Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 42)

Молода індіанка з листяним пояском на стегнах принесла полоненим кілька шматків в'яленого м'яса. Хлопці, не чекаючи нових припрошень, пожадливо заходилися біля їжі.

Коли вони вгамували свій голод і спрагу, Ганкаур зайшов у хижу й виніс звідти невеличку з чорного дерева коробку. Гордовито розкрив її й підніс Олесеві до самого носа. Там лежали товсті сигари.

— На, бери, — промовив дружньо.

Тумаяуа, розуміючи серйозність ситуації, тихо прошепотів:

— Бери! Не гнівай Ганкаура!

Олесь узяв товстелезну сигару й обережно надкусив її зубами. Йому піднесли запалену гілляку, і він з завмиранням серця втягнув у себе дим. Пекуча гіркота заповнила йому груди, перед очима попливли сині кружала.

Дивлячись на очамрілого хлопця, Ганкаур посміхнувся.

— Я теж не вмів курити, — пояснив він довірливо. — Але Себастьян Олів'єро навчив мене.

— Чорний Себастьян? — аж жахнувся Олесь. Для хлопця це ім'я було страшнішим за всі жахи сельви.

— Ти боїшся його? — спитав Ганкаур.

Одначе Олесь не встиг відповісти. Увагу присутніх привернув до себе гомінливий натовп, що з'явився між пальмами. В хмарі легкої куряви до селища простував озброєний загін. Це воїни апіака поверталися з далекого походу.

Забувши про своїх полонених, Ганкаур насторожився, весь підтягнувся, став суворим і владним, як і личить могутньому вождеві. Він давно вже чекав повернення своїх кращих воїнів, посланих на вимогу комісара в селище каучеро. Себастьян Олів'єро хотів покарати селище за допомогу й співчуття людям доктора Коельо.

Хитрий комісар! Ганкаур наскрізь бачив його. Руками своїх поліцаїв він не хотів чинити розправу. Зручніше убивати каучеро руками індійців.

Все плем'я вийшло зустрічати прибулих. Розкотисто лунали жартівливі вигуки, сміх.

Ганкаур любив такі церемонії. Зараз йому віддадуть належні почесті, й він стане ділити здобич. Але що це? Кого вони несуть? Так у селищі апіака носять тільки самого вождя та його сина Саук'ято…

Ганкаур зробив крок уперед, але стримав свою цікавість і, зберігаючи на обличчі вираз холодної байдужості, оглянув грізну ватагу, що підходила до його хижі.

Шестеро воїнів тримали на плечах бамбукові ноші, на яких гордовито сиділа повновида мулатка. Ганкаур не йняв віри своїм очам. Ні, сталося щось безглузде. Такого ще не було в їхньому племені.

Воїни закам'яніли перед вождем і чекали подальших розпоряджень. Натовп за» мер, вражений незвичайною картиною.

Олесь дивився на мулатку і не міг збагнути, де він її бачив.

— Мерфі! — раптом вигукнув хлопець і радісно замахав руками.

Жінка широко посміхнулась йому у відповідь і грайливо повела плечима. їй набридло сидіти в позі завороженого індійського божка. Простодушна Мерфі вже встигла отямитись від першого враження, яке ледь не позбавило її розуму. Вранці загін індійців, наче вихор, налетів на селище — такого Мерфі не пам'ятала за все своє життя! — спалив кільканадцять хижок, убив чотирьох жінок, розігнав по лісі худобу. В селищі майже не було дорослих чоловіків; всі пішли в сельву, і індійці, відчуваючи свою безкарність, кілька годин розкошували в чужих оселях. Мерфі вже приготувалась до смерті. Та, мабуть, свята мадонна не забула стару мулатку, бо сталося чудо. Двоє дикунів вивели Мерфі на ґанок. Один із них замахнувся на неї ножем і враз… упав навколішки. Так, так, вона добре пам'ятає його спотворене страхом лице, його тремтячі руки, його пера в носі… Скоро навколо Мерфі зібрався цілий натовп індійців. Дехто з них весело кричав. Інші, притиснувши до грудей долоні, зачаровано похитували з боку в бік головами і щось бурмотіли. Стара вибачливо посміхалась, не розуміючи, що діється. Кілька воїнів кинулись у ліс і принесли звідти бамбукових дрючків та пальмового листя. За якусь мить було сплетено вузенькі, але досить зручні ноші. Індійці обережно всадовили на них Мерфі і з галасливими вигуками й підспівуванням рушили додому. Вони просувалися тільки їм відомими стежками. Кілька разів загін переправлявся через бурхливі потоки й ось, нарешті, вступив у селище Ганкаура.

Хоч Мерфі й не знала індійської мови, вона збагнула, що її схопили воїни дикунського племені апіака. Коли перший страх в душі мулатки минув, вона почала уважніше прислухатися до розмови своїх носіїв. Стара вловила слово «Ганкаур» і зрозуміла, яка страшна доля чекала її. Але водночас у ній прокинулась і надія на порятунок. Адже Ганкаур був для неї не тільки жорстоким вождем дикунів, але й пустотливим хлопчиком П'єтро, якого вона няньчила тридцять років тому. Сеньйора Ернестіна і доктор Коельо відкрили їй цю страшну таємницю.

І коли індійці в оточенні галасливої юрми жінок і дітей спинились перед високою хижею, мулатка, потерпаючи від страху, звела очі на високого широкоплечого чоловіка і впізнала його. Можливо, її уява сама домалювала те, що вже давно стерлося в пам'яті. Ні, вона не могла помилитися. Це був він, її колишній П'єтро, її дорогий і нещасний хлопчик.

Біля Ганкаура стояв юний сеньйор і здивовано дивився на неї.

Мерфі мимоволі потягнулась рукою до шиї, намацала намисто з іклів ягуара і тим порухом немов відродила в пам'яті всю сцену, що відбулася не так давно біля її дому. Білий сеньйор подарував їй намисто в день смерті Ернестіни.

Мулатка знову перевела погляд на Ганкаура і здригнулась.

Індійський вождь зробив крок уперед і, показуючи собі на шию, спитав:

— Ти де взяла цей амулет?

У Мерфі від страху перехопило подих. Стара відчула, як ноші під нею провалюються. їй здалося, що вона летить кудись у прірву. Тільки тепер Мерфі починала розуміти, що її життя, її порятунок і все її майбутнє тісно пов'язані з цим чародійним намистом.

Ганкаур підвищив голос:

— Хто дав тобі амулет?

Рука старої безвільно опустилась на коліно. Вона не стямилась, як показала на Олеся. Оцей молодий сеньйор подарував їй намисто. Вона не вкрала його. Вона ніколи в своєму житті не брала чужого і не користувалась чужими речами.

Індійці-носії поставили ноші на землю. Для них жінка все ще була таємничою чарівницею, оскільки в неї на шиї висів амулет роду Ганкаура. Амулет з іклів ягуара гіпнотизував дикунів, бо його могла носити тільки людина, яка вміла розмовляти з духами і користувалась їхнім захистом.

— Значить, це ти, сеньйор, дав амулет нашого роду жінці? — спитав Ганкаур в Олеся.

Олесь пояснив, що це справді він подарував Мерфі намисто з іклів ягуара… і що намисто дісталось йому…

— Не намисто, а священний амулет нашого роду! — гнівно перебив його ватажок.

— Так, так, амулет, великий вождь. — Олесь розвів руками. — Мені його дав твій син Саук'ято за те, що я врятував йому життя.

— А чи відомо тобі, що ми жорстоко караємо кожного, хто губить амулет? Ти заслужив смертного покарання, білий сеньйор. Мій син Саук'ято передав тобі часточку своєї душі, а ти зневажив його подарунок.

Олесь на мить розгубився. Все сталося надто несподівано. Він уже вважав себе врятованим. І ось на тобі… Яким лихим вітром принесло цю мулатку? Серце швидко застукотіло в його грудях, по всьому тілу розливалася млість.

Хлопець глянув на Мерфі, потім на мовчазний насторожений натовп і враз зустрівся поглядом із Саук'ято. Той тицяв пальцем собі в груди і щось беззвучно шепотів.

Олесь подався вперед. Саук'ято сам підказував йому вихід. Треба було тільки якось перекинути місточок до нього, виправдатись його іменем.

— Це Саук'ято… — почав Олесь, ще не усвідомлюючи, що скаже далі, але бажаючи виграти бодай кілька секунд.

— Саук'ято? — звів на переніссі брови вождь. — Саук'ято віддав їй амулет, чи ти? Кажи правду, сеньйор. Саук'ято не міг віддати амулет жінці. Він оддав його тобі й після цього був жорстоко покараний.

Холодний піт вкрив Олесеве чоло.

— Твоя правда, вождь. Саук'ято не міг ходити без амулета. — Олесь заговорив швидко. Він ніби хапався за рятівний круг. — Мені стало жаль Саук'ято і я сказав мулатці: розшукай сина Ганкаура і віддай йому амулет. Спитай у Мерфі, вождь. Вона скаже те саме.

Ганкаур скупо посміхнувся. Він був задоволений відповіддю юнака.

його посмішка розтопила лід мовчання. Люди загомоніли. Кілька дітлахів обступили мулатку й безцеремонно почали обмацувати її барвисту спідницю.

Впевнившись, що небезпека минула, Мерфі зійшла з ношів, наблизилась до Ганкаура й безцеремонно взяла його за руку.

За багато років життя Ганкаур звик бачити перед собою тільки німу покору й неприхований страх. Тому він трохи розгубився, коли стара жінка на очах юрби зухвало взяла його за руку, ніби підлітка.

Він стояв й отетеріло дивився на неї.

— Тридцять років я не тримала твоєї руки, — з тугою в голосі мовила Мерфі.

Ганкаур безтямно слухав її чудернацькі слава.

— Ти забув, як я тримала отак твою руку й розповідала тобі казки?

— Мою руку?

— Твою руку… П'єтро!

Ганкаур відсахнувся. Його обличчя зблідло. Він тихо спитав:

— Хто тебе навчив говорити дивне ім'я? Може, ти почула його від комісара?

Мерфі, все більше проймаючись почуттям впевненості, здвигнула плечима. Для неї Ганкаур уже перестав бути жорстоким вождем апіака, вона поводилася з ним так, як багато років тому поводилась із П'єтро.

— Про кого ти кажеш?

— Про Себастьяна Олів'єро…

— Мовчи і не смій мені називати цього ненависного імені. Чорний Себастьян убив твою сестру й хоче убити твого батька… Цей негідник викрав тебе, позбавив сім'ї, але бог покарає його.