Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 28)

— Кров, а в мене ані краплини магії не лишилося, щоб тебе зцілити. Кров не краща за феромони. Має­мо вибиратися звідси.

На березі тролі буквально втрачали голову. Вони билися лобом об землю і стукали кулаками в такт.

— Шлюбний ритуал,— пояснила Холлі.— Здаєть­ся, ми їм сподобалися.

На середині річки течія була сильною, вона потя­гла їх за собою. Тролі кинулися бігти берегом, деякі навіть почали кидати у воду камінці. Один із них ударився об пластикове поліно Холлі, мало не пере­вернувши його.

Вона виплюнула воду.

— Нам потрібен план, Артемісе. Це твоя робота. Я зі своєю частиною впоралася: довела нас живими аж сюди.

— Так, ти молодець.— Хлопець явно трохи отя­мився, коли вже почав відпускати саркастичні заува­ження. Він прибрав з обличчя мокрі пасма волосся і роззирнувся навсібіч.

Храм був великим. Від нього на пустинну місце­вість падали довгі тіні. Двері були широко розчине­ні, і видно було, що всередині від тролей не сховаєш­ся. Здається, тільки на даху ці тварини не побували.

— Чи вміють тролі лазити? — виплюнув він воду.

Холлі простежила за його поглядом.

— Так, якщо доведеться. Дуже схожі на великих мавп. Але тільки якщо дуже потрібно.

Артеміс спохмурнів.

— Якби ж я міг пригадати,— сказав він.— Якби тільки знав, що мені відомо.

Холлі підпливла до нього і схопила за комір. Їх за­крутила течія, оточила бульбашками і піною.

— «Якби» не годиться, Хлопче Бруду. План потрі­бен раніше, ніж ми допливемо до фільтра.

— Фільтра?

— Це штучна ріка. Вона фільтрується через цен­тральний резервуар.

В Артемісовому мозку спалахнула лампочка.

— Центральний резервуар! От наш вихід!

— Ми загинемо! Я навіть не уявляю, скільки нам доведеться пробути під водою.

Артеміс востаннє оглянувся, щось прикинув і під­рахував.

— Зважаючи на обставини, іншого варіанту не­має.

Попереду течія почала вирувати, закручуватися, підхоплюючи все сміття на березі. Посередині утво­рилася невеличка вирва. Здається, побачивши її, тро­лі заспокоїлися. Вони припинили битися головою і кулаками об землю і почали спостерігати. Деякі, як пізніше виявилося, найрозумніші, пішли берегом.

— Пливемо за течією,— крикнув Артеміс.— Пли­вемо і сподіваємося.

— Оце й усе? Це весь твій геніальний план? — костюм у Холлі потріскував: водна проникала до системи підігріву.

— Не стільки план, скільки стратегія виживан­ня,— відповів Артеміс.

Він би і більше сказав, але його перервала річка: підхопила від ельфійки і потягла до воронки.

Почувався він таким важливим, як і будь-яка гі­лочка в руках стихії. Якби він наважився чинити опір воді, вона б вибила із легень усе повітря, як хуліган, що б’є жертву, доки та не зможе дихати. Груди Арте­міса стискало; і хоча рот був над водою, все одно йому не вдавалося захопити повітря. Мозку бракувало кисню. Ясно думати не виходило. Усе закручувалося: тіло, вода. Білі кола на блакитних і зелених. Ноги за­кручувало в стрічку Мебіуса. Танець ріки. Ха-ха.

Холлі пливла попереду, намагаючись утримати поліна разом. Жалюгідний пліт. Вона щось кричала, але нічого не можна було почути. Крім води. Навко­ло лише вода і безлад.

Вона підняла три пальці. Три секунди. І вони під водою. Артеміс набрав стільки повітря, скільки до­зволили стиснуті груди. Два пальці. Один.

Артеміс і Холлі відпустили поліна, і течія, немов павук, потягла їх униз. Артеміс боровся за останній ковток повітря, але вируюча вода вихопила його з рота. Бульбашки полетіли на поверхню.

Вода була не такою вже глибокою і темною. Але течія була такою швидкою, що нічого не можна було роздивитись. Повз нього майнуло обличчя Холлі, Артеміс тільки й побачив, що великі карі очі.

Воронка звужувалася, Холлі і Артеміс опинилися поряд. їх розвернуло по діагоналі, розкидавши руки і ноги в різні боки. Вони притулилися лобами, знай­шовши втіху в очах одне одного. Не надовго. їхню подорож обірвали металеві ґрати, що закривали ви­хід у трубу. Вони впали на метал, відчувши, як той врізався в шкіру.

Холлі схопилася за ґрати, просунула пальці крізь отвори. Ґрати були новенькі та блискучі. Зі свіжими слідами зварювання. Нові, коли все інше було ста­рим. Кобой!

Щось штовхнуло Холлі в руку. Аквателепод. Він був прив’язаний до ґрат пластиковим шнуром. Майже весь маленький екран усередині захисної капсули заповни­ло обличчя Опал. Майже все обличчя заповнила її по­смішка. Вона щось повторювала, крізь ревіння води слів не можна було розібрати, але можна було легко здогадатися, що вони означають: «Я знову перемогла».

Холлі схопила телепод, відірвала шнур. Від докла­деного зусилля її відкинуло до відносно спокійної течії. Сил у неї не лишилося, тож довелося віддатися на ласку води. Артеміс відштовхнувся від ґрат, ви­тративши останній кисень, щоб допомогти собі но­гами. Вистачило на два поштовхи.

Він звільнився з виру, поплив слідом за Холлі до темного пагорба нижче за течією. «Повітря,— думав він у відчаї.— Мені потрібно подихати. Не скоро. За­раз. Якщо не зараз, то ніколи».

Артеміс випірнув і відкрив рота. Почав вдихати, навіть не виплюнувши воду. Перший подих повернувся із рідиною. Другий був уже чистим, і третій теж. Артеміс відчув, як до рук і ніг поверталася сила, немов венами текла ртуть.

Холлі була в безпеці. Лежала на темному острові серед річки. Груди у неї здіймалися, як ковальський міх, під скорченими пальцями лежав телепод.

— Ага,— сказала Кобой з екрана.— Так передбачувано.

Вона повторювала ці слова знову і знову, аж доки Артеміс не вийшов із води і не знайшов кнопку від­ключення звуку.

— Вона починає мені не подобатися,— видихнув він. — Вона іще пошкодує про такі дрібниці, як під­водний телевізор, бо саме такі речі надають мені сил.

Холлі сіла, озирнулася. Вони лежали на купі сміт­тя. Артеміс здогадався, що відколи Опал поставила на фільтрувальну трубу ґрати, течія викидала все, що відламували тролі, на мілину. Невеличкий острів зі сміття. Були тут і голови роботів, і масні статуї, і за­лишки тролів. Тролині скальпи із широкою лобовою кісткою і зогнила шкіра.

Принаймні ці тролі їх не з’їдять. Небезпечні тролі їх переслідували і навіть уже заходили в піну біля бе­регів. Але від суші їх відділяло метрів із шість води десь із п’ятнадцять сантиметрів завглибшки. Поки що вони були в безпеці.

Артеміс відчув, що на поверхню свідомості рвуть­ся спогади. Він от-от усе пригадає, жодних сумнівів.

Він сидів абсолютно нерухомо, чекаючи на цей мо­мент. Перед очима спалахували розрізнені образи: гора золота: зелені лускаті істоти, що кидалися вог­няними кулями, Батлер серед льоду. Але образи ви слизали, немов краплі води стікали по склу.

Холлі сіла.

— Щось є?

— Можливо,— відповів Артеміс.— Щось. Я не певен. Усе відбувається так швидко. Мені потрібен час на медитацію.

— Часу в нас немає,— відповіла Холлі, збира­ючись на верхівку купи сміття. Під ногами захрустіли черепи.— Поглянь.

Артеміс подивився на лівий берег. Один із тролів підхопив велику каменюку і підняв її над головою. Хлопець зіщулився. Якщо ця каменюка влучить у них, обидва отримають серйозні травми. В ліпшо­му разі.

Троль загарчав, як тенісист-профі, що подає м’яча, і кинув каменюку в річку. Вона мало не влу­чила в їхній острів і впала на мілину, здійнявши бризки.

— Схибив,— сказала Холлі.

Артеміс спохмурнів.

— Сумніваюся.

Другий троль підхопив камінь, за ним третій. Скоро вже усі самці хапали уламки каміння, частини роботів, палки і все, що потрапляло в руки, і кидали в їхній бік. Жодного такого снаряду не потрапило на мокру парочку на острові сміття.

— Усі схибили,— знизала плечима Холлі.— Геть усі.

У Артеміса кістки ломило від холоду, страху і неймовірного напруження.

— Вони не намагаються в нас улучити,— пояснив він.— Вони будують міст.

Тара, Ірландія, світанок

Ельфійський порт у Тарі був найбільшим у Європі, За рік крізь рамки сканера проходило понад вісім тисяч туристів. Вісімсот п’ятдесят кубічних метрів терміналу ховалися за порослим травою пагорбом посеред ферми Мак-Грані. Не порт, а справжній витвір підземного мистецтва.

Мульч Діггумс, збіглий гном-клептоман, і сам був дивом у підземному світі. Від маєтку Фаулів Батлер узяв курс на північ, і за Мульчевим наказом пригальмував за п’ятсот метрів від замаскованого входу до терміналу. Це дозволило Мульчеві вискочити через задні двері прямо в землю. Він швидко зник під шаром багатого ірландського ґрунту. Найкращого у світі.

План порту був добре відомий Мульчеві. Якось довелося визволяти кузена Норда, коли того заареш­тувала ЛЕП, звинувативши в промисловому забрудненні. Шар глини доходив прямо до стіни порту, і якщо знати, де шукати, можна було знайти метале­ву пластину, яка поіржавіла від часу та ірландської вологи. Але цього разу не потрібно було тікати від ЛЕП, якраз навпаки.

Мульч виліз на поверхню посеред голографічного куща, за яким ховався головний вхід до порту. Виліз із тунелю, обтрусив глину ззаду, випустив із травної системи тунельні гази, може, трохи гучніше, ніж звичайно, і зачекав.

Через п’ять хвилин ворота відсунулися і витягти­ся чотири руки, схопили гнома і затягнули всереди­ну. Мульч не опирався, дозволив, щоб його протя­гли темним коридором до кімнати допитів. Там його кинули на незручний стілець і лишили наодинці зі своїми думками.