Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 27)

Брати Брілл заштовхали їх до півсфери.

— Хай щастить,— сказала Опал, і двері почали зачинятися.— Пам’ятайте, ви не самі. Ми стежити­мемо за вами через камери.

Двері зловісно грюкнули. Через кілька секунд електронний замок зашкварчав — один із братів Брілл побризкав його розчинником іззовні. Дороги назад не було. Артеміс і Холлі опинилися серед закоханих тролей, і пахли вони наче тролихи.

Копія храму Артеміди була відбудована дуже точ­но. Творці експонату не забули навіть про рухливі фігурки людей, що займалися звичними для чоти­рьохсотого року до нашої ери справами. Більшість фігур обідрали тролі, але деякі ще рухалися на спеці­альних рейках — підносили дари богам. Який би ро­бот не наближався до тролів, його роздирали на шматочки. Жорстка метафора долі Артеміса і Холлі.

Джерело їжі було лише одне — інші тролі. Самці хапали малих і хворих і безжалісно розривали зубами, кігтями й іклами. Лев’ячу пайку отримував вожак, решта стада задовольнялася залишками. Якщо тролі пробудуть тут іще трохи, вони самі себе знищать.

Холлі плечем штовхнула Артеміса на землю.

— Швидко,— сказала вона.— Покачайся в багню­ці. Обкатайся весь, щоб трохи зменшити запах.

Артеміс так і зробив, накидав на себе багна, на­скільки це дозволяли закуті в наручники руки. Там, де він не дістав, допомогла Холлі, яка теж вимазала­ся з голови до ніг. За мить упізнати їх було уже не­можливо.

Артеміс відчував те, чого не відчував ніколи,— абсолютний страх. Руки в нього тремтіли, ланцюги бряжчали. В мозку не лишилося місця для аналітич­ного мислення. «Не можу,— думав він.— Я нічого не можу зробити».

Холлі взяла ініціативу в свої руки, підняла його на ноги і потягла до залишків макетів торгових наметів біля швидкої річки. Вони сховалися за смугастим по­лотном і дивилися на тролей крізь дірки, що лиши­лися від гострих кігтів. Біля намету на килимку сиді­ли два макети торговців, їхні кошики блищали від золотих статуеток богині Артеміди. Голов у жодного з торговців не було. Щоправда, одна голова лежала неподалік, і через прокушений пластик вибивався штучний мозок.

— Потрібно позбавитися наручників,— гаряче прошепотіла Холлі.

— Що? — пролепотів Артеміс.

Холлі потрусила у нього перед носом наручниками.

— Потрібно оце зняти! Багнюка захистить нас на кілька хвилин, але тролі нас почують. Потрібно дістатися води, а в наручниках ми потонемо.

Очі у хлопця блукали десь далеко.

— Води?

— Отямся, Артемісе,— засичала Холлі.— Не за­був про золото? Ти не зможеш його отримати, якщо загинеш. Великий Артеміс Фаул здався, ледь поба­чив небезпеку. Ми і не через таке проходили раніше.

Не зовсім правда, але ж Хлопець Бруду все одно нічого не пам’ятає.

Артеміс опанував себе. Зараз не час для заспокій­ливої медитації, він має якось приглушити емоції. Не дуже корисно з точки зору психології, але краще, ніж хрустіти на зубах у тролів.

Він глянув на свої наручники. Ультралегкий пластик-полімер. По центру електронний замок, розта­шований так, щоб в’язень до нього не дістав.

— Скільки цифр? — запитав він.

— Що?

— Зі скількох цифр складається код замка? Ти по­ліцейський офіцер. Маєш знати, скільки їх там.

— Три,— відповіла Холлі.— Але ж варіантів безліч.

— Варіанти — не вірогідності.— Артеміс не пере­ставав дратувати, навіть коли його життя було в не безпеці.— Статистика стверджує, що тридцять вісім відсотків людей навіть не намагаються змінити заводський код замка. Хочеться сподіватися, що ельфи проявляють таку ж халатність.

Холлі нахмурилася.

— Я б не сказала, що Опал властива халатність.

— Може. Але її підлеглі не такі уважні до дета­лей.— Артеміс протягнув Холлі руки.— Спробуй гри нулі.

Холлі набрала комбінацію великим пальцем. Чер­воний вогник лишився червоним.

— Дев’ять. Три дев’ятки.

Знову вогник не змінився.

Холлі швидко спробувала всі комбінації із трьох однакових цифр. Жодна не спрацювала.

Артеміс зітхнув.

— Добре. Три цифри поспіль — дуже просто. Чи немає якихось поєднань із трьох цифр, які сидять в ельфійській підсвідомості? Такі, що відомі кожно­му ельфові та ніколи не забуваються?

Холлі напружила мозок.

— Дев’ять п’ять один. Код території Небесного міста.

— Спробуй.

Вона спробувала. Безрезультатно.

— Дев’ять п’ять вісім. Код Атлантиди.

Знову нічого.

— Ці цифри відомі лише на певній території,— сказав Артеміс.— А який номер може бути відомим кожному чоловіку, жінці й дитині?

У Холлі розширилися очі.

— Точно. Точно. Звісно. Дев’ять нуль дев’ять. Екстрений номер поліції. Він у кутку кожного білборда світу.

Тут Артеміс дещо помітив. Завивання стихло. Тролі припинили бійку і почали принюхуватися. В повітрі витали феромони і, немов ляльок за мотуз­ку, тягли гоблінів до наметів. Усі волохаті голови по­вернулися в напрямку Холлі й Артеміса.

Артеміс потрусив наручниками.

— Швидше пробуй!

Холлі натиснула. Вогники блимнули зеленим, і наручники відімкнулися.

— Добре. Чудово. Давай тепер я твої відімкну.

Палець хлопця завмер над замком.

— Я не розбираюся в ельфійських літерах і циф­рах.

— Розбираєшся. Власне, ти єдина людина, що знає нашу мову,— сказала Холлі.— Просто не пам’я­таєш. На замку стандартна розкладка. Від одного до дев’яти, зліва направо, нуль унизу.

— Дев’ять нуль дев’ять,— пробурмотів хлопець, натискаючи на потрібні кнопки.

З першої ж спроби наручники відімкнулися, і саме вчасно, бо не можна було гаяти ані секунди.

Тролі стрибали зі сходів храму і цілеспрямовано бігли до них, набираючи жахливої швидкості. Вони розмахували своїми волохатими руками, щоб додати собі прискорення, і водночас відштовхувалися муску­листими ногами. Таким чином вони долали до шести метрів за раз. Тварини спиралися на зігнуті пальці рук і розмахувалися ногами для наступного стрибка.

Видовище було жахливе: стадо оскаженілих хи­жаків, що неслося по піщаному схилу. Більші самці Обрали легший шлях і кинулися навпростець через ущелину. Підлітки і старі, виснажені від укусів і по­ранень, трималися схилів. Тролі бігли по манекенах і предметах побуту, тримаючи курс на намети. Кош­лате волосся розвивалося на вітру, палали червоні очі. Вони закидали голови назад, щоб ніс був угорі, і принюхувалися. Носи вели їх прямо до Холлі з Артемісом. І що іще гірше, Холлі з Артемісом також відчули сморід тролей.

Холлі заштовхала обидві пари наручників за па­сок. Акумулятори були майже повні, і ними можна було скористатися як обігрівачами чи навіть зброєю, якщо вони виживуть.

— Ну, Хлопче Бруду, стрибай у воду!

Сперечатися Артеміс не став: не було часу. Мож­на було лише припустити, що тролі, як і більшість тварин, невеликі шанувальники води. Він побіг до річки, земля під ним тремтіла від сотні тролячих лап і кулаків. Знову почалося завивання, цього разу ін­шої тональності, більш зухвале, легковажне і бру­тальне, немов тролі втратили останній контроль над собою.

Артеміс намагався не відставати від Холлі. Вона бігла попереду, гнучка і легка, нахилилася, щоб під­хопити пластикову дровину із макета багаття. Арте­міс зробив так само і сунув поліно під пахви. Може, у воді доведеться сидіти довго.

Холлі стрибнула, описала граціозну дугу і майже без сплеску увійшла у воду. Артеміс шубовснув за нею. Не створений він для всієї цієї біганини. Мозок у ньо­го великий, а от кінцівки кволі, а коли тролі наступа­ють тобі на п’яти, потрібно, щоб усе було навпаки.

Вода була теплою, і коли Артеміс проковтнув ту, що потрапила до рота, виявилося, що вона соло­денька на смак. Без забруднювачів, припустив він, звернувшись до тієї малої частини мозку, що могла ще раціонально мислити. Щось обхопило ногу, розі­рвало шкарпетку і подряпало шкіру. Хлопець бов­тнув ногою і звільнився. Цівка гарячої крові затри­малася на мить і попливла за течією.

Холлі уже розтинала хвилі по центру річки. Її ка­штанове волосся стирчало в різні боки.

— Тебе поранили? — запитала вона.

Артеміс похитав головою. Він так захекався, що не міг сказати ані слова.

Холлі помітила, що за його ногою тягнеться кри­вавий слід.