Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 30)

— Чому б мені просто не покликати команду по­ліцейських?

Мульч драматично зітхнув.

— Тому що, дурню, доки сюди приїде група захва­ту з Поліцейської Плази, буде вже запізно. Сам зна­єш правила: жоден офіцер ЛЕП не має права довіря­ти інформації, отриманій від підозрюваного, доки інформацію не підтвердить інше джерело.

— На це правило вже давно ніхто не звертає ува­ги, і якщо ти називатимеш мене дурнем, це справі не допоможе.

Мульч підвівся.

— Ти ж крилатий ельф! Ти маєш той давній ко­декс честі. Жінка врятувала тобі життя, а зараз вона в небезпеці. Ти маєш зобов’язання перед нею, тож роби все що можеш.

Чікс заглянув в очі Мульчу.

— Це все правда? Кажи, Мульче, бо це ж не про­сто якась маленька послуга. Ти ж не задумав усе це, аби просто вкрасти коштовності?

— Усе правда,— відповів Мульч, — Даю слово.

Чікс мало не розсміявся.

— Ха! Слово Мульча Діггумса. З ним у банк не підеш.— Він кілька разів глибоко вдихнув і заплю­щив очі.— Чіп у мене в кишені. Код записаний на брелоку. Спробуй нічого не зламати.

— Не хвилюйся, я чудовий водій.

Чікс поморщився.

— Я не про транспортер, дурню. Про обличчя. Дівчатам я саме таким подобаюсь.

Мульч стиснув велетенський кулак.

— Ну, не будемо розчаровувати дівчат,— сказав він і збив Чікса Вербіла зі стільця.

Мульч вправно обшукав кишені Чікса. Свідомос­ті ельф не втратив, але добре прикидався. Розумне рішення. Через кілька секунд Мульч знайшов чіп і запхав його в бороду. Навколо чіпа негайно обви­лося пасмо волосся, немов у кокон його загорнуло. Прихопив він і «Нейтрино», хоча такої домовленості і не було. У два стрибки гном підскочив до дверей і заблокував їх, сунувши ніжку стільця за ручку. Так він виграє пару секунд. Однією рукою він обхопив кулер, іншою розстебнув клапан на штанях. Швидкість зараз була дуже важлива, бо хто б там не дивився їхню розмову через подвійне дзеркало, він уже стукав у двері. Мульч побачив, що на дверях уже з’явилася чорна точка. Вони почали пропалювати собі дорогу.

Він відірвав стійку з кулером від стіни, і на підло­гу вилилося кілька галонів холодної води.

— О, господи,— простогнав Чікс.— Я ж довіку крила не висушу.

— Замовкни. Ти ж непритомний, не забув?

Щойно труба звільнилася від води, Мульч у неї пірнув. Доліз до першого ж коліна і добряче вдарив його ногою. Посипався ґрунт, прохід завалило. Мульч розкрив щелепи. Він повернувся в землю. Те­пер його ніхто не спіймає.

Транспортери стояли на нижньому рівні, най­ближчому до підйомника. Мульч попрямував униз, його вів непогрішимий внутрішній гномський ком­пас. Він уже був раніше в цьому терміналі, і план ли­шився в пам’яті, як і план будь-якої будівлі, куди його заносила доля. Через шістдесят секунд жування ґрун­ту, позбавленого мінералів, і викидання його з іншо­го кінця травної системи Мульч відчув залізо. І цей запах вів прямісінько до транспортерів; гном волос­ками бороди практично відчув вібрації двигунів.

Як правило, він пробирався крізь металеві панелі з допомогою поліролю для скелі, але у в’язниці його конфіскували, тож довелося стріляти концентрова­ним зарядом із украденого «Нейтрино». Панель розтанула, як крига перед батареєю. Гном зачекав, доки розплавлений метал не затвердіє і не охолоне, і про­ліз крізь панель. Два повороти ліворуч, і він опинив­ся перед ґратами, за якими стояли транспортери. Біля кожних дверей спалахували червоні вогники сигналізації, до того ж іноді лунав сигнал, немов для того, щоб нагадати, сигналізація таки може спра­цювати. Робітники порту зібралися перед екраном внутрішньої лінії та чекали на новини.

Мульч зістрибнув на підлогу з такою граціозніс­тю, якої від нього і не очікувалося, підповз до ЛЕПів­ського транспортеру. Подовжений ніс транспортно­го засобу було направлено прямо в шахту. Мульч заліз на борт, Чіксовим чіпом відчинив пасажирські двері. Управління було досить складним, але Мульч мав тут свою теорію: «Ігноруй усе, крім руля і педа­лей, і все буде гаразд». За всю свою кар’єру він ви­крав понад п’ятдесят транспортерів, і теорія жодного разу його не підвела.

Гном уставив чіп у гніздо запалювання і, не звер­таючи уваги на поради комп’ютера щодо перевірки системи, натиснув на кнопку. Вісім тон ЛЕПівського транспортера рвонули в шахту, розкручуючись, як фігурист на льоду. Земна гравітація підхопила транспортний засіб і потягла до ядра.

Мульч утопив педаль реактивної тяги і завдяки цьому трохи призупинив падіння. До нього заговорило радіо на панелі керування.

— Гей, ви, у транспортері! Краще негайно повер­тайтеся. Я не жартую! Через двадцять секунд я осо­бисто натисну кнопку самознищення.

Мульч плюнув у колонку, надокучливий голос став майже нечутним. Потім набрав повен рот слини і плюнув на розподільну коробку під радіо. Там щось блиснуло і затріщало. От вам і самознищення.

Керувати виявилося трохи важче, ніж Мульч собі уявляв. Проте машину він приручив, кілька разів мало не врізавшись у стіну підйомника. Якщо ЛЕП колись отримає свій транспортер назад, його доведеться під­фарбувати, а може, й поміняти праве крило.

В ілюмінаторі блиснув блакитний лазерний про­мінь. Попереджувальний постріл. Наступного разу цілитиметься комп’ютер. Час зникати. Мульч ски­нув черевики, схопився пальцями за педалі та поле­тів по підйомнику до місця зустрічі.

Батлер припаркував «Бентлі» за п’ятнадцять миль на північний захід від Тари, неподалік від купи ка­міння, що нагадувала стиснутий кулак. Камінь, схо­жий на вказівний палець, був порожнім усередині, саме так, як і казав Мульч. Але гном забув сказати, що отвір буде завалений пакетами з-під чіпсів і жу­вальною гумкою, що лишилися після тисячі тінейджерівських пікніків. Батлер пробрався крізь сміття і побачив двох хлопців, що потайки курили. Біля їхніх ніг спало цуценя лабрадора. Хлопці, мабуть, визвалися вигуляти собаку, щоб трошки покурити. Сигарети Батлерові не подобалися.

Хлопці підвели очі на велетенську фігуру, що над ними нависла.

Батлер тицьнув пальцем у сигарети.

— Ця штука дуже шкодить здоров’ю,— гримнув він.— А якщо не зможе, то я допоможу.

Підлітки покидали сигарети і кинулися геть із пе­чери, саме на це Батлер і сподівався. Він розкидав каміння біля задньої стіни печери, і за ним відкрила­ся глина.

— Пробивайся крізь глину,— наказав йому Мульч.— Власне, я їм її і викидаю через п’яту точку, але ти, може, цього і не захочеш робити.

Батлер ударив напруженими пальцями по центру стіни, і в усі боки побігли тріщини. Виявилося, що стіна лише кілька сантиметрів завтовшки, тож вона швидко здалася. Охоронець розширив отвір руками, щоб можна було пролізти в тунель, який вів до підйомника.

Коли гном казав, що місця буде достатньо, він трошки перебільшив. Ледь вистачало — от правиль­ні слова. Кремезну фігуру Батлера з усіх боків стискала чорна глина. Час від часу в стіні траплялися ка­мінці, що рвали дизайнерський костюм. Це вже другий зруйнований костюм. Один загинув у Мюнхені, а інший тут, під землею Ірландії. Але про костюми не варто було й хвилюватися. Якщо Мульч має слушність, то саме зараз Артеміс тікав десь під зем­лею від кровожерливих тролів. Батлерові довелося якось битися із тролем, і він тоді мало не загинув. Він навіть уявити не міг, як можна протистояти ці­лому стаду тролей.

Батлер учепився пальцями в землю, підтягнувся в напрямку тунелю. Цей тунель, як повідомив Мульч, був одним із багатьох незаконних ходів до ельфій­ської системи підйомників. Ним уже кілька століть користувалися гноми-втікачі. Мульч особисто гриз цей ґрунт триста років тому, коли довелося покину­ти Небесне місто, щоб відвідати вечірку на честь дня народження кузена. Батлер ліз уперед і намагався не думати про травний процес гномів.

За кілька метрів тунель розширився і перетворив­ся на кругленьку кімнатку. Стіни м’яко світилися зе­леним. Мульч і це пояснив. Сказав, що стіни вкриті гномового слиною, яка твердіє на повітрі та починає світитися. Дивно. Пори, що п’ють, волосся, що живе своїм життям, а тепер іще і слина, що сяє. Що далі? Флегма, що вибухає? Він би не здивувався. Хто знає, які іще секрети приховані в рукаві у гномів? Або в інших місцях.

Батлер розкидав ногою купку кролячих кісток, що лишилися від останньої вечері гномів, і сів че­кати.

Він поглянув на люмінесцентний циферблат го­динника. Мульч висадився в Тарі тридцять хвилин тому, тож має скоро бути тут. Охоронець залюбки б пройшовся кімнатою, але й випрямитися тут було важко, не кажучи вже про прогулянки. Батлер схрес­тив ноги і спробував задрімати. Після нападу в Ні­меччині він не стулив очей, а він уже не молодий. Серцебиття і дихання у нього уповільнилися, грудна клітка майже не піднімалася.

Через вісім хвилин маленька кімната затрусилася. Зі стін посипалася земля. Ґрунт під ногами засвітив­ся червоним, і комахи та хробаки поквапилися ли­шити гаряче місце. Батлер підвівся на ноги і приту­лився до стіни. За мить циліндрична секція посеред підлоги опустилася, лишивши по собі дірку.

Крізь дірку пролунав голос Мульча, посилений акустичною системою вкраденого транспортера.

— Ходімо, Чоловіче Бруду. Ворушись. Ми маємо врятувати друзів, а в мене ще й ЛЕП на хвості си­дить.

«На хвості у Мульча Діггумса,— подумав Батлер і здригнувся.— Не найкраще місце у світі».