Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 7)

Пабло знову запалив люльку.

— Якщо у вас є бажання, ви завжди зробите те, що вважаєте за потрібне. До гори Комо можна дістатись по Ріо-Падамо, але на цьому шляху вам доведеться подолати біля двадцяти порогів. Тільки вправні індійські провідники зможуть провести вас через пороги. Є й інший шлях — через сельву, старовинною місіонерською дорогою: спочатку по річці Вентуарі. Далі дикими нетрями аж до самої гори Комо. Тяжка путь, сеньйоре професор. На цій дорозі ви зазнаєте багато лиха. Не забувайте, що з вами їде ваш син.

Розмова з капітаном Пабло викликала в душі професора сумніви. Звичайно, вони не помилились, вирішивши пливти по Оріноко. Але яким шляхом краще було б дістатись до гори Комо, до таємничої й грізної Ріо-Падамо? Та й чи спроможні вони подолати ті неймовірно тяжкі перешкоди, які чекають їх на цьому довгому шляху? «Ви зазнаєте лиха… Не забувайте, що з вами їде ваш син». Капітан Пабло говорив з ним, як щирий товариш. Слова його не таїли ні фальші, ні перебільшення. «З вами їде ваш син». Син його зазнає всього, що випаде на долю експедиції. Він свідомо веде свого сина в сельву, під удари долі, яка ніколи не була милостивою до чужинців.

Подорож тривала. Ріка ставала стрімкішою, неспокійнішою. Круті береги підступали все ближче.

Що робити? Куди приведе їх ця дорога? Крутояр ні перед ким не розкривав своїх сумнівів. Сповнений важкої внутрішньої боротьби, він мовчав. Жодний член експедиції не помітив на його обличчі слідів вагання чи непевності.

Експедиція жила своїм нормальним життям. Самсонов уточнював течію ріки. Для Бунча теж вистачало роботи. Він безперервно фотографував цікаві екземпляри флори й фауни, замальовував до свого блокнота краєвиди, збирав гербарій. Професор переглядав старовинні іспанські книги, які випадково знайшлися в каюті капітана Пабло, і робив з них виписки, йому допомагав Олесь.

Якось після вечері професор вийшов на палубу і, спершись на поручні, задивився в сизо-багряну далечінь ріки. Тільки-но пройшов щедрий дощ. Лісові хащі на березі парували. Далеко на сході зависла чорна смужка хмари, яку раз по раз краяли блискавки.

До Крутояра підійшов Олесь.

— Дивись, — мовив хлопець, — я знайшов у старого дивну книжку: без палітурки, без назви… Почав читати — бачу: подорож, Амазонка, конкістадори[5]…

Професор перегорнув кілька сторінок і раптом насторожився. Схилився над книгою, неначе знайшов якусь унікальну річ. Подумавши мить, глянув у бік Бунча й Іллюші.

— Знаєш що? Поклич їх під тент, — сказав із змовницькою посмішкою. — Почитаємо це старовинне писання разом. Ти навіть гадки не маєш, що ти знайшов! Середньовічний манускрипт!

ОРЕЛЬЯНО — ПЕРШОВІДКРИВАЧ АМАЗОНКИ

Через кілька хвилин усі члени експедиції зібрались під тентом. Олесь розгорнув книгу й заходився перекладати:

«Освятивши свої мечі іменем Христа, благородні рицарі й слуги його величності іспанського короля вирушили війною на завоювання нечестивого світу. Немало слави здобули вони короні й найсвятішому престолові. Під ударами їхнього меча дикунські племена Нового Світу відкрили шлях іспанцям до численних багатств свого континенту.

Та траплялося й так, що люди втрачали розум, забували про бога і чинили богопротивні діла. Жадоба роздувала жорстокість, казкові багатства розпалювали жадобу. Кращі королівські офіцери, забувши заповіти Христові, ставали авантюрниками й розбійниками. Від їхніх мечів гинули цілі індійські племена. Знищувались тисячолітні надбання культури, руйнувались храми. І карав їх бог страшно й немилосердно. Заводив у глухі нетрі і кидав там напризволяще, віддаючи життя їхнє на поталу хижим звірам. Посилав мор на їхні війська, спрагу й голод, позбавляв їх розуму.

Такої долі зазнав і зарозумілий лицар, слуга іспанської корони Гонсало. Хай же лишиться його доля повчальним прикладом для всіх наступних поколінь, аби знали потомки його, як жорстоко карає господь за відступництво від його несхитних заповітів».

Олесь перегорнув сторінку і підняв очі від книги. На його обличчі грала хитрувата усмішка. Юнак дивився на своїх старших друзів, немов бажаючи сказати їм: «Ось я і розважив вас! А ви гадали, що я ні на що не здатен!»

«Лицар Гонсало, — вів далі Олесь, — був сином знаменитих іспанських грандів і братом славнозвісного гідальго, завойовника золотоносної країни Перу — сеньйора Франсіско Пісарро. Змалку Гонсало зростав в обстановці благородних рицарських традицій, які прищепили йому любов до звитяжних походів і відчайдушних поєдинків. Тільки в одному бог скривдив молодого гідальго — він дав йому надто легковажне серце і недалекоглядний розум. Це, власне, й спричинилось до падіння сеньйора Гонсало і завдало невимовних душевних мук його доброму братові.

Франсіско Пісарро, як відомо, був призначений іспанським королівським урядом на високу посаду віце-короля Перу. Не було людини, скромнішої й чеснішої за цього мужнього гранда. Не було діянь благородніших, ніж діяння сеньйора Пісарро. Зате брат його, немов на зло своєму родові, намагався відзначитись властивостями поганими й негідними християнина.

Ставши віце-королем, Пісарро не забув свого родича. Він оголосив брата губернатором провінції Кіто, де, за переказами туземців, начебто протікала Чорна Ріка — Ріу-Негро. Одразу ж властолюбний Гонсало почав готуватись до великого походу на схід, його серце не вдовольнилося підвладними йому землями. Він поклав собі стати володарем великої країни, що розкинулась за Андськими горами.

Приготування до походу тривали кілька місяців. Гонсало ладнавсь у дорогу так, наче збирався воювати проти цілого королівства. З Іспанії він виписав для своїх солдатів нові арбалети й мушкетони, зброярам наказав викувати нові панцири й шоломи, управителям своїх маєтків — підібрати найміцніших і найвитриваліших індійців-носильників.

Франсіско Пісарро намагався втихомирити свого брата. Він говорив йому про суєтність життя, про офіцерські обов'язки і про Христову скромність. Але все було марно. Приготування успішно закінчились, і загін в складі 340 іспанських вояків та 4000 індійців вирушив у дорогу.

Це була незабутня картина. На чолі загону, оточений блискучим почтом офіцерів і грандів, їхав у пишних шатах сам Гонсало. Шоломи грали на сонці всіма барвами райдуги, величезні прапори із зображенням апостола Петра майоріли над грізними когортами. Срібні фанфари сповнювали повітря урочистими звуками.

Ватаг сміливців, піднявши зброю, помахом руки прощався з багатотисячним натовпом.

Протягом перших тижнів мандрівники почували себе добре. Під звуки пісень і барабанний дроб вони простували глухими гірськими стежками, повільно піднімаючись до вершин Анд. Гонсало вже бачив себе володарем безкрайніх просторів. Нетерпіння його зростало. Він квапив носильників, підбадьорював солдатів. Кожному воякові він обіцяв щедру нагороду й звання управителя на завойованих землях.

Тим часом гірські стежки ставали все крутішими, все частіше перетинали загонові шлях урвища й провалля. В прозорій високості кружляли горді кондори.

Нарешті почався спуск. Що нижче сходили загони в долину, то нестерпнішою ставала спека. З кожним кроком густішали лісові зарості. В хід пішли сокири й мечі. Серед хмар москітів, із розбитими ногами й подряпаними обличчями, солдати продиралися крізь хащі.

Гонсало лютував. Він не хотів повірити в те, що тепер, коли перед ним відкрився шлях до слави і всевладдя, йому доведеться відступити. Він нещадно бив індійців канчуком, наказав зарубати кількох солдатів, що, знесилівши, відмовились іти далі. Ніщо не допомагало гарячковому полководцеві. Бог позбавив його своєї підтримки. Бог покарав його за гординю й зарозумілість.

Тропічна спека, нестача продовольства призвели до того, що люди почали гинути, як мухи. Примара смерті нависла над загоном.

Одного ранку в намет командира зайшов офіцер Орельяно. Це був чесний і відважний юнак з небагатого дворянського роду. Солдати любили й поважали його.

— Ваша світлість, звольте вислухати мене, — сказав він, переступивши поріг намету.

Гонсало ще лежав на м'яких подушках, увесь розбитий приступом лихоманки, злий і підозрілий. На його жовтому обличчі хворобливо блищали очі. Густі чорні брови робили його схожим на сову.

— Якщо ви прийшли благати мене про повернення, — прохрипів він злісно, — я накажу повісити вас, як підлого боягуза!

— Я не прийшов просити вас про повернення, ваша світлість, — спокійно промовив Орельяно, витримавши свинцевий погляд свого командира. — Я прийшов, щоб запропонувати вам єдино можливий спосіб порятування загону.

— Який же це засіб? — іронічно перепитав його Гонсало.

— Звольте вислухати мене, ваша світлість, — не підвищуючи голосу, мовив Орельяно. — Загонові загрожує неминуча смерть. Смерть від голоду, смерть від хижих звірів, смерть від тропічної лихоманки. Солдати переконані, що їх ведуть на загибель. Якщо ми не дістанемо продовольства, нам не повернутись живими в Кіто.

Гонсало скочив із постелі, підбіг до молодого офіцера і схопив його за груди. Його обличчя перекосилось од люті.

— Ви прийшли глузувати з мене, негіднику? — закричав він в безтямі. — Де ми дістанемо продовольство? Хто покаже нам дорогу?

— Я дістану вам продовольство і знайду вірний шлях. — Орельяно зміряв розгубленого командира відверто глузливим поглядом і твердо заговорив далі: — Загін повинен лишитись у таборі, бо дальше його просування означатиме смерть. Ви дасте мені людей, і я спущуся по річці Напо до її гирла. Я певен, що натраплю на багаті селища з запасами продовольства. Дозвольте мені вирушити в дорогу, ваша світлість.