промовив урочисто. — Хай вона принесе вам щастя. Ми чекатимемо вас у цьому таборі.

Орельяно поцілував лезо шпаги. Він був готовий до найсміливішого вчинку.

— Прощайте, ваша світлість! — сказав він, низько схиляючи голову перед своїм безрозсудливим командиром. — Я зроблю все, щоб урятувати ваше життя і честь іспанської зброї.

Два дні солдати майстрували корабель для невеликого загону Орельяно. На третій день п'ятдесят чоловік, на чолі з юним командиром, відчалили од табору.

Минали дні. Гонсало з нетерпінням ждав повернення сміливого розвідника. Тропічна задуха змінилась тропічними зливами. Ріка вийшла з берегів і затопила табір. Довелось перенести укріплення в глиб лісу. Солдати доїдали останні шматки сушеної яловичини. Ті, що ходили на полювання, приносили мізерну здобич. Ліс неохоче віддавав свої скарби виснаженим, доведеним до відчаю людям.

Орельяно не повертався. Минуло п'ять місяців, але від нього не було жодної звістки. Охоплений відчаєм, Гонсало цілими годинами просиджував у своєму наметі.

Нарешті він наказав кинути напризволяще поранених і повертати назад, через Анди. Панічний жах зовсім позбавив його розуму. Запінений, лютий, він крокував попереду свого загону без шолома, в брудній сорочці, спираючись на короткого меча, що правив йому за палицю.

Дорога через Анди була жахливою. Доводилося йти під зливами й громовицями, пробиратись по сковзких брилах, перелазити по натягнутих вірьовках через бездонні провалля. Виснажені до краю солдати проклинали свого командира.

Так поступово весь загін поліг трупом на тяжкій дорозі він Анд до Кіто. Лише дев'ять чоловік, очолених напівочманілим Гонсало, дев'ять страхітливих примар одного ранку ввійшли до міста. Це все, що залишилось од грізної армії, від грандіозного задуму, здійсненням якого безрозсудний гідальго сподівався вразити світ. Богопротивна жадоба й негідне християнської душі марнолюбство зазнали справедливого покарання…»

Олесь звів очі. В полоні вражень усі мовчали. В лісі, огорнутому вечірнім присмерком, надривно кумкала жаба.

— Чортзна-що! — раптом обурився Самсонов. — Мало дісталося дурневі! А писав це, видно, якийсь місіонер: що не слово, то й бог.

— Зачекайте, Ілля Григорович, — скупо посміхнувся в рудуваті вуса професор і змовницьки покосився на сина. — Ану, читай далі. Побачимо, якими несподіванками ще почастує нас цей святенник.

Олесь знову схилився над книгою:

«… Не знав пихатий лицар, що його сміливого розвідника Орельяно, ніби в нагороду за мужність, спіткали найдивовижніші пригоди. Спустившись по річці На-по, Орельяно й справді натрапив на індійське селище, здобув продовольство і спробував повернутись назад. Але на важкій бригантині молодий офіцер не зміг подолати могутньої річкової течії. Він ставив вітрила, закликав на допомогу індійців, його солдати, ламаючи жердини й весла, гребли щосили. Та все було даремно. Бригантину зносило вниз.

Толі Орельяно звернувся до своїх вояків:

— Ви бачите, друзі, що сам бог тримає нашу бригантину. Рушимо ж далі, туди, куди веде нас ця незвідана річка. Розкриємо таємницю далеких земель, де ще не ступала нога білої людини. Ми чули, що Велика ріка протікає через казкову країну Маноа. Наш шлях проляже туди. Якщо ми досягнемо Маноа ми відкриємо дорогу до казкової своїми багатствами країни Ель-Дорадо. Не біймося ж труднощів мої друзі! Хай життя наше увінчається славою переможців!

Після цього солдати тричі прокричали «Слава королеві іспанському!» — і загін вирушив у дорогу.

Бригантина пливла повноводною рікою, береги якої були вкриті непрохідними лісами. З кожним днем ріка ставала все ширшою, все величнішою. Зрідка мандрівники зустрічали індійські селища, добували там продовольство, розпитували про дорогу.

Якось надвечір бригантина пристала до невеличкого індійського селища, що розташувалося біля самої води.

Орельяно з кількома солдатами зійшов на берег. Індійці радісно привітали своїх білолицих братів. Вождь племені запросив Орельяно до себе в хижу. Почалася розмова. За перекладача був один з індійців-веслярів.

— Скажи, великий вождь, — звернувся Орельяно до старого, — куди приведе нас Велика ріка?

— Перед вами ще далека дорога, о мій блідолиций брате, — шанобливо відповів йому касік. — І зустрінете ви ще немало дивовижних речей. На берегах ви побачите потвор з головою ягуара і ногами людини, у воді плаватимуть риби з вогненними очима, в небі літатимуть птахи без голови й без ніг — одні велетенські крила з гострими кігтями на кінцях. Бережіться цих звірів — вони безжальні й ненажерливі. Тікайте від них і не зчиняйте з ними бійки. Все одно вони потоплять вашу пірогу.

Орельяно в душі сміявся з дитячих вигадок затурканого індійця, але жодним словом не видав свого глузування.

— Чи не знаєш ти, о могутній вождь червоношкірих, — спитав він у старого касіка, — хто живе по берегах цієї ріки? Що це за люди в країні Маноа? Що вони роблять, хто керує ними? — Офіцерові хотілось дізнатися, чи касік не чув про далеку землю Ель-Дорадо, казкову країну золота й вічного щастя. — Може, тобі розповідав хто-небудь про них?

Касік подумав і відповів:

— Я чув від одного нашого воїна, що люди Маноа — жорстокі й підступні. Зачекай, зараз я покличу його. Він уже старий і не виходить із своєї хижі.

Привели старого індійця. Він ледве переставляв ноги, але обличчя мав хитре й розумне.

Вислухавши запитання Орельяно, індієць попросив винагороди. Взяв подарунки й тільки тоді почав свою розповідь:

— Люди Маноа живуть на Чорній річці, яка впадає у нашу Велику ріку. Вони нікого не пускають у свої вігвами. Вони охороняють свої скарби і своїх жінок. Коли я був молодим воїном, то випадково попав на їхнє свято. Там я дізнався, що вище їхніх селищ живуть невідомі люди, ще жорстокіші й підступніші за індійців Маноа. їхні вігвами розташовані навколо високої гори, де мешкають добрі духи. Один раз на рік, коли над їхньою землею випадає перший великий дощ, касік їхнього племені разом із своїми воїнами вилазить на ту гору і на радість добрим духам запалює вогонь. Ніхто, крім нього, його синів і синів його синів, не знає дороги на вершину гори. Щоб вибратись на неї, треба передусім проплисти по маленькій річці, яка протікає під Синьою скелею. З річки можна потрапити в печеру, з печери — у вузький прохід. Далі починається стежка, і тією стежкою можна видертись на вершину…»

— З річки — в печеру, з печери — у вузький прохід, далі стежка, — заплющивши очі замріяно повторив Олесь.

— Ти що, мариш? — посміхнувся Самсонов. — Читай! Куди вони там попливуть далі.

— Дивіться, як його взяло! — кивнув професор. І раптом тінь якоїсь здогадки промайнула на його обличчі. Він нахмурив брови. — Невже це та гора?

Олесь розплющив очі. Батько дивився повз нього, серйозний, зосереджений.

Ліхтар під тентом скупо освітлював обличчя присутніх. Комашня густим роєм кружляла навколо скла. Від легких поштовхів ліхтар погойдувався, і на білій стіні капітанської рубки сновигали чудернацькі тіні.

— Ай справді, — нерішуче мовив Олесь. — Гора Комо?!

В професорових очах спалахнули веселі іскорки. Важка батькова рука лягла синові на коліно.

— Можливо, ти маєш рацію. Самсонов весело сплеснув руками.

— Невже це правда, професоре? Ану, дай сюди книгу, Телесику.

Книга пішла по руках. Перегортали жовті, неначе пергаментні, сторінки, розглядали дивні з закарлюками іспанські букви.

— Дивіться, карта! — вигукнув раптом Бунч.

Карта рясніла безліччю всіляких позначок, стрілок, кружечків.

Олесь почав розбирати окремі написи. То були назви маленьких річок, порогів, гірських перевалів, усе незнайомі й чужі, навіть для добре обізнаного в географічних премудростях Іллюші Самсонова.

— А оце що? — допитувався Іллюша, тицяючи пальцем то в той, то в інший напис. — Ну, а це? Ось, ось, читай краще. Як ти кажеш? Ні, не знаю. А тепер прочитай мені тут: Ріу-Негро?

Професор подався всім тілом уперед.

— Де Ріу-Негро?

Знайшли Ріу-Негро. Олесів палець поповз по чорній лінії, віддаляючись од могутньої Амазонки. Нарешті ріка круто пішла праворуч і враз…

— Ось вона — священна гора індійців Комо, — прошепотів Олесь.

— Так, гора Комо, — впевнено повторив за ним професор. — От вам і писанина святенника. Хто б міг подумати!

Того вечора розмови під тентом точились довго, аж поки втомлений Пабло не спинив мотора і, кинувши якір, не пішов спати. Книжка, про відважного Орельяно була дочитана до кінця. Особливо значимими здалися всім останні слова розповіді:

«Благородний Орельяно не відшукав казкової країни Ель-Дорадо. Але, підтримуваний богом, він знайшов у собі мужність і силу проникнути в саме серце великого, оповитого тисячами таємниць континенту. За ним по Амазонці й Ріу-Негро пішли вірні захисники гробу господнього. Кращі з кращих слуг апостола Петра заснували свої общини в найглухіших закутках Нового Світу, вселили віру в серця беззахисних дітей природи, сотворили велику службу на славу Всевишньому. І навіть у царстві жорстоких людей Маноа вони побудували свої монастирі. Силою слова божого й могутністю меча вони приборкали непокірних, загасивши назавжди жертовний вогонь на вершині поганської гори. Таємний прохід у печеру, яким тільки й можна було дістатись до вершини, було засипано, завалено камінням, останніх нащадків з роду касіків, що знали таємницю жертовного вогню, — знищено».