Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 44)

Філіппе стояв у нього за спиною, могутній, широкоплечий, із зловісним прижмуром очей, і, бавлячись маленькою пістолетною кобурою, що висіла в нього з правого боку на поясі, пропікав полковника своїм поглядом.

— Це ти?.. — зловісно вигукнув Бракватіста, але, збагнувши, що перед ним стоїть вже не його бранець, а один із тих, хто вирішуватиме його долю, здивовано запитав: — Хто ви такий, сеньйор, і яке ви маєте право кидати обвинувачення в обличчя чесного патріота?

Довкола них збиралися солдати й повстанці — зацікавлені, насторожені. Хтось задерикувато гукнув із гурту: «Філіппе впіймав шакала!»

— Філіппе, я не розумію ваших слів! — з неприхованим осудом промовив Коельо, переводячи погляд з розгубленого полковника на свого войовничого помічник ка. — Службове положення сеньйора ще не є обвинуваченням…

Але Філіппе нетерпляче махнув рукою.

— Хай він розкриє свою чорну душу! Хай розповість усім, хто тут стоїть, скільки смертних вироків підписав, перебуваючи на посту голови таємного трибуналу…

— Ви не смієте!.. Сеньйор Коельо! — істерично вигукнув полковник, хапаючи ротом повітря. — Я прийшов до вас із чистим серцем…

Але Філіппе гнівно обірвав його. Він зробив крок уперед, наблизившись майже впритул до полковника, і рвучким рухом підняв свою коричневу, не заправлену в штани, сорочку. Всі, що стояли поблизу від нього, побачили жилаве тіло, гостро випнуті ребра і впоперек грудей, трохи навскіс — смуги. Це були сліди від ударів якимось гострим металічним предметом.

— Не впізнаєте своєї роботи? — спитав надиво спокійним голосом Россаріо, все ще не опускаючи сорочки. — Чи, може, сеньйор Бракватіста забув свого канчука із свинцевими кульками. Ним він частенько захищав «демократію».

Полковник ніби втратив мову. Він стояв безсилий, розчавлений. Спробував був підвести голову, але одразу ж зустрівся з десятками ворожих очей і, мимоволі в'янучи під тими невблаганними поглядами, просичав:

— Твоя взяла Россаріо. — Потім, трохи підбадьорившись, повернувся до Коельо. — Сеньйор, я привів своїх солдатів для того, щоб воювати на боці свободи. Сеньйор Філіппе Россаріо волів би зараз звести наші старі рахунки… Ваше останнє слово, доктор!

Але Коельо, охоплений почуттям відрази до цього вгодованого, випещеного садиста, відвернувся і, нічого не сказавши, рушив до свого намету.

Філіппе, спокійний і владний, був тепер суддею і вершителем долі Бракватісти.

— Іменем мого народу, — сказав він урочисто, — ми заарештовуєм вас, полковник Бракватіста. Вас буде судити народний трибунал. — І глянувши кудись убік, ніби відшукуючи когось очима, гукнув: — Фернандос! Марселіно!! Візьміть під арешт цю птицю. Не допускайте самосуду!

… Доктор Коельо стояв біля свого командирського намету й приймав посланців. Вони доповідали йому про розгортання подій. Усе нові й нові селища каучеро переходили на бік повстанців. Всі чесні люди світу з непослабною увагою стежили за подіями в Бенісуарії. Генерал Батіс стягував до столиці свої війська. Робітники споруджували барикади.

— Сеньйоре доктор!

Коельо озирнувся на вигук. Кожного разу, коли хтось звертався до нього, він мимоволі тягнувся перебинтованою рукою до капелюха, ніби хотів привітатись з новоприбулим, і щоразу бинт стримував його.

— Що у вас? — Доктор дивився на молоденького хлопчика-партизана, який хвацько виструнчився перед ним.

— Сеньйор! Вас хоче бачити якийсь іноземець. Дивак! Ми спинили його біля головного входу в табір. Він прийшов із двома індійцями-провідниками й відмовляється розмовляти з нами. Каже, що має до вас особисту справу. Пустити?

— Хай іде.

Незнайомець крокував через галявину, мов чорногуз. Сухий, цибатий, в широченному капелюсі, з дорожньою сумкою при боці, він ще здалеку посміхався до доктора.

— Вітаю вас, сеньйоре! — промовив він громовим голосом і, не дочекавшись відповіді, обняв старого Коельо за плечі. — Я давно мріяв зустрітися з вами.

— Моє шанування, сеньйоре! — вражено пробелькотів Коельо, намагаючись обережно звільнитися з могутніх обіймів незнайомця.

— Ван-Саунгейнлер до ваших послуг, — відрекомендувався велетень і відступив на крок від доктора. — Боже мій! Яка зустріч!

Доктор Коельо, не приховуючи подиву, щиро потиснув руку мужньому голландцеві. Він теж чув багато хорошого про Ван-Саунгейнлера і прагнув зустріти його.

Вони розговорилися. У Ван-Саунгейнлера була допитлива натура і гостре око. До того ж, своїм відкритим чесним лицем він зразу ж завоював довір'я. Голландець ходив із доктором поміж наметами, перекидався жартівливими словами з партизанами, брав до рук зброю, кудись цілився в небо. Біля одного багаття він заводив пісню, біля другого встрявав у суперечку, біля третього розповідав якусь кумедну історію. Через якихось чверть години Ван-Саунгейнлер уже знав про всі злигодні й радощі повстанського загону. Доктор Коельо пояснив йому, що чекає звістки із столиці, де теж почалася боротьба. Він не хотів крові й сподівався повалити владу диктатора силою громадської думки. Але справи повернулись інакше, і довелося взятись за зброю.

Розмову перервала поява радянської експедиції. На галявину ступили Крутояр і його супутники. їх супроводжували Орнандо, Мігель і Філіппе. Двоє дебелих пеонів обережно вели під руки розбитого дорогою і нервовим потрясінням Бунча.

Орнандо обняв батька. Той поцілував його в чоло й міцно потиснув руку.

Зі всіх боків почали збиратись бійці загону, вітаючи новоприбулих радісними вигуками.

— Я хочу привітати вас, сеньйоре професор, із щасливим закінченням мандрівки, — звернувся до Крутояра доктор Коельо. — Ваша мужність винагороджена. — При цих словах ватажок повстанців хитрувато зиркнув на голландця. Приклавши до вуст пальця, він наказав Ван-Саунгейнлеру мовчати.

Голландець, нічого не розуміючи, тільки здивовано знизав плечима.

— Я хотів би, — закинув він ніяково, — щоб мене теж відрекомендували вельмишановним колегам.

Професор звів на нього втомлені, червоні від безсоння очі. Згаслим поглядом зміряв незнайомця.

— Сеньйор Крутояр, — сказав Коельо, — не дивуйтеся. Перед вами відомий учений, щирий друг нашого народу сеньйор Ван-Саунгейнлер.

Голландець низько вклонивсь.

Крутояр вп'явся очима в цю загадкову людину, заради якої вони прийшли сотні кілометрів найжахливішими нетрями сельви й через яку їм довелося зазнати стільки прикростей і страждань. Професор взяв у свої важкі мозолясті долоні суху руку голландця й мовчки потис її. йому бракувало сил сказати бодай кілька офіціальних слів привітання.

На галявині запала тиша.

— Ви сумуєте, сеньйоре? — промовив Коельо. — Вас не радує ця зустріч?

Крутояр похилив голову.

— В мій важкий час, друзі, я щасливий бачити вас. Від свого імені й від імені моїх товаришів вітаю вас як мужніх борців за добро й гуманізм. Запевняю вас: ми назавжди лишимось вашими друзями. Даруйте мені мій настрій. На мою батьківську голову впало велике нещастя.

Доктор Коельо хитрувато примружив очі. Він притиснув до грудей свою забинтовану ліву руку й щиро засміявся.

— Ви навіть не знаєте, сеньйоре професор, який ви щасливий батько… — Він не встиг скінчити фразу, бо раптом бійці розступилися — і всі побачили гурт індійців.

Озброєні луками й списами, трохи насторожені, воїни племені апіака поспішали до ватажка повстанського загону. Зі всіх боків на них вороже дивились пеони й каучеро.

Індійців очолював білолиций вождь Ганкаур. Поряд із ним крокував стрункий юнак у коротких штанцях. Ще здалеку хлопець побачив Крутояра й кинувся чимдуж до нього.

Олесь припав до батькових грудей. У його очах блиснули сльози. Крутояр гладив сина по голові й розчулено повторював одну й ту ж фразу:

— Ти живий, Олесю, ти живий мій дорогий хлопчику…

Того дня був заарештований старший син доктора Коельо — П'єтро, він же вождь войовничого племені апіака Ганкаур. Віддаючи наказ про його арешт, Коельо поклав йому на плече руку і з болем у голосі мовив:

— П'єтро! Ти був моїм сином і лишився ним. Ти привів своїх воїнів у мій табір, щоб допомогти вільним людям боротися за свободу. Ти вночі піднявся на священну гору Комо і запалив там вогонь доброго духа Кахуньї, вогонь вічної справедливості й щастя нашого народу. Але на твоїй совісті стільки злочинів! Хай вищий суд республіки вирішить твою долю. Будь мужнім, П'єтро. Суд знайде тих, що стояли за твоєю спиною і твоїми руками вершили криваві діла…

Професор Крутояр та його друзі ближче познайомилися з голландським дослідником Ван-Саунгейнлером. Увечері вони довго сиділи біля вогнища.

Коли голландець дізнався, що мандрівники мало не пом'янули його душу, він сумно посміхнувся.

— Це було моє третє нещастя в цій клятій сельві, панове, — сказав він. — Спочатку ми з сином зазнали катастрофи й ледве не загинули при посадці. Потім мій Роберт… — голландець на мить спохмурнів, — мій дорогий син покинув мене назавжди. Він загинув од жовтої лихоманки… Ну й останнє. — Ван-Саунгейнлер знову пожвавішав, у його голосі задзвенів юнацький захват. — Ви уявіть собі, панове, я, хоч це, можливо, і здивує вас, заблудився. Пішов до сусіднього селища і збився з дороги. Аж на п'ятий день мене підібрали індійці якогось дикунського племені, взяли до себе, охрестили в свою віру, дали мені нове ім'я… Знаєте яке? Чудове, екзотичне ім'я Вангу! Я прожив у їхньому селищі три місяці. Але не думайте, що я дуже нудьгував. Ого-го, панове! Там вистачило справ білому Вангу. Три місяці я лікував індійців, три місяці я вів записи й колекціонував флору й фауну їхнього району, аж поки не зустрівся під час однієї прогулянки з каучеро селища Курумба. Вони забрали мене з собою, так би мовити, повернули до «цивілізації».