Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 43)
Життям Нехемії Коена опікувався янгол, приставлений до нього особисто.
Катування «стільцем правди» та безперервні допити не зламали його. Навіть у підвалі інквізиції старий рабин тримався зі шляхетським гонором, якщо можна так сказати про ортодоксального юдея. Обвинувачення в ритуальному убивстві маленької Злоти розсипалося, хоча єзуїти не квапилися визнавати її смерть нещасним випадком. їм не хотілося звільняти Коена, поки старійшини єврейської громади не заприсягнуться, що негайно виженуть рабина.
Лише пізно восени 1676 року Коена випустили з в’язниці, не визнавши ні його провину, ні його невинність, звелівши євреям терміново вислати раббі за межі міських мурів разом з усією родиною, а будинок і майно конфіскувати — на користь вбогих.
При щорічній перевірці Коенову родину кількістю тринадцять душ — він, Малка та одинадцятеро дітей — «забули» внести в списки жителів ґетто. Це означало негайне позбавлення всіх прав городянина вільного міста Львова.
Виганяли Коена, Малку й коенят уночі, побоюючись, що він наостанку висловить одноплемінникам, які його зрадили, усе, що про них думає.
Ішов дрібний сніг. Рабин вгинався під вагою вузлів з постіллю та посудом — хоч це йому дозволили забрати. Ребецен Малка несла не менш важку ношу — однорічного Елхонана, а за поділ її чіплялися, як курчата за квочку, кучеряві малята, що вже вміли ходити. Діти плакали. У руках вони тримали книжки й пір’я. Дівчатка мерзлякувато кулились, несучи вузлики з ляльками без личок і лахами. Віно, що збирав батько, у них відібрали. Бурґомістр квапив вигнанців. Дійшовши до границі міста, він зі злістю штовхнув ногою в спину Коена, однак не влучив.
— Вибачайте, жиди, — сказав бурґомістр, — сподіваюся більше ніколи вас не бачити ні тут, ні там, ні наступного року!
— Будьте ви прокляті! — мовив Коен. — І ви, пане бурґомістре, і це місто! Ви згорите заживо — так, як мріяли спалити мене! Вас заженуть за огорожу, як отару баранів, нащадки тих, хто мене труїв, і поведуть до пекла[48]. Від вас навіть кісток не залишиться!
— Що він меле? — злякалася Малка. — Ніколи його таким не бачила!
— А Шабтай Цві мав рацію, пес турецький, — сказав Коен, і очі в нього налилися кров’ю. — Він розчарувався у вас, тому що ви продасте навіть Машіаха, якщо той все-таки наважиться прийти на цю (непристойне) землю! Може, із синами Ішмаеля йому буде простіше, вони
Він мав рацію[49], той єретик з Ізміру, поганий «
Раббі Нехемія Коен плакав, йдучи по засніжених полях передміського села. Ще ніколи йому не доводилось так вишукано лаятись, але, пам’ятаючи, які муки випали на долю старого каббаліста, вибачимо його різкі слова. Куди пішов він, ніхто не знав. Одні говорили, начебто бачили Коена з дітьми в Жовкві, інші нібито зустрічали його в Хотині або в Бучачі на ярмарку, треті запевняли, що Коен аж до смерті вчителював в одній маленькій школі, де не чули про його вигнання. Ще ходили чутки, що він геть збожеволів і замерз на смерть в полі, сторожуючи панські млини, вдова пішла на службу до якоїсь багатої єврейки, а діточок розібрали родичі, й подальша доля їх невідома.
Тим часом єретик Якуб улаштував у Львові правдиву виставу, свідки й учасники якої не второпали, чи було то чаклунство, випадковий збіг або наслідок самогіпнозу. Добре обізнаний в новинках медицини — недарма врятований ним від каліцтва пан Ґжеґож порівнював Якуба з королівським доктором — він став ходити по околиці міста й пропонувати свої послуги запівдарма. Брати високу плату Якуб соромився. Йому потрібно було не зібрати з бідноти гроші й зникнути в передвранішньому тумані, але зробити так, щоб візит Якуба запам’ятали всі.
Фатих-Сулейман Кепе, львівський турок, давно вже перестав думати про те, що кохана дружина його, Ясмина, незряча. Якщо в той день, коли мама повідомила Фатиху про весілля зі сліпою дочкою книгаря Ібрагіма, він дуже переживав і навіть хотів утекти до Стамбула, то тепер Ясминина сліпота майже не хвилювала його. Враження від зустрінутої на Поганці туркені з куркою заслонило її недугу. Очі Ясмини не відрізнялися від очей здорових людей, багато хто навіть не здогадувався, що вона нічого не бачить.
Але підростаючому Ахмеду було боляче бачити незрячу маму. Спочатку хлопчик не розумів цього, поки одного разу його не стали дражнити старші хлопці у дворі — син сліпої, син сліпої! Ахмед поліз битися, однак кривдники виявилися більшими й сильнішими за нього. Вони обзивали його, били й швидко розбігалися, якщо бачили на вулиці кого-небудь із дорослих. Негідники базікали, начебто Ахмед теж повинен осліпнути, а те, що він ще бачить — прикре непорозуміння.
— Давай виколемо тобі очі! — жартували хлопці й бігали за Ахмедом із шевським шилом…
Це стало останньою краплею. Заплаканий Ахмед побіг до батька в крамницю і, захлинаючись слізьми, став кричати, що він — син сліпої, і ніхто більш.
— Нічого, Ахмеде, — сказав Фатих. — Одного разу до Львова приїде доктор, який вилікує маму. Він промиє їй очі цілющим настоєм із заморських трав, і вона буде бачити!
Фатих сам не знав, звідки в його голові з’явилася ця думка. І ще довго він розповідав Ахмедові про цього вигаданого доктора, що приїде незабаром з темного лісу за далекими горами, який лікував самого короля й поважних панів, і султана з дружинами…
Отой фантастичний лікар існував лише в уяві Фатиха, він просто втішав сина, аби той не плакав, не здогадуючись, що згодом усе здійсниться. Маленький Ахмед того зимового ранку біг по Погансько-Сарацинській вулиці, щоб перевірити, чи застигла за ніч залита ним крижана гірка. Вулиці Львова, особливо в кривій, нехристиянській частині, здіймались, як непокірні змії, створюючи чимало зручних для ковзання спусків. Один з них був наприкінці Поганки, і вів у низьке болітце, що взимку замерзало. Якщо ввечері залити спуск водою, то нічні морози перетворять його в чудовий гладенький горбок, з якого летіти — неабияка втіха.
Добігши до гірки, Ахмед побачив, що знизу, від болітця, назустріч йому йде якийсь дивний чоловік, у пухнастій лисячій шапці, але босий і роздягнений аж до довгого балахону з мішковини. За спиною незнайомець ніс полатаний мішок. Ахмед навіть помахав йому рукою, а той наближався. Побачивши хлопчика, знахар Якуб втішився. У дітей завжди можна дізнатися, кому треба допомогти, розкажуть геть усе, тільки вмій слухати. Якуб заговорив Ахмеду зуби, наплів повний мішок тієї нісенітниці, яку нерідко плетуть дорослі, щоб діти виконали їхні неприємні вимоги. Він назвав себе чарівником, а, довідавшись, що турченя живе в будинку, чия стіна примикає до єврейського ґетто, заусміхався. Якуб погано пам’ятав Левине місто, тому заблукав, потрапивши трохи не туди. Хлопчисько підкаже мені, як перелізти через стіну, прикинув Якуб, а там вже я свій. Почувши, що Якуб чарівник, Ахмед злякався.
Але тут же подумав, що чарівник напевно зуміє зцілити маму. І… розповів усе, що знав. Знахар замислився.
Якщо Ясмина народилася зрячою й осліпла через іскри, що потрапили їй в очі при пожежі багато років тому, то чому б не спробувати мої очні краплі? Принаймні, вони їй не зашкодять, а чи повернеться зір — залежить не тільки від мене.
— Підемо, хлопчику, до твоєї мами, — впевнено мовив Якуб, — я спробую їй допомогти.
…Ясмина, ні на що особливо не розраховуючи — стільки докторів намагалися вилікувати її очі! — купила в мандрівника флакончик із краплями, і, записавши, коли слід закапувати їх, пообіцяла це зробити. Ахмед провів Якуба до арки, що веде у дворик Староєврейської вулиці, і з тих пір його більше не зустрічав. Ясмина акуратно закапувала краплі, вважаючи, напевно, що синові трапився мандрівний шарлатан, який дав пляшечку зі звичайною водою.
Якуб так і не довідався, що вродлива туркеня, якій він дав флакон з очними краплями, стала бачити. Ясмина прозріла раптово, сама того ніяк не очікуючи. Увечері, несучи свічку, вона помітила, що бачить неяскраве світло.
Це її дуже здивувало: в очах завжди була чорнота. Подумавши, що вона захворіла й світло просто ввижається, Ясмина лягла спати. Фатиха в ті дні вдома не було — поїхав до Кракова за товарами для крамниці.
Але і вранці світло не зникло. Так тривало кілька днів підряд, з кожним днем чорноти ставало менше, а світла, навпаки, більше. До повернення Фатиха вона вже розрізняла контури предметів. Ясмина зізналася, що сліпота її повільно тане, немов сніг на яскравому березневому сонці, і вона розуміє, де чорне, де біле. Фатих був вражений. Візит дивного чоловіка в лисячій шапці, що розмовляв по-польському, відразу нагадав йому «втішанки» для сина. Фатих ретельно вивчив напис на пляшечці з краплями, понюхав його, а потім пішов до гера Брауна, власника аптеки «Під срібним оленем». Він, таємний помічник львівських алхіміків, повинен знати всі лікувальні краплі, зілля й еліксири, вирішив турок.