Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 42)

— Ага. Суккуби вміють знімати власну голову.

— Я цього не вмію, — відказала Сабіна, — не переживай…

…Зима в Кам’янці випала сніжною. Під товстою шапкою білих пластівців навіть високі химерні подільські пагорби начебто поменшали. Турки призупинили будівництво великого мосту: розчин на яєчних білках і козячому сирі для скріплення каменю, на морозі втрачав свої чарівні якості. Леві того дня йшов у вовчій шубі, згинаючись від ваги налиплого на шерсть снігу. Мусив тепер крутитися: мав у місті дві крамниці й кав'ярню, однак не сподівався отримати з того прибуток такий, як від львівської торгівлі під іменем Османа Седе. Все-таки Кам’янець — не Львів, міркував він, зате тут немає інквізиції, і є Сабіна, за кохання до якої ніхто його не спалить…

Повертаючись з невдалих перемовин, не купивши ні кави, ні борошна, Леві надибав стихійний риночок. Польські селяни, збившись у гурт, тремтіли й пританцьовували поруч з такими ж замерзлими горобцями.

Поляки продавали контрабандні товари, привезені з Речі Посполитої в обхід кордонів та угод. Леві знуджено роздивлявся ряди глиняних горщиків, дерев’яний дріб’язок — шкатулки, скриньки, забавки, домоткані смугасті та візерунчасті килимки, що їх навряд чи купуватимуть правовірні. Аж тут до нього наблизився незнайомець, назвавши Леві «паном», і запросив «подивитись на одну потішну штуку», «шляхетську забаву». Він побачив різьблені дерев’яні сани з глибоким сидінням, оббитим синім оксамитом і прикритим від стужі ведмежою шкурою. Санки у вигляді китайського дракона, вирізаного з лускою, перетинчастими крилами, кігтистими лапами, довгим хвостом з коштовної деревини, полакованого й гладенького. Зубата паща дракона щирилась, але не злісно, цілком привітно, ніздрі його роздимались від холодного вітру, спина вигиналась, звужений до кінця хвіст служив для гальмування.

— Купіть, пане, ці сани! — просив його замерзлий селянин. — Ми з сином вирізали їх три роки. Це шляхетські сани, легкі та бистрі!

— Бачу, що сани чудові, — сказав Леві, — але хіба бувають такі дракони?! Хто тебе навчив?!

Селянин відповів:

— Я бачив дракона у Львові, коли китайці несли його, склеєного з кольорового паперу, з ганчір'яним язиком та очима-ліхтариками, далі, за Татарською брамою. Кумедна цяцька, подумав я собі, запам'ятав і три роки сидів над ними вечорами. Купіть, пане, не пошкодуєте! Ці сани можуть правити й за колиску…

При слові «колиска» Леві усміхнувся. Пані Сабіна вже казала йому, що треба незабаром купити колиску, а Леві, як завжди в біганині та клопотах, не встиг нічого нагледіти.

Поторгувавшись і збивши ціну майже до половини, Леві купив драконячі сани. Садовив в них Сабіну, штовхав — і пані летіла вниз з високих пагорбів, тримаючи вуздечку, протягнуту крізь ніздрі змієподібного перевертня.

Тільки думки приходили до неї не надто радісні: Сабіна з болем думала про батьків та брата. Чи прокляли вони її, а може, потай оплакують?!

В дракона потрапляв сніг, потривожений полоззям, світило яскраве зимове сонце, а внизу, під горою, неприкаяно блукав Леві. Він уже кілька місяців не отримував звісток від брата. Спершу Леві заспокоював себе тим, що, раптово переїхавши, не залишив своєї нової адреси чоловікові, який іноді передавав листи, і той тепер його шукає.

Підкуповуючи стражників, Шабтай провадив з вежі Балшіга жваву переписку на івриті зі своїми адептами. Листи його не збереглися — або, можливо, чекають свого часу в приватних колекціях. Стосувалися вони каббалістики, суфізму, зрідка — родинних справ, тому що за погану поведінку Шабтая розлучили із дружиною Йохевед. Повірити, що його брат раптово перестав надсилати листи, Леві не міг.

Стражники змінилися, чи що? — міркував він. — Або занедужав?

Відповідь прийшла, але не в листі Шабтая, а в короткій записці від Елі, іншого брата, що давно порвав із сектантськими збіговиськами[46], мирно торгував англійськими товарами в ізмірській крамниці.

Елі повідомив, що Шабтай Цві помер торік судного дня, і поховали його на березі струмка чи річечки. Звістки з Ульчина, глухого закутка Албанії поширювалися повільно, тому навіть родина довідалася про це пізно, і з чужих слів. Елі додав, що мусульмани не захотіли ховати свого одновірця на порядному цвинтарі, вважаючи Азіз Мухаммеда Цві єретиком, і, якби не дервіші Бекташі, згорьоване тіло знайшло б свій останній притулок серед християнських могил. Дервіші закопали його в місці, куди везуть всіляку злидоту, а так само албанців, що їх називають недовірками — ні мусульман, ні християн, щоб не ганьбити ними пристойних цвинтарів.

Слова великого візира Фазила Ахмед-паші Кепрюлю, що нахвалявся поховати Шабтая Цві разом зі свинями, ульчинські копачі могил сприйняли буквально й навіть хотіли кинути туди дохлу свиню, але дервіші відігнали їх ціпками й самі засипали яму землею.

Леві поставився до смерті Шабтая спокійно. Хоча б тому, що брат завжди говорив не «вмерти», а «перебратися на інший берег», і сердився, коли хтось з розумним виглядом дозволяв собі базікати про смерть, начебто там уже не раз побував і повернувся назад. Шабтай не любив жалоби, довгих прощань, передсмертних страхів. Таке ставлення до смерті передалося й Леві.

Він перейшов, йому там краще, — відповідав на слова співчуття.

Слова видалися Леві зайвими. Сабатіанці чекали повернення Месії в 1706 році. За розрахунками, це мало відбутися в місті під левиним гербом: або в Єрусалимі, або у Львові. Про всяк випадок Шабтая чекали там, і там. Залишалося небагато. Леві, сумніваючись у глибині душі, приєднувався до тих, хто чекав. Він прагнув іще раз побачити свого названого брата…

32. Володарі Священних Імен. Коена виганяють із міста. Ясмина бачить

В історії будь-якої секти смерть її першого засновника стає незримим рубежем, після якого ця секта або тихо згасає, або вступає в новий етап свого розвитку. Шабтай Цві пішов раптово, не залишивши розпорядження, яке могло б пролити світло на майбутнє його руху.

У Шабтая не було сина, але залишилися учні й послідовники, серед них особливо виділявся його родич, Іцхак Керидо. Він краще, ніж усі, засвоїв Каббалу, уважніше, ніж інші, прислуховувався до слів учителя, до того ж був останнім, кому судилось побачити Шабтая Цві живим.

Що він встигнув йому передати, ніхто не знав, але багато хто вважав, начебто Шабтай готував собі спадкоємця й вибрав саме Керидо, називаючи його «мій коханий син».

Спритний парубок відразу поспішив цим скористатися. Після жалоби по Шабтаю Цві Керидо оголосив себе його законним продовжувачем. Рукописи й книги Шабтая так само потрапили до Іцхака, але чи вмів він тлумачити їх?! Ізмірський каббаліст придумав свій спосіб шифрування записів[47], щоб його цікаві думки не потрапили в чужі руки. Розібратися в лабіринтах карлючок міг тільки сам автор. Шабтай Цві нікого в ці таємниці не посвячував, і не мав наміру посвячувати. Приховуючи незнання цього шифру, Іцхак Керидо ночами просиджував над рукописами вчителя, намагаючись їх прочитати. Даремно! Усі відомі шифри, коди й виверти не допомагали відкрити зміст. На третій місяць Іцхак здався.

Зневірившись, він придумав оригінальний вихід, що дозволяв не тільки зберегти свій авторитет, але й продовжити справу Шабтая Цві.

Іцхак написав величезну працю, що нібито розкривала правдиво вчення сабатіанців за замітками Шабтая, а насправді — свою вільну фантазію, що змішала уривки з різних трактатів цфатської школи, чернеток загадкового Лурії, і того, що він встигнув запам’ятати зі слів учителя.

Але, позаяк ніхто не розшифрував справжній зміст цих рукописів, то обман Керидо вдався. Його трактат навіть зрівняли із працями польського каббаліста Натана Шгііро (Шапіро), послідовника луріанської Каббали, а подібна похвала таки чогось варта. Конкурентів, що теж заявили себе спадкоємцями в'язня вежі Балшіга, Іцхак просто порозганяв.

Когось відправив до Стамбула керувати громадами «денме», когось проповідувати у християнських краях, а комусь він приписав негарні справи й позбавив своєї підтримки, вигнавши із секти. Залишившись сам, Керидо розвернувся на повну міць.

Куди ж ділися ті, хто не визнав Іцхака Керидо законним спадкоємцем Шабтая?! Вони пішли туди, куди ще при житті їм велів іти вчитель — у два левині міста, щоб там чекати на нього в новім втіленні.

Лісничий Якуб теж почув цей заклик і прийшов з Меджибізького лісу, про який більше не хотів піклуватись, до Львова. Якуб прагнув зробити те, про що давно мріяв: зцілювати хворих чарівними комбінаціями Імен Всевишнього. Якщо раніше, у пору розсіювання, євреям заборонялося виголошувати сакральні Імена, обмежуючись лише словом Адонай — Пан, то в еру звільнення ці обмеження Шабтай Цві оголосив нечинними. Він і його послідовники цілими днями могли повторювати Імена, число яких — 99, писати їх на чому завгодно, від сувою телячої шкіри до жіночих амулетів. Уперше вимовивши ці Імена, вони тішились наче діти, яким строгі батьки дозволили запхати руку в банку з варенням. Усі спроби присоромити їх не мали успіху. Херемів вони не визнавали, сльози побожних родичів їх не зупиняли. Тому, коли сабатіанець Якуб прийшов до Львова, називаючи себе Баал-Шем, тобто Владар Імені, його очікувала холодна зустріч впливових рабинів — і наївна цікавість невченої бідноти, що вперто чекає на диво. Строгий раббі Коен, який міг протистояти Якубу, про це так і не дізнався…