Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 40)
Ідея інсценувати ритуальне вбивство не всім припала до серця, надто вже ризиковна! Але з іншого боку, коли ще трапиться така зручна нагода поквитатися з Коеном?!
Порадившись, вони нічого не вирішили й поодинці, потаємними стежками, блукаючи й заплутуючи сліди, покинули нічний ліс.
Але двоє з них, запеклі сабатіанці Лейба «Хемдас Цві» й Матіель (на прізвисько Щуролов) залишилися. Вони тужно дивилися на тіло Злоти, що лежало у ялівці.
— Треба вбити одуда, самця, — сказав Щуролов, — з’їсти його серце, поки б’ється, а самого птаха спалити, щоб кістки перетворились на попіл. Тоді, випивши попелу в суміші із кров’ю іншого удода, самки, та із кров’ю безневинної дитини, ми здобудемо дар ясновидіння[43]. Покладемо поруч мертву дівчинку, переконаємо патера Несвіцького «начебто випадково» підійшли до згарища й скажемо, що тут чаклували євреї…
— Геть здурів? — закричав на нього Лейба. — Навіщо тобі одуд?!
— Поляки називають одуда єврейською зозулею, навіть вірять, нібито євреї шанують сатану в образі цього строкатого й дурного птаха — пояснив, не піднімаючи очей, Щуролов. — Я знайшов це в старій польській книзі.
— Ну й печи своїх одудів, — сердито буркнув Лейба, — а я йду.
Лейба плюнув у згасаюче багаття і пішов, не попрощавшись.
Щуролов залишився. Гніздо одудів, запаскуджене й смердюче, він вистежив ще вчора і тепер холоднокровно йшов убивати. Схопивши помаранчево-чорного, строкатого півника, єретик підняв його над гніздом, тримаючи за гребінь. Одуд виривався, кричав, намагаючись дзьобнути, але Щуроловові руки душили й не таких чудовиськ. Гострим ножем він розкрив самця й вирвав маленьке яскраве серце. Серце одуда тріпотіло. Подолавши хвилинну відразу, Щуролов поклав серце удода в рот і розжував. Воно виявилося гірким.
Потім сабатіанець поніс закривавленого птаха до багаття. Подмухавши на чорні гілки, він знову розпалив вогонь і кинув одуда в найгарячіше полум’я.
Смердючий півник почав обвуглюватися, але минуло майже три години, поки кістки перетворились на попіл.
Єретик раз у раз підносив до багаття нові гілки, роздмухував вогонь, тицяв ціпком в одуда, що пікся. Нарешті одуд згорів.
Попіл його був акуратно зібраний у плоску глиняну миску.
Загасивши вогонь, Щуролов написав вугіллям на землі довкола нього єврейські букви, знаки Зодіаку й алхімічні символи, а потім вирушив вбивати самку одуда. Крові з неї натекло мало, на дві ложки, але цього вистачило, щоб розмішати з попелом у чашечці й залпом, як несмачну мікстуру з аптеки гера Брауна, випити. Знекровлену одудиху з відірваною головою Щуролов жбурнув просто на труп Злоти.
Після цього він відніс дівчинку й одудиху через потайні ходи до синагоги Нахмановичів, на сувої Тори. Інквізицією було знайдено згарище багаття, вписане в гексаграму коло й розкреслене каббалістичними комбінаціями букв. На галуззях ялівцю висіла сіренька панчішка, точнісінько така ж, як у Злоти. Очевидно, Щуролов згубив її, перетягуючи труп з лісу до синагоги, і не звернув увагу, позаяк було геть темно. Панчішку напнули на ніжку дівчинки — й вона підійшла.
Зрадникові інквізиція обіцяла повну безпеку, якщо він буде свідчити проти своїх одноплемінників на суді й підтвердить причетність раббі Коена до вбивства християнських дітей.
— Я подарую тобі титул шляхтича Крисинського! — присягався Несвіцький, тільки засвідчи, що все було саме так…
Щуролов погодився. Розправи одновірців він не чекав.
Як тільки дивовижні діяння Щуролова стали відомі на Староєврейській вулиці, лихослови, що тішились з нещастя Нехемії Коена, вмить примовкли.
Інквізиція по «справі Коена» могла схопити будь-якого єврея, приписавши йому таємні наміри й спалити з Коеном на загальному кострищі. Панічні настрої підсилювалися з кожним днем. Ніяких відомостей з інквізиції не просочувалося, усе відбувалося в таємниці, і навіть ксьондзи змовницьки мовчали. У християнській частині Львова поширювалися чутки, що фантастично перетворювали відлуння реальних подій.
Міщани запевняли, начебто інквізитори при обшуку в синагозі Нахмановича знайшли не одну мертву дівчинку, а цілу ґалерею ритуальних посудин з людською кров’ю, позначених етикетками й запечатаних для кращого збереження. Насправді ж у підсобному приміщенні синагоги зберігали глечики, де бродила святкова настоянка на родзинках. Поруч нібито валялися десятки проткнутих голками облаток, які єврейські діти, підбурювані старшими, ночами крадуть у костелах увесь місяць нісан, і зламані, спаскуджені розп’яття, теж крадені.
Розповідали ще, що донощик Матіель Щуролов — зовсім не єврей, а поляк, дрібний шляхтич, що став випадковим свідком страшних звірств напередодні юдейського Великодня, і вирішив відкрити це чесним людям.
У тому, що раббі Коен займався чорною магією й заподіяв чимало зла християнам, поляки не сумнівалися. Євреї, що не зуміли вчасно покинути Львів, залишалися заручниками гніву єзуїтів. У цьому теж обвинувачували Коена: адже його злочини поширюються на всю громаду, і проклинали заздалегідь, вважаючи, що під катуваннями Коен припише своїм кривдникам смертні гріхи, які вони не робили. Жах вселяли сховані рукописи Коена, неймовірно антихристиянські, кричали, що їх уже виявила інквізиція в стінній ніші його будинку й незабаром вони будуть пред’явлені святому трибуналу, а поки що їх витлумачують польською мовою.
Людей охопив відчай, усі шукали затишних місць, куди було б можна сховатися, переховували коштовні речі, а деякі навіть готували собі савани…
Вихід знайшовся несподівано. Перелякані євреї забули, що без участі зрадника, Матіеля «Щуролова», інквізиція чи навряд зможе розгорнути ритуальний процес. Усі обвинувачення є витвором його збоченої фантазії, і, якщо якимось образом змусити наклепника замовкнути, то ксьондзам не буде що пред’явити Коену. Однак Щуролов перебував під повним і невсипущим захистом «Ордена Ісуса», єзуїти день і ніч пильнували головного свідка, не залишаючи його самого ні на хвилину. Проникнути в будинок колегії єзуїтів євреєві було неможливо, проте…
Існував шанс вплинути на брехуна здалеку, містичним прокльоном, який прадавні мудреці називають «
— Ми не можемо з ним існувати в одному світі! Розгляньте усі його справи й протягом тридцяти днів або виправдайте його, продовживши дні, або покарайте смертю! — просять євреї. От що таке пульса денура, не змова чаклунки, не псування й не пристріт, а прохання розібратися з тими, хто уникнув земного правосуддя. Застосовується пульса денура надзвичайно рідко, діє тільки на породжених єврейською матір’ю, знають про цей спосіб одиниці, але раббі Коен, видатний каббаліст усієї Речі Посполитої, ясна річ, знав, як слід проводити обряд.
Він і підкинув своїм одновірцям ідею покарати Щуролова, який не пізніше як через місяць вирушить до пекла, або оніміє, а рука його, що посміла написати неправду, відсохне.
— А це не пізно? — тривожилися євреї, адже інквізиція не буде чекати тридцять днів!
— Якщо є хоч найменший шанс побороти перекинчика, треба ним скористатися, — винесли вердикт старійшини.
Незадовго до півночі, у місячне затемнення, на єврейський цвинтар (зараз Краківський ринок) вийшла дивна процесія. Очолював її новий глава громади, раббі Авішалом Познер, ровесник і друг дитинства Нехемії Коена, одягнений у біле й у білій кіпі, який гордо ніс довгу сріблясту бороду. За ним ішли дев’ять вибраних знавців юдейського Закону, старших за сорок років, одягнених в усе чорне і з чорними бородами. Місяць — чи то злякавшись їх, чи то підкорившись власним правилам — зник, і стало зовсім темно.
Ставши в коло біля могили, євреї запалили чорні шафранові свічі, чи не ті ж самі, при яких проклинали Шабтая Цві. Пульса денура розпочалася.
Поруч прошмигнув великий кажан. Місяць не з’являвся. До його повернення було ще одинадцять хвилин.
— …Коль Ісраель! — мовив раббі Авішалом Познер.
— Омейн! — відгукнулися дев’ять голосів.
— Омейн! — хотів сказати кажан, але з його пащі вирвався лише слабкий писк, не схожий на звуки єврейської мови. Чорні свічі погасили. Євреї постояли біля могили й незабаром розійшлися по домівках.
Місяць визирнув, висвітлюючи львівську бруківку, що йшла під гору з невисохлими за день калюжами. Наступного дня зрадник Матіель Щуролов не прокинувся. Ангел смерті покарав його. Процес про ритуальне вбивство дівчинки Злоти був припинений.
Правда, поляки приписали цей несподіваний порятунок євреїв не прадавньому закляттю, а тому, що служниця, що виявила тіло Злоти в колодязі, на сповіді зі слізьми повідала все своєму духівникові. Вона докладно описала колодязь, стан трупа, на якому не виявилося жодних «ритуальних» ран, тільки три дрібні подряпинки від каменів. Виходить, ножем Злоту покопирсали вже пізніше, коли служниця кинула її під ялівцевий кущ, і цими лиходіями могли бути хто завгодно. Інквізиції давно доповідали, начебто там, на місці старого язичницького капища, по ночах літають демони, і разом з ними веселяться ті, що продали душу дияволові.