Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 41)

Патер Несвіцький, звичайно, засмутився, але розслідування справи тепер залежало від нього набагато менше, ніж колись, і пішло по новій, сатанинської, версії. Коен як і раніше сидів у темниці, його допитували й злегка, для звіту, катували «стільцем правди» (з голками), але він нічого не сказав. До осені Коена обіцяли звільнити без зайвого галасу, якщо проти нього не висунуть нових звинувачень.

31. Клепсидра. Польське щастя турецького єврея

У шляхетному сімействі пані Сабіни вибухнув дикий скандал.

Коли з’ясувалося, що вона зовсім не засинала летаргічним сном, а тільки розіграла рідних, випивши зілля з аптеки гера Брауна, батьки, брат і чоловік були вражені. Вони очікували від Сабіни будь-яких навіженств, знаючи її складний характер, лишень не втечі з турком.

Спершу прийшли до думки: це гіпноз, містичне навіювання, яким спритний сластолюбець скористався, щоб здобути беззахисну Сабіну.

На користь цієї версії схилялася мати, дізнавшись, що турецький книгар Осман Седе нишком торгував приворотним зіллям.

— Обпоїв її, задурив і відвіз, — плакала вона, — на ганьбу й наругу, а потім продасть до гарему якому-небудь паші.

— Якщо до кримського хана відвезли ясочку Марисю Потоцьку, синьооку блондинку, — голосив молодий ксьондз Зиґмунд, брат Сабіни, — то чутки про красу шляхетних польок цілком могла породити нову моду на польських дружин. От турок і потяг її, поласившись на щічки-ямочки…

Родина Сабіни перебувала в жалобі. Вони багато місяців не отримували від неї жодних звісток. Обмежившись вигнанням у віддалений маєток покоївки Маріци, яку відшмагали й розжалували в телятниці, батьки нічого не змогли поробити. Ні багатство, ні родинні зв’язки з впливовими магнатами, ні заступництво церковних ієрархів — ніщо не допомогло повернути зварійовану пані в рідний дім П’ястів. Батько її прибув до Жовкви, королівської резиденції, щоб особисто поскаржитися Яну Собєському на викрадення дочки. Але той сухо відповів, що Поділля за мирною угодою нині передане турецькому султанові й рятувати Сабіну, нехай навіть його далеку родину, він не стане.

— Тим більше, — натякнув король, — до мене дійшли розмови, начебто ясновельможна панєнка сама зав’язала роман з турком і втекла за власним бажанням…

Шляхтич ледь не згорів зі встиду, відходячи від пишного трону Собєського під глузування своїх давніх ворогів. Витівка пані Сабіни стала початком сімейного занепаду. Розуміючи, що тут зачеплена честь П'ястів, батьки змушені були оголосити Сабіну безвісти зниклою в «турецькій стороні», приховуючи обставини викрадення, і розвісити на львівських стінах, за давнім звичаєм, смертні оголошення — клепсидри.

На тонких папірчиках було зображення піскового годинника, клепсидри, з просипаними піщинками днів життя. Це символізувало смерть. Вивісивши таке оголошення біля брами будинку й на вулицях поблизу родина, що вболіває, відкривала свої двері для візитів родички. Запалюючи свічки над трунною парсуною — портретом померлої родички, намальованим ще при житті, вони оплакували пані Сабіну. Однак кістлява не квапилась забирати яскраву квіточку П’ястів. Сабіна залишилася жива і навіть більше — була щасливою.

Доїхавши до Кам’янця, Леві зумів розбудити свою кохану, зануривши в холодну воду, і, струсивши з неї прилиплі травинки, радісно обійняв. Дія сонного зілля закінчилася, панянка розплющила очі.

Тепер їм нічого не загрожувало, закохані дісталися до турецьких володінь, правовірний Леві міг одружитися з католичкою Сабіною.

У Кам’янці багато чого змінилося. Біля недобудованого костелу споруджували високий кам’яний мінарет. Мурування його було настільки міцним, що, коли місто знову перейшло до польської корони, мінарет зруйнувати не змогли. Його намагалися розібрати, підірвати, але потім залишили в спокої, встановивши золоту статую Діви Марії замість вістря золотого півмісяця.

На вежах міської фортеці майоріли зелені османські прапори. Розкішні костели Кам’янця, вибудувані на щедрі пожертвування грішної шляхти, тепер виглядали зовсім непоказно, хоча їх не зачинили й не пограбували. У багатьох заможних особняках, покинутих напризволяще, з усіма меблями, килимами, посудом, оселилися турецькі чиновники.

Турки спали на лебединих перинах, що ще зберігали тепло ясновельможних, їли баранину з найтоншої порцеляни, роздавали своїм дружинам кинуті шляхтянками сукні. І не переставали дивуватися тому, що шановне панство, яке оголосило турків звірами Апокаліпсису, нелюдами, які рвуть християн на шматки, охоче носило турецькі шовки, ласувало турецькими ласощами, прикрашало покої в стилі «османлі».

— І не соромно їм, — обурювався Леві, — чорнооким, розкосим нащадкам сарматів[45], воювати із близьким по крові турецьким народом? Адже не про віру дбає шляхта! Тільки доходи з маєтків хвилюють знатні польські родини. Позбувшись цього, вони жалібно просять відбити Поділля, щоб знову віддаватися ніжним насолодам!

Пані Сабіна делікатно промовчала. Чи варто заглиблюватися в релігійні суперечки, подумала вона, якщо Леві може розчаруватися в мені через багатство П’ястів, яке я втратила так само, як ті, кого він засуджує, Чарторийських, Сенявських та Замойських з Ходкевичами?

…Вінчали їх двічі: спочатку Леві одружився на Сабіні за мусульманським обрядом, а потім, про всякий випадок, Сабіна привела Леві до старовинного костелу і вмовила ксьондза провести повторну церемонію. Ксьондз, зрозуміло, спочатку не погоджувався, адже Леві у святковому тюрбані, шароварах аж ніяк не виглядав на правдивого католика, але все ж, після довгих роздумів, неохоче перевінчав дивних закоханих. Католицька церква на Поділлі залишалася заручницею султанського милосердя, її терпіли, як терпіли в Стамбулі грецькі та вірменські церкви, переслідуючи, але дозволяючи годувати свою паству. Правила категорично забороняли подібні шлюби, однак тут турецький Кам’янець, а не Рим, і хто знає, чим для молодого ксьондза обернеться відмова обвінчати турецького єврея Леві?

У крайньому випадку, подумав спритний священнослужитель, виправдаюся тим, що мене змусили вінчати польку з турком, погрожуючи смертю, і архієпископ вибачить.

Зробивши подвійно святотатський обряд — адже пані Сабіна формально була дружиною Ґжеґожа — ксьондз вніс імена молодих до товстої книги, обтягнутої чорним сукном, що закривалася на срібні застібки.

Коли ж, нарешті, Леві став паном чарівної панянки, він ледь не запанікував, злякавшись… її вбрання. Справа в тому, що Сабіну привчили носити корсет, хитромудрий винахід із зашитих у тканину китових пластин. Знатна дама Речі Посполитої ніколи й не сміла показуватися без корсета, звикаючи до китової броні, немов це її друга шкіра.

Уперше обійнявши Сабіну за талію, Леві здивувався, відчуваючи під рукою не молоде гаряче тіло, а якісь підозрілі ребра. У голову відразу стали заповзати негарні думки, на кшталт тієї, що в казках героєві діставалася мила дружина, але не із плоті й крові, а безтілесний дух, який навіть обійняти не вдається. Леві не на жарт злякався. Дух, що обернувся красунею, знімав на ніч голову, щоб було зручніше розчісуватися, не ходив, а літав по землі, не маючи ніг. Пані Сабіна теж ходила швидко, майже літаючи, скаржилася Леві, що їй важко розчісувати своє густе чорне волосся.

— Що, коли вона — суккуб? — потерпав від сумнівів Леві. — Доведеться чекати ночі. Вночі стане ясно, хто вона, моя Сабіна — земна жінка або примара, що обдурила мої надії?! — вирішив Леві. — Втім, весілля із суккубом — гідне покарання для такого грішника! Я не гідний кохання…

І от ця ніч настала. Леві намагався зняти із Сабіни сукню, намацуючи пальцями тверді, прямо не людські, «ребра» корсета.

Точно кістки, — похолов він, — кістяк!

Довга бордова сукня впала до ніг Леві.

Він підняв очі й побачив Сабіну, одягнену в щось неймовірне, що очевидно, мало бути нижньою білизною. Тіло її в боках і на грудях стягав бежево-сірий, небагато прикрашений тонкими нитками візерунку, корсет. Те, що Леві прийняв за кістки, було пластинками китового вусу, неприємними на дотик. Крім усього, пані Сабіна хизувалася в кумедних панталончиках, обшитих шлярками, а до панталончиків стрічками прив’язувались панчішки.

— А як же це зняти?! — присвиснув Леві, розуміючи, що дружина його зовсім не суккуб і не інкуб, а цілком нормальна полька, одягнена згідно своєї чудернацької моди.

— Я сама не вмію, — розгублено зізналася Сабіна, — там, на спині, повинні бути гачечки…

Леві ніколи раніше не доводило розстібати гачечки на корсетах польок. Може, він занадто перехвилювався, або не догадався, як розчепити зчеплені застібки, тільки зняти китовий панцир із Сабіни йому вдалося не відразу.

— Піду на кухню за ножем, — сказав Леві, відпускаючи Сабіну. Він приніс великий гострий ніж для риби і, акуратно відсунувши краї корсета від ніжної смаглявої шкіри, розрізав тугу тканину.

На підлогу полетіли кавалки надзвичайно щільного китового вуса, клапті тканини, розрізане мереживо…

— Можеш вважати, Сабіно, мене східним деспотом, — сказав Леві вранці, — але щоб мені не було жодних корсетів! Я ледь не вмер з переляку, коли намацав ці жахливі кістки, подумав, що ти — суккуб! Є ж спідні сорочки, носи їх…

— А суккуб — це привид?