Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 44)
Однак гер Браун — дарма що чудовий фармацевт, який не один рік вчився — нічого йому не пояснив.
— Це трави, джерельна вода… — розвів руками німець. — Шарлатанством не назвеш, але й від медичної науки далеко. Краще б ви її до Німеччини повезли…
Здивований Фатих вирішив зачекати. Минуло кілька місяців, і Ясмина завдяки краплям Якуба повернула собі зір, не дуже сильний, але цілком достатній, щоб не налетіти на гострий кут або потрапити під колеса екіпажу. Тепер вона була не сліпою, а всього лише короткозорою.
33-1. Туга львовска, туга ґдола…
Здавалося б, ніби в турецькому Кам’янці, що нагадував йому рідний Ізмір, з галасливими базарами й високими мінаретами, Леві Міхаель Цві абсолютно щасливий. Адже це Османський султанат, його будинок, з яким його — як і всіх турецьких євреїв — пов’язують незримі узи причетності.
Проте Леві згадував Львів. Тих кілька років, що він провів у пошуках загадкових манускриптів Езри д’Альби, зробили його правдивим львів’янином, палким шанувальником сірої бруківки польських вулиць, лабіринтів східних двориків, піскових зрізів Змієвої гори й старого Високого Замку. Леві полюбив навіть омелу, що чіпко обплутує галицькі дерева, і блідо-зелені папороті, що проростали у вогких закутках, чиї молоді пагони розгортались, ніби священні єврейські сувої.
— Чому ти сумуєш? — запитала пані Сабіна, колихаючи на руках маленьку донечку Лейлу-Каролю-Маґду-Авґусту (як і годиться знатній польці, дівчинку нарекли відразу чотирма іменами).
— Сумую за Львовом… — відповів Леві.
— Не говори про це, — зітхнула вона. — Добре було б повернутися туди! Ти ж знаєш, що для П’ястів немає нічого неможливого. Ми поїдемо до Львова потай, під чужими іменами! Повір, нас ніхто й не впізнає!
— Ну от, — обурився Леві, — варто було тобі увійти в родину ізмірського авантурника, як відразу стала переймати наші шаленства! Отямся, Сабіно! У Львові нас ніхто не чекає. Це не місто, а примара, що існує тільки в палкій уяві, снах і мріях тих, хто був там колись! Не можна повернутися у своє минуле, не можна…
…Уночі Леві приснилося: він йде темними львівськими вулицями, Татарська брама зачинена, додому не потрапити до світанку. Леві бачить хворого, старезного лева, що вартує біля сходів до Нижнього Замку. Левина грива сплутана, очі сльозяться, пазурі затуплені, пензлик хвоста сумовито волочиться по землі.
— Сідай на мою спину, — шепоче йому лев єврейською, — сідай, не бійся, ікла мої давно сточилися.
Леві відчуває під собою теплу, вовняну спину старого лева. Чомусь перед ними з’являються Левині ворота Єрусалима, зачинені до приходу Месії.
— Відчиняй, — шепоче йому лев уже по-місцевому. — Відчиняй, будь ласка!
Леві з острахом б’є кулаком по залізу, викутому ще при Салах-ад-Дині, — і прокидається. На мить йому здається, що то старенький лев стукнув Леві по носі пензликом хвоста.
Пані Сабіні теж сниться Львів. Вона піднімається довгими вузькими сходами, знаючи, що на самій горі побачить Високий Замок. Але сходи ніяк не закінчуються, уже ноги стомилися, хочеться присісти.
Польського Львува, того, де живе пані Сабіна, давно немає на світі.
Немає і яскравого єврейсько-турецького-татарського Львова, вірменського Ар’юца, італійського Леополя. Тільки часом уві сні, нишком, немов побоюючись, що знову зникне, але цього і мало…
Левині пащі надійно зімкнуті.
Левина брама не відчиняється.
Месія так і не прийшов до Львова.
33-2. Пекло. День відкритих дверей. Львів, 2004 рік
…Олеся Духманович приїхала до Львова увечері 24 листопада 2004 року.
Ще кілька днів тому вона не збиралася подорожувати: на носі зимова сесія й страшний залік з порівняльного релігієзнавства, предмету, який читав дуже лютий дядечко.
Але раптом, на телефон коменданта в гуртожиток подзвонила львівська бабуся Олесі.
— Приїдь до Львова, — просила вона. — Приїдь, рідненька! Коли ще я тебе побачу? Може, цей рік останній…
Взагалі бабуся про «останній рік» говорила вже кілька років підряд, але Олеся вирішила приїхати. Вона сама скучила за лев’ячими пагорбами.
А порівняльне релігієзнавство можна підучити і в бабусі, притулившись спиною до кахельного боку польської грубки, лише недавно переведеної із дров на газ.
Олеся зійшла з поїзда. По дорозі їй стрілися клоуни й люди в жовтогарячих ковдрах. Вони були обкурені й схвильовані.
Сівши в шостий трамвай, Олеся помчала на стару польську вулицю, що нині носила ім’я Мельника. Трамвай затягувало на різких поворотах, здавалося, що він зараз от-от зійде з рейок. У магазинах уже вмикали підсвітку. Підручник гулко борсався в сумці.
— Почитаю завтра, — подумала дівчина. — Ще встигну.
У квартиру бабусі, маленьку, відокремлену з колишньої комуналки, вела брама — парадні ворота, двостулкові, вирізані з міцних дубових панелей. Ручки їм заміняли лев’ячі голови, що тримали у пащах металеві кільця.
Олеся вступила на широкі, з низькими гладкими східцями, кручені сходи, опираючись на зручні, теж гладкі, поручні. Зненацька їй на голову впав здоровенний чорний коцур. Звалився він тихо, акуратно, без неодмінного скреготу пазурів об поручні й відчайдушного нявкоту.
Спершу Олеся навіть не зрозуміла, що трапилось, тільки відчула, що стало важко нести голову. Кіт влігся, згорнувшись в клубок, і не збирався злазити.
— Ой, а що це за чорний берет у тебе? — запитала бабуся в Олесі.
— Берет? Чорний? — Олеся торкнулась голови.
Кота не було, замість нього лежав чорний оксамитовий берет.
— Купила на барахолці, — сказала вона, щоб не злякати бабусю.
Олесі здалося, начебто берет смикнув хвостиком і ледь чутно нявкнув. У бабусі було спокійно, тепло. Грівся старовинний фаянсовий чайник, розмальований великими синіми трояндами, на столі стояли улюблені Олесині чеські горнятка — бежеві з рожевувато-сріблястими візерунками.
— Їж, їж, — бабуся підсунула до неї великий таріль з тортом зі збитих вершків та шоколадної крихти.
Далі Олеся пам’ятала тільки те, що лягла спати в нішу.
О, благословенний польський будинок! Що там тримали за Пілсудського — кошики з брудною білизною чи піаніно?!
Снилося їй щось несусвітне. Берет ожив, занявкав (зовсім Булґаков!), заговорив на чистій російській мові про колишнього домовласника, Генрика Ебера, чиє ім’я вибите на кахельних плитах у під’їзді й у ванних кімнатах. Потім в чорного берета проступив єврейський акцент. Смішно, але Олеся ніколи не знала, як звучить цей акцент. Вона розуміла слова коцура, який вів її кудись далеко по коридору до чорних сходів.
— Я не хочу на чорні сходи, — прошептала дівчина беретові. — Там сусіди згори план курять.
— А ми за дверці, за дверці, он туди! — ласкаво промуркотів котисько, виростаючи на очах.
— Які дверці? Навіщо? — впиралася Олеся.
— У пеклі, як і кожному закладі громадського призначення, — пояснив кіт, — є день відкритих дверей,
— Маячня якась, — буркнула вона, — не вірю. Я сплю, і мені сниться…
Коцур привів Олесю до стіни, обклеєної шпалерами десятилітньої давнини.
У стіні утворилася діра, ніби з неї випало кілька цеглин, з нерівними, обпаленими краями, і з неї почали виходити примари.
Може, це були люди, але старомодні й наче порвані, із блідими обличчями. Першим межі пекла покинув пан Франк, тезко чорнокнижника Якуба з Меджибізького лісу. На шиї в нього сидів горностай у зимовім убранні: біле тільце, чорненька половинка хвоста. Червона турецька феска була прибита до черепа цвяхом, і по фесці до скроні стікав свіжий червоний струмок.
Франк тягнув якийсь дивний стілець з полірованого чорного дерева.
Сидіння його, якраз посередині прорізали зміїні хребці, від яких розходилися кобрячі вигини. Ніжки стільця теж нагадували змій, а одна з них прикрасилася єхидною головою демона, схожого на бульдога, з потужними щелепами й виряченими очима. Франк озирнувся й сів на свій стілець.
За ним пішли непоказні люди, схожі, як адепти однієї секти. У руках вони тримали свічники, сплетені із трьох змій з ямками в головах.
— Це його соратники, — шепнув Олесі чорний кіт, що знову перекинувся на берет.
НАПРИКІНЦІ приїхала гарна, хоча й бліда жінка із чорним волоссям.
— Єва, дочка й наложниця Франка, — сказав кіт, — учасниця страшних ночей пітьми, які Франк влаштовував зі своїми друзями. Вони гасили свічки, щоб не впізнати один одного, і віддавалися блуду прямо на розстелених священних сувоях.
— А кого вони чекають? — запитала Олеся.
— Шабтая Цві, невдалого Месію. Він повинен з’явитися тут з хвилини на хвилину й спробувати змінити долю тих, кого мимоволі обдурив, вважаючи себе великим реформатором.
Берет витягнув незрозуміло звідки Олесин підручник з релігієзнавства й тицьнув під ніс абзац на сторінці 217.
«