Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 43)

Від її верескливого голосу Ганкаурові зробилося моторошно. Широка строката спідниця Мерфі мигтіла перед його очима, мов крила арари. Він нічого не бачив, окрім тих гаряче-червоних барв матерії, і весь світ тієї хвилини здавався йому червоним.

Нарешті Мерфі змовкла. Ганкаур зовсім тихо, так тихо, як він тільки міг говорити з самими духами, спитав її вдруге:

— Звідкіля ти знаєш, що мене звати П'єтро? Вождь Ганкаур не вірить тобі.

Сумніви краяли йому серце. Все єство його сповнилось мукою. Він мусив знати правду. Хто він, нарешті, такий?

— Коли ти був маленьким, П'єтро, — згасивши свій запал, промовила з материнською теплотою в голосі Мерфі, — ти порізав собі долоню об розбиту пляшку. Я перебинтувала твою руку. Ти весь вечір просидів у мене на колінах і не хотів іти спати. Подивись на свою долоню. Стара Мерфі не вміє брехати.

Вождь рвучко підніс до обличчя руку і справді побачив невеличкий шрам. Якусь мить він стояв закам'янілий. По його щоці котилася скупа сльоза.

Індійці, вражені незвичайною поведінкою вождя, перешіптувались між собою.

Ганкаур обвів їх важким поглядом і закричав гнівно:

— Ідіть геть! Ідіть! Хіба ви не бачите, що переді мною стоїть жінка з амулетом доброго духа Кахуньї? Всі, хто ходив у селище каучеро, будуть щедро нагороджені. А зараз ідіть геть!.

Після цих слів вождь із незвичайною для нього ґречністю приклав до грудей праву руку й тихо сказав Мерфі:

— Не бійся мене! Можеш зайти в мою оселю. П'єтро хоче говорити з тобою.

Того вечора мулатка розповіла вождеві племені апіака дивовижну й трагічну історію його життя.

КІНЕЦЬ КРИВАВОГО ДИКТАТОРА

В ту ніч, коли над неозорими нетрями шаленіла гроза, столична електростанція припинила роботу. Огорнута пітьмою столиця тривожно прислухалася до далеких ударів грому.

Вранці, ледве зійшло сонце, майдани і вулиці заповнив люд. Робітники несли транспаранти з гаслами: «Геть кривавого тирана!», «Уряд Батіса заплямував себе жорстокістю і насильством!»

Над університетом під поривами вітру лопотів прапор республіки.

Генерал Батіс виступав у військових казармах, істерично закликаючи солдатів виявити вірність урядові. Але в ту мить, коли він, урочисто піднявши руки, промовив: «Хай живе республіка!», міцний порив вітру розчинив вікна, і з хмарної далечіні докотився відгомін грому.

Хтось із натовпу вигукнув: «Це хлопці Бракватісти вбивають каучеро. Скоро і нас пошлють туди».

Генерал Батіс покинув казарми під глузливі крики вояків.

Уся країна насторожилась у грізному чеканні.

Підпільні групи революціонерів готувалися до вирішального наступу.

В лісових нетрях збиралися волонтери.

Війська відкрито виявляли непокору диктаторському режимові.

Вільнолюбні сили опору, готуючись завдати удару по генеральській хунті в столиці, чекали сигналу, який об'єднав би дії міст і провінції.

Минув неспокійний день, і знову настала ніч. Сельва поринула в тривожний сон. По небу пливли чорні хмари. Шаленіли блискавиці. При кожному спалахові гора Комо виринала з пітьми, наче страхітливий привид.

Десь опівночі біля підніжжя гори з'явилася невеличка група людей. Карабінери — їх було чоловік дев'ять — вели заарештованих радянських мандрівників і трьох повстанців із загону доктора Коельо.

Орнандо дивився на осяяну голубуватим світлом скелю і тихо бурмотів прокльони. Молодий креол не почував уже болю від мотузка, яким зв'язали йому руки. Він ішов наймання, як сліпий, і лише раз по раз зиркав на похмуру вершину. Гора стояла німа й насторожена. Вона здіймалась перед ним, як гнів його друзів, котрі так і не дочекались умовного сигналу. Він не зумів повідомити своїх. Тепер усе пропало. Орнандо похнюпився.

«А може, Тумаяуа… — Слабка надія спалахнула в його свідомості й одразу ж згасла, як іскра від багаття, підхоплена дужим вітром. — Якби Тумаяуа добрався до селища Курумба і встиг передати умовний сигнал, на вершині вже давно горів би вогонь… Якби він тільки міг дістатися!..»

Професор Крутояр ішов зовсім убитий горем. Сталося найстрашніше — вони втратили Олеся. Тепер не було надії на його порятунок. Сельва не повертала своїх жертв. Куди він подався? Хіба він не знав, що сельва страшніша за Чорного Себастьяна? Скоро все буде з'ясовано, урядові інстанції вибачаться перед ними, і вони повернуться на батьківщину. Але чого варті їхні вибачення проти смерті сина…

Смерті? Хай буде проклята та хвилина, коли він подумав про це. «його Олесь не міг загинути, і він, професор Крутояр, нізащо не повірить у його кончину! Батькове серце незрадливо підказувало йому, що вірний Тумаяуа знайде порятунок.

Загін обминав скелястий виступ гори Комо.

Невидима в темряві стежка то збігала вверх, то спускалася в улоговини, то петляла під стрімкими кручами.

Охоронці, притримуючи на головах капелюхи від скажених поривів вітру, з острахом озирались навкруги.

Раптом один із них, що йшов попереду, гукнув у пітьму до своїх товаришів:

— Гляньте, що воно за чортовиння?!

Ватага на мить спинилася.

Поліцай ткнув пальцем у небо, туди, де ледь виразно бовваніла гірська вершина.

— Та що з тобою, йолопе? — визвірився комісар.

— Санта мадонна! Матір божа, заступнице! — Побачивши біля себе комісара, поліцай схопив його за лікоть. — Дивіться на гору, бачите?

Той втупив очі в пітьму й кілька секунд обмацував ними чорні скелясті схили. Потім повільно зробив крок назад і жахливо лайнувся.

Всі збилися над проваллям і дивились у височінь. Далека вершина, мов засвічена блискавицями казкова свічка, підносила до темного неба маленький вогник. Той вогник з кожною хвилиною розгорався, ставав яскравішим, пругкішим. «Сигнал на горі Комо! Ось він — довгожданий провісник свободи!» — промайнуло в голові Орнандо.

Молодий креол не втримався й радісно вигукнув:

— Гляньте! Вони запалили вогонь!

Тим часом з-за чорних скель вийшли невиразні постаті. Вони перетяли шлях карабінерам, щільно оточили загін і запропонували поліцаям скласти зброю.

— Смерть тиранам! — пролунало в пітьмі серед оглушливого гуркоту грому.

Себастьян Олів'єро впав навколішки. Він не благав помилування. Він знав, що люди, які вийшли з пітьми, ніколи не подарують йому страхітливих злочинів.

А вгорі, на вершині Комо, серед хмаровиння і лютих спахалів блискавки шаленів гордий незгасимий вогонь — символ боротьби і перемог.

ХТО ВКАЗАВ ШЛЯХ НА ВЕРШИНУ?

Вітер ущух. Хмари спливли за обрій. Ранкове сонце затопило землю золотим промінням. Парували дерева, трави, болота, намети бійців, навіть їхня зброя. Сельва оживала після страхітливої нічної грозовиці.

Біля головного намету стояв доктор Коельо і віддавав короткі накази, його гостренька борідка зрідка піднімалась до неба. Чи буде ще дощ, чи ні?

Прискакав на буланому коні зв'язківець із найдальшої лісової застави. На його вимученому безсонням обличчі грала посмішка. Він приніс радісну звістку: йдуть з білим прапором парашутисти.

Через хвилину про це вже знав весь табір. Бракватіста вирішив перейти на бік повстанців. Щоб уникнути сутичок, він вислав наперед парламентера, який мав повідомити передові повстанські пости про миролюбні наміри урядового загону.

Парашутисти вступили на галявину рівно о дев'ятій годині ранку — сто двадцять чоловік склали зброю.

Бракватіста сяяв, розмовляючи з керівником повстання. Він був дуже щасливий з того, що йому вдалося нарешті зустрітися з вельмишановним доктором Коельо. Ех, доктор Коельо! Чого тільки не буває на світі. Все йде шкереберть. Розвалюються всі підвалини державного правопорядку. Негідник Батіс заплямував себе страшними злочинами перед народом, і сеньйор Бракватіста не збирається далі служити йому. Більше того. Якщо доктор хоче знати, він, Бракватіста, одержав учора по радіо повідомлення про призначення його головнокомандуючим всіма збройними силами республіки. Але він рішуче відхилив це призначення. Генерал Батіс — негідник, заради якого він не зробить жодного пострілу…

Доктор Коельо з похмурим виглядом слухав пояснення полковника. Вірив йому й не вірив. Постать Бракватісти була для нього незрозумілою. Ще перебуваючи в еміграції, він чув про те, що цей хвацький офіцер частенько виступав з ліберальними промовами, вимагав пом'якшення тюремного режиму, чим викликав невдоволення генерала Батіса, який, до речі, був по далекій лінії його родичем. Не забулись докторові Коельо і слова полковника, виголошені одного разу на банкеті під час ювілею президента. Бракватіста закликав Батіста рішуче йти шляхом «розумних гуманних дій на користь нації», вчитися господарюванню у «великого північного сусіди» і відновити мир всередині країни.

Полковник ніби вгадав думки доктора Коельо. Солодко посміхнувшись, він мовив не без фальшивої урочистості:

— Я завжди виступав на захист справжньої демократії…

Коельо поглянув на Бракватісту уважним, вивчаючим поглядом.

Але той, ні трохи не бентежачись, вів далі:

— Я навмисне перебував у військах президента для того, щоб стримувати й приборкувати серед нашої зарозумілої вояччини дух жорстокості й розбещеності. Віднині я остаточно пориваю із своїми службовими обов'язками й буду робити все для того…

— … щоб і далі мордувати народ!

Бракватісту немов хто оперіщив нагаєм. Він гарячково озирнувся і побачив Філіппе Россаріо, того самого Філіппе Россаріо, для якого він зберігав у своєму пістолеті «останню кулю».