Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 31)

Але охоронець опустився через дірку і опинився на даху ЛЕПівського транспортера. Поліцейські транспортери були замалі навіть для ельфів, а Бат­лер, той узагалі не зміг би розправити спину на си­дінні, якби знайшлося достатньо широке для нього. Довелося йому опуститися навколішки за кріслом пілота.

— Усе готово? — запитав він.

Мульч упіймав жучка на Батлеровому плечі. Ки­нув його собі в бороду, і нещасну комаху відразу ж оповили коконом волосинки бороди.

— Пізніше з’їм,— пояснив він.— А може, ти хо­чеш?

Батлер посміхнувся, але якось нещиро.

— Дякую. Уже поїв.

— Хіба? Ну, що б ти там не з’їв, спробуй його утримати, адже ми поспішаємо, і мені доведеться трошки перевищити швидкість.

Гном хруснув суглобами пальців на ногах, і тран­спортер полетів по спіралі вниз. Батлера відкинуло до задньої стіни, і йому довелося скріпити ремені безпеки з трьох крісел і триматися за них.

— Це справді так необхідно? — прогарчав він крізь стиснуті зуби.

— Подивись назад,— відповів Мульч.

Батлер важко підвівся на колінах і виглянув у за­дній ілюмінатор. За ними летіло тріо, що на перший погляд нагадувало світляків, але, якщо придивитися, можна було розгледіти менші транспортери. Один транспортер повторював кожну їхню спіраль. Інший стріляв маленькими блискучими торпедами, і удар­на хвиля від них проникала навіть крізь корпус. У Батлера аж засвербіла поголена голова.

— ЛЕПівські уніподи,— пояснив Мульч.— Вони блокують нашу комунікаційну антену, на випадок, якщо на нас у шахті чекають спільники. Ці поди

мають доступ до нашої навігаційної системи. їхні комп’ютери від стежать нас будь-де, коли...

— Коли що?

— Коли ми їх якимось чином не обдуримо. Якось не вийдемо із цього діапазону.

Батлер міцніше примотався ременями.

— А можна?

Мульч поворушив пальцями на руках і ногах.

— Спробуємо,— сказав він і додав швидкості.

Одинадцять Чудес, Храм Артеміди, ельфи

Холлі з Артемісом сиділи на маленькому острівці зі сміття і чекали, доки тролі добудують міст. Тварини квапилися, кидали на мілину камінь за каменем. Де­які навіть відважилися сунути палець у воду, але швидко відсмикнули ногу й ображено загарчали.

Холлі витерла воду з очей.

— Так,— сказала вона.— Я маю план. Я лишаюся тут і відбиваюся. Ти повертаєшся в річку.

Артеміс похитав головою.

— Я дуже вдячний. Але ні. Для нас обох це буде самогубством. Тролі зжеруть тебе за секунду, а потім просто чекатимуть, доки мене приб’є течією. Має бути інший вихід.

Холлі кинула в найближчого троля черепом. Той спіймав його пазурами і розтрощив на маленькі шматочки.

— Слухаю тебе, Артемісе.

Хлопець потер лоба, немов хотів розбити перепо­ни, що не дозволяли спогадам повернутися.

— Якби я міг пригадати. Тоді...

— Хіба ти зовсім нічого не пам’ятаєш?

— Образи. Щось таке. Нічого розбірливого. Фраг­менти жаху. Це може бути просто галюцинацією. Найбільш імовірне пояснення. Може, мені варто розслабитися і почекати, доки я прокинусь.

— Подивись на це як на складну задачку. Коли б це була рольова гра, як би герої втекли?

— Якби це була воєнна гра, потрібно було б знати слабкі сторони ворогів. Вода лише одна з них...

— І світло,— випалила Холлі.— Тролі ненавидять світло. Воно опалює їм сітківку.

Істоти, що були вже готові вирушити по самороб­ному мосту, обережно перевіряли кожну каменюку. Сморід від немитого хутра і дихання доносився аж до маленького острівка.

— Світло,— повторив Артеміс.— Ось чому їм тут подобається. Тут майже немає світла.

— Так. Тут світло завдяки флуоресцентним стріч­кам, а штучне сонце сяє на мінімумі.

Артеміс поглянув угору. По імітації неба рухалися голографічні хмарки, а прямо по центру, над дахом храму, застигло кришталеве сонце, яке ледве жев­ріло.

Раптом у нього сяйнула думка.

— На розі храму, здається, було риштування. Якщо ми туди заліземо і дотягнемося до сонця, чи зможеш ти скористатися акумуляторами наших на­ручників, щоб засвітити сонце?

Холлі нахмурилася.

— Так, зможу. Але як ми обійдемо тролей?

Артеміс підняв водонепроникну капсулу, в якій крутилося відеоповідомлення Опал.

— Відволічемо їх ось цим маленьким телеві­зором.

Холлі знайшла на екрані телеподу панель контро­лю, збільшила яскравість до максимуму. Зображен­ня Опал зникло за білим сліпучим світлом.

— Скоріше,— смикнув її за рукав Артеміс.

Перший троль уже половину мосту перейшов, за ним просувалися інші, балансуючи на камінцях. Найхимерніший танок у світі.

Холлі обхопила телепод руками.

— Може не спрацювати,— попередила вона.

Артеміс став за нею.

— Знаю, але іншого виходу немає.

— Гаразд. Але якщо у нас нічого не вийде, мені дуже шкода, що ти нічого не пам’ятаєш. У таку годи­ну добре бути поруч із другом.

Артеміс стиснув її плече.

— Якщо у нас вийде, ми будемо друзями. Пов’язаними спільним шоком.

Маленький острівець затрусився. Черепи відок­ремилися від хребтів і покотилися у воду. Тролі були зовсім поруч. Вони обережно просувалися стежкою із каменів і починали верещати, коли на хутро по­трапляла хоч краплинка води. Тварини, що лиши­лися на березі, били по землі кулаками, бризкаючи слиною.

Холлі чекала до останньої хвилини, щоб отрима­ти максимальний результат. Телепод був поверну­тий екраном до купи сміття, тож тролі навіть і гадки не мали, що на них чекає.

— Холлі? — поквапив її Артеміс.

— Зачекай,— прошепотіла Холлі.— Іще кілька секунд.

Перший троль дістався до острівка. Він явно був лідером. Майже три метри заввишки, він трусив во­лохатою головою і вив у штучне небо. Тут він помі­тив, що Артеміс і Холлі аж ніяк не схожі на тролих, і крихітний мозок охопила дика лють. З іклів закра­пала отрута, пазурі приготувалися до нападу. Тролі надавали перевагу ударам під ребра. Від таких ударів швидко зупинялося серце, і м’ясо не встигало стати жорстким.

До острова наближалися інші тролі, і їм теж не терпілося взяти участь у вбивстві чи паруванні. Холлі вибрала слушну мить і підняла телепод уго­ру, направивши сяючий екран на найближчого троля. Істота відсахнулася, замахала лапами на ненависне світло, немов то був справжній ворог. Світло обпекло сітківку тролиних очей, і тварина впала на своїх родичів. Кілька з них упали в воду. По ланцюгу, немов вірус, поширилася паніка. Тро­лі реагували на воду, немов то була кислота, і на­магалися хутчіше вибратися на берег. Відхід був не дуже організований. Усе, що траплялося на шляху, відштовхувалося або розтрощувалося. Запахло кров’ю і отрутою, вода заклекотіла, немов закипі­ла. Кровожерливі завивання тролів змінилися кри­ками болю і страху.

«Цього не може бути насправді,— думав Артеміс Фаул.— У мене галюцинації. Може, після того, як ми випали з вікна, я впав у кому?» І оскільки мозок знайшов можливе пояснення, спогади лишилися під

замком.

— Хапайся за мій пасок,— наказала Холлі та ки­нулася до імпровізованого мосту.

Артеміс одразу ж послухався. Часу сперечатися, хто головний, не було. В будь-якому разі, коли існу­вав хоч найменший шанс, що все відбувалося по- справжньому, капітан Шорт мала більше досвіду із цими істотами.

Холлі розмахувала телеподом, немов портатив­ною лазерною гарматою і крок за кроком просувала­ся по мосту. Артеміс зосередився на тому, щоб не втратити баланс. Вони переступали з каменю на ка­мінь, розгойдуючись, немов канатоходці. Холлі повертала телепод праворуч і ліворуч, засліплюючи тролів з усіх боків.