Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 41)

Саук'ято закивав головою. Так, він цілком погоджується з Олесем. Він ладен яким завгодно способом довести, що і себе він вважає за друга полоненого.

З допомогою Тумаяуа Олесь знову заговорив до Саук'ято:

— Розв'яжи мене! Розв'яжи мого товариша!

Але юний індієць раптом посуворішав і зробив крок назад. Він не міг виконати Олесевого прохання, бо це суперечило правилам племені. Жодний бранець ще не з'являвся до них у селище з незв'язаними руками.

Саук'ято наказав вирушати в дорогу.

Олесеві й Тумаяуа розв'язали ноги. Воїни оточили їх, і невеличкий загін попрямував ледь помітною стежкою.

Ліс порідшав. Процесія вийшла на горбисту місцевість, вкриту густим чагарником. Де-не-де поблискували болітця. З каламутної води виринали потворні зміїні голови. Часом драгва перетинала дорогу. Тоді індійці рубали дерева й перекидали їх з одного берега на інший. Полонені, яким доводилось переходити по таких хистких містках із зв'язаними руками, кожної миті могли оступитися й попасти прямо в гадюче гніздо.

Опівдні загін прибув у селище. Дві величезні хижі, що зовні скидалися на клуні, виглядали з-поміж молодих кущів. У цих халупах мешкали люди апіака.

Олесь ледве пересував ноги. Він ішов, опустивши голову, і спрагло облизував сухі губи, йому нестерпно хотілося пити. Саук'ято не звертав на нього ніякої уваги. Молоді воїни, що йшли з луками праворуч і ліворуч од полонених, теж тримались замкнуто й насторожено.

Підвівши бранців до однієї з клунь, воїни розійшлися хто куди. Олесь зацікавлено озирнувся навколо себе. Страх у його серці зник. Мозок працював чітко й напружено: чи не можна втекти?

Хлопець спробував звільнитися від пут, які вп'ялися йому в тіло. Ворушачи повільно плечима, він все нижче й нижче зсовував вірьовки. Те ж саме робив і Тумаяуа.

— Чому вони нас не стережуть? — тихо спитав у свого друга Олесь.

— Ще ніхто не тікав із селища апіака, — сумно відповів індієць. — їхні воїни бігають, як олені. У них стріли змащені отрутою кураре.

— Тоді навіщо ми розв'язуємо вірьовки?

— Я хочу вмерти в лісі, а не в цьому проклятому селищі. Може, добрі духи допоможуть мені.

Олесь із жалем подивився на Тумаяуа. На мить він забув про свою власну долю.

Хлопець ліг на бік, відчуваючи, як на нього навалюється утома й байдужість. Все одно не втекти йому звідси. Зрештою, яка різниця — вмерти в селищі чи на глухих стежках сельви? І чому обов'язково вмерти? Як це вмерти? Думка про смерть була для Олеся незвичною, чужою. Онде похитуються високі пальми, пустують біля самого лісу діти, сива бабуся сидить біля входу й ритмічно товче щось у горщику. І все це він бачить. І буде бачити. І ніколи ніщо не зміниться.

Його роздуми перервав Тумаяуа:

— Білий брат! Швидше! Бачиш, які довгі тіні на землі? Скоро повернеться вождь апіака і принесе із собою смерть.

Олесь припав до землі й, не роздумуючи, поплазував за своїм другом. У цю мить з-за кущів вийшов гурт індійців.

— Назад! — злякано зашепотів Олесь. У натовпі темношкірих він побачив Ганкаура і зразу вгадав у ньому вождя.

Тумаяуа завмер на місці. Один вигляд Ганкаура вбив у ньому всі надії на життя.

Індійці, мабуть, розповідали касіку про вдале полювання. Кілька воїнів намагалися показати йому свою мисливську вправність. Вони замахувались списами, ніби цілились у невидимого звіра, хапались за луки, припадали до землі. Все це супроводжувалось голосними вигуками. Перед вождем відбувався справжнісінький спектакль, який завдавав йому чимало втіхи.

Раптом погляд Ганкаура впав на полонених. Хто вони й звідки?

Помахом руки вождь підкликав свого сина. Саук'ято спинився перед батьком за два кроки і за звичаєм схилив голову. Ганкаур не любив, коли на нього дивилися. Він волів сам гнітити своїм поглядом співрозмовника.

— Ми взяли їх біля Жовтого болота, — пояснив Саук'ято, не піднімаючи голови.

— Звідки вони йшли?

— Ми бачили їхні сліди в трьох місцях. Вони довго кружляли біля Жовтого болота…

— Я питаю, звідки вони прийшли до Жовтого болота?

— Стежка вела із земель тауліпанг.

Ганкаур насторожено підняв брови, спохмурнів. Не минуло й дня, як він повернувся в селище після невдалого переслідування загону білих, очоленого людьми тауліпанг. Білих вів Палехо. Цілий день і півночі гналися за ними апіака. І все виявилося даремно. Несподіваний напад з тилу трьох вершників розладнав усю справу. Чужинці втекли.

І ось перед ним стоїть білолиций хлопець і дивиться на нього широко розкритими очима.

Ганкаур розумів, що Олесь не належить до числа людей, вбивство яких проходить безкарно. Необдуманий крок може накликати біду на все плем'я. Недарма комісар так панькається з чужинцями. О, Ганкаур не дурний, йому ясно, що Олів'єро намагається загрібати жар чужими руками. Комісар хоче бути благородним сеньйором. Хай злочини робить хтось інший, а він заховається в тінь. Але досить! Ганкаур втомився від крові. Каучеро й пеони стали сміливішими. Вони об'єднують свої зусилля і чинять відчайдушний опір. За останній час плем'я апіака втратило немало своїх кращих воїнів…

Окрім того, Себастьян веде з ним, могутнім касіком, якусь підступну гру. Він щось приховує від Ганкаура. Чому Олів'єро не хоче сказати, хто такий П'єтро? Яке має відношення до нього це ім'я?..

І знову Ганкаурові пригадалися події недавнього минулого. «Ти не Ганкаур, ти — П'єтро», — лунали в нього в вухах слова незнайомої жінки. «П'єтро, П'єтро, П'єтро…», — настирливо повторював якийсь внутрішній голос.

Ватажок заплющив очі, схрестив на грудях руки і так стояв якусь мить, мов загіпнотизований.

Нарешті він, ніби проснувшись од сну, звів на Саук'ято свої проникливі очі.

— Чого ти не розправився з полоненими в лісі? — з цікавістю спитав він сина.

— Білолиций брат…

— Який брат?

— Той, що врятував мені життя. Це йому я подарував амулет з ягуарових іклів. Білолиций брат не дозволив зарізати мене, коли я видерся на їхню пірогу.

Ганкаур згадав той день, коли його воїни, ризикуючи життям, напали на «Голіаф». Цього вимагав комісар Олів'єро. Смерть занесла руку над головою Саук'ято, і тільки юний чужинець врятував життя його синові.

Ганкаур ще раз подивився на бранців. Тумаяуа зустрів його погляд з гордовитим викликом і зневагою. Олесь, худий і довгоногий, у своїх штанцях вище колін, нерішуче ступив крок уперед.

— Здрастуй, могутній Ганкаур! — сказав він. Безпосередність його слів трохи розсмішила вождя.

Замість відповіді. він кивком голови підкликав до себе охоронця і наказав йому розв'язати хлопчаків.

— Чого ви зайшли в наші землі? — спитав він іспанською мовою.

— Ми пливли Великим морем і прийшли до вас як друзі, могутній Ганкаур.

Вождь криво посміхнувся. Ну й хитре ж мавпеня! Мабуть, син недурного батька.

— Послухай, хлопче, — звернувся він до Олеся. — Твій батько прийшов сюди торгувати чи шукати золото? Кажи правду, бо у мене немає часу довго базікати з тобою.

Олесь у подиві розвів руками.

— Великий Ганкаур, я можу розповісти тобі, хто мій батько. Він ніколи не торгував нічим. Золото його теж не цікавить.

— Кажи! Кажи! — скривився недовірливо Ганкаур. — Хто не любить золота, той набитий дурень. А я не повірю, що твій батько дурень. Надто розумний у нього син.

Олесь хитрувато блиснув очима.

— Мій батько вивчає людей, їхні звичаї, — сказав він просто. — Про хороших людей він пише книги.

— Яких людей? — насторожився Ганкаур.

— Таких, як ти, великий вождь:

— Як я?

— Ну, звичайно. Він дуже хотів би побачити тебе, — все більше входив у роль Олесь. — Він може зробити з тебе маленьку картину і велику картину. У нього є фотоапарат. Мій батько ніколи не кривдив темношкірих.

Ганкаур махнув рукою. Маленькі картини він бачив. Це його не цікавить, йому хотілося б знати, нащо білі люди прийшли до них у сельву. Хіба їм мало діла дома? Чи, може, вони хочуть купити голів? Ганкаур продає голови.

— Нам не потрібні голови, — тихо мовив хлопець. Запала мовчанка.

Ганкаур не знав, що робити з білим хлопцем. Може, вперше за все своє життя він відчув жаль до полоненого.

— Скажи, ти хочеш їсти, чужинцю? — спитав він.

— Звичайно, я хочу їсти, і мій друг Тумаяуа теж хоче їсти.

Ганкаур подивився на Тумаяуа і презирливо скривив губи.

— Сідайте, — наказав він, — вас нагодують.