Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 26)

— Ой, Артемісе,— грайливо сказала Опал,— це тебе святим не робить. Наскільки я зрозуміла, ти і сам не проти нажитися на ельфах, як і я.

— Можливо. Я не пам’ятаю.

Опал встала з крісла, підійшла до буфету і зроби­ла собі легкий салат.

— Тобі ж стерли пам’ять! Але тепер ти пригадав? Навіть твоє підсвідоме не може заперечувати те, що відбувається зараз.

Артеміс зосередився. Він щось пригадував. Роз­пливчаті образи. Нічого чіткого.

— Щось пригадую.

Опал підвела очі від тарілки.

— Невже?

Артеміс відповів їй холодним поглядом.

— Пам’ятаю, як тебе переміг Фоулі. Переконаний, він знову це зробить.

Звісно, хлопець цього не пам’ятав, він просто по­вторював те, що йому розказала Холлі. Але слова справили бажане враження.

— Огидний кентавр! — зойкнула Опал і кинула тарілку об стіну.— Йому пощастило, а мене зрадив той ідіот Каджон. Але цього разу такого не буде. Цього разу я сама архітектор власної долі. І вашої також.

— І що станеться цього разу? — глузливо запитав Артеміс.— Іще одне контрольоване повстання? Чи, може, механічний динозавр?

Опал зблідла від гніву.

— Чи є край твоєму зухвальству, Хлопче Бруду? Цього разу жодних містечкових повстань. У мене плани грандіозніші. Я приведу людей до Народу. А коли обидві раси зійдуться, розпочнеться війна, і мої усиновлені люди здобудуть перемогу.

— Ти ельф, Кобой,— утрутилася Холлі,— Одна із нас. Круглі вуха нічого не змінюють. Чи не думаєш ти, що люди не помітять, як ти не стаєш вищою?

Опал мало не з ніжністю поплескала Холлі по щоці.

— Моя бідолашна, мій убогий поліцейський офі­цере, тобі не здається, що я все обміркувала, поки ці­лий рік лежала в комі? Не здається, що я про все по­дбала? Я завжди знала, що рано чи пізно люди нас знайдуть, тож я підготувалася.— Опал нахилилася ближче, розділила волосся і показала семисантиметровий шрам на шкірі голови, майже непомітний че­рез магію.— Круглі вуха — це не єдине, що я отрима­ла після операцій. Мені щось іще вживили в череп.

— Гіпофіз,— здогадався Артеміс.

— Дуже добре, Хлопче Бруду. Дуже маленький штучний людський гіпофіз. ГРЛ — один із семи гор­монів, які виробляє гіпофіз.

— ГРЛ? — перепитала Холлі.

— Гормон росту людини,— пояснив Артеміс.

— Саме так. Як можна зрозуміти з назви, ГРЛ від­повідає за зростання різних органів і тканин, особ­ливо м’язів і кісток. Через три місяці я вже підросту на сантиметр. Може, я ніколи і не гратиму в баскет­бол, але ніхто навіть і не здогадається, що я ельф.

— Ти не ельф,— сумно сказала Холлі.— У тебе за­вжди було серце людини.

— Думаю, ти хотіла мене образити. Може, я на це і заслуговую, якщо взяти до уваги те, що хочу з вами зробити. Через час усе, що від вас лишиться, можна буде скласти в трофейну комірчину, іще й місце ли­шиться.

Такого звороту Артеміс іще не чув.

— Трофейна комірчина? Це щось із піратського жаргону?

Опал відсунула потаємну панель на підлозі, від­кривши невеличке відділення під нею.

— Ось трофейна комірчина. Цей термін іще вісім тисяч років тому вигадали контрабандисти, що пе­ревозили овочі. Секретне відділення, яке не помі­тять на митниці. Звісно, сьогодні з усіма сканерами, ультрачервоними камерами і детекторами руху тро­фейні комірчини не дуже і допомагають.— Опал по­сміхнулася, немов дитина, що видає вчителеві своїх товаришів.— Хіба ця комірчина буде повністю зроб­лена зі спеціального сплаву й обладнана внутрішні­ми проекторами рентгенівських та ультрачервоних променів. Єдиний спосіб знайти трофейну комірчи­ну — сунути туди ногу. Тож навіть якщо ЛЕП за­йдуть до мене на борт, вони не знайдуть того, що я переховуватиму. Саме зараз це шоколадні трюфелі. Не можна сказати, що вони нелегальні, але холо­дильник повний. Розумієте, шоколад — моя при­страсть. Увесь цей час, доки мене не було в цьому світі, я сумувала за двома речами. Одна з них — шо­колад. Інша — помста.

Артеміс позіхнув.

— Як цікаво. Потаємне відділення. Ти справжній геній. Як можна не завоювати світ, коли у тебе в тро­фейній комірчині повно трюфелів?

Опал прибрала чорне волосся хлопця з його лоба.

— Жартуй скільки хочеш, Хлопче Бруду. Слова — єдине, що в тебе лишилося.

Через кілька хвилин Мерв завів транспортер на посадку. На Артеміса і Холлі надягли наручники і звели по висувному трапу. Вони опинилися у ве­личезному тунелі, тьмяно освітленому переважно флуоресцентними стрічками. Більшість світлових панелей були розбиті, а ті, що лишилися, ледь бли­мали. Ця секція підйомника була колись частиною квітучого мегаполісу, а тепер вражала пустотою і за­недбаністю. Усюди понатикали щитів з повідомлен­ням, що ту чи іншу конструкцію буде знесено.

Опал махнула на один такий щиток.

— За місяць тут уже нічого не лишиться. Ми саме встигли.

— Пощастило,— пробурмотіла Холлі.

Мерв і Скант мовчки повели їх тунелем, підштов­хуючи дулами бластерів. Дорога під ногами була горбкуватою і порепаною. У вологих ямах зібралися купками жаби, вигукуючи непристойності. Уздовж дороги тяглися пусті крамнички солодощів і сувені­рів. В одній з вітрин розташувалася ціла колекція людських ляльок.

Артеміс зупинився, незважаючи на пістолета, що упирався йому в спину.

— Оце такими ви нас бачите? — запитав він.

— Е, ні,— відповіла Опал.— Ви набагато гірші, але виробники не хотіли лякати дітей.

У кінці тунелю припали до землі кілька величез­них півсфер, кожна завбільшки з футбольний ста­діон. Вони були зроблені із шестикутних панелей, зварених між собою по швах. Деякі з них були мато­вими, інші — прозорими, і кожна була завбільшки з невеличку хатинку.

Перед півсферами стояла височенна арка, вкрита обдертою позолотою. З арки звисала вивіска з гер­бом і двометровими гномськими літерами.

— «Одинадцять чудес світу людей»,— театрально промовила Опал.— За десять тисяч років цивілізації ви створили лише одинадцять так званих чудес.

Артеміс перевірив наручники. Міцно тримаються.

— Вам же відомо, що в офіційному списку лише сім чудес.

— Відомо,— роздратовано відповіла Опал.— Але люди такі обмежені. Ельфійські схоласти дослідили відеозаписи і вирішили включити в перелік храм Абу Сімбела в Єгипті, статуї Моаї на острові Пасхи, храм Боробудур в Індонезії і тронний зал в Персеполісі в Ірані.

— Якщо люди такі обмежені,— прокоментувала Холлі,— дуже дивно, що ти хочеш стати однією із них.

Опал пройшла через арку.

— Власне, я би воліла лишитися піксі — без образ, Артемісе,— але зовсім скоро Народ зникне. Я осо­бисто про це подбаю, щойно відведу вас до нового дому. Через десять хвилин ми вже прямуватимемо до острова, спостерігаючи на моніторах транспорте­ра, як вас шарпатимуть на всі боки.

Вони увійшли в парк, пройшли повз першу пів­сферу, в якій була модель великої піраміди в Гізі в дві третини від справжньої величини. Кілька шес­тикутних панелей було вирвано, і Артеміс побачив залишки моделі. Вражаюче видовище. На схили пі­раміди дерлися якісь волохаті істоти. І була їх там сила-силенна.

— Тролі,— пояснила Опал.— Захопили всі експо­нати. Але не хвилюйтеся, вони тримаються лише своєї території і не нападатимуть, якщо не наближа­тися до піраміди.

Досі Артеміс лишався майже байдужим, але ці хи­жаки, що полювали одне на одного, змусили його серце забитися частіше. Він зупинився, щоб розди­витися того, що був найближче до них. Жахливе створіння, принаймні два з половиною метри за­ввишки, з брудним кошлатим волоссям на масивній голові. Волохаті руки троля звисали нижче колін, а із рота стирчали гострі вигнуті ікла. Тварина дивилася на них, і очі в неї спалахували червоним.

Група підійшла до другого експонату, храму Арте­міди в Ефесі. На голограмі біля входу можна було побачити зображення турецького будинку.

Опал прочитала історичний коментар на малень­кій табличці.

— Цікаво,— сказала вона,— навіщо називати хлопчика іменем богині-жінки?

— Це ім’я мого батька,— втомлено пояснив Арте­міс уже всоте.— Його можуть носити і дівчатка, і хлопці, і означає воно «мисливець». По-моєму, під­ходить. І коли вже ти вибрала людське ім’я, тобі буде цікаво, що Белінда означає «прекрасна змія». Теж підходить. Принаймні половина.

Опал тицьнула пальцем йому в ніс:

— Який ти надокучливий, Фауле! Сподіваюся, інші люди не такі.— Вона кивнула Сканту: — По­бризкай їх,— наказала вона.

Скант витяг із кишені невеличкого пульверизато­ра і щедро побризкав Холлі з Артемісом. Пахла жов­тувата рідина просто огидно.

— Тролячі феромони,— сказав Скант, немов ви­бачився.— Троль тільки раз вдихне, і в нього дах зі­рве. Для них від вас тхне, немов від гарячої самиці. Коли вони зрозуміють, що ви не тролиці, розірвуть на тисячу шматків і з’їдять. Ми поміняли всі розбиті панелі, тож утекти ви не зможете. Якщо хочете, стрибайте в річку,— запах змиється... років через тисячу. І ще, капітане Шорт, я зняв крила з костюма і прибрав камуфляжну фольгу. Підігрів, щоправда, лишив,— урешті-решт, кожен заслуговує хоч на ма­лесенький шанс.

«Дуже мені знадобиться той обігрів проти тро­лів»,— похмуро подумала Холлі.

Мерв заглянув усередину сфери через одну з про­зорих панелей.

— Добре. Все чисто.

Піксі натиснула кнопку на пульті і відчинила го­ловний вхід. Ізсередини донеслося далеке ревіння. Артеміс побачив кілька тролів, що билися на сходах копії храму. їх із Холлі розірвуть.