Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 33)

Хлопець зупинився. Цей краєвид викликав ту­манні спогади.

— Сніг,— непевно сказав він.— Я щось прига­дую...

Холлі схопила його за плече і потягла вперед.

— Так, Артемісе. Арктика, пам’ятаєш? Пізніше ми про це побалакаємо, коли тролі не намагатимуть­ся нас з’їсти.

Хлопець повернувся в реальність.

— Гаразд. Непоганий план.

Дах храму під кутом сорок градусів піднімався до кришталевої сфери штучного сонця. Вони лізли так швидко, наскільки дозволяли втомлені руки Артемі­са. За ними по білій фарбі тягнувся ланцюжок кри­вавих плям. Риштування ходором ходило від силь­них лап тролів.

Холлі стала на верхівку даху, потягнулася до кри­шталевого сонця. Її пальці торкнулися гладенької поверхні.

— Дарвіт! — вилаялася вона.— Не можу знайти порт живлення. Десь має бути зовнішній вихід.

Артеміс підповз з іншого боку. Хоча він і не бояв­ся висоти, униз намагався не дивитися. Навіть той, хто не страждає від частих запаморочень, бояти­меться впасти з п’ятнадцятиметрової висоти прямо серед лютих тролів. Хлопець потягнувся і помацав шар. Указівний палець знайшов маленьку виїмку.

— Щось є,— заявив він.

Холлі повернула сферу і роздивилася отвір.

— Добре,— сказала вона.— Зовнішній порт жив­лення. Акумулятори мають конвектори, тож ця ви­їмка ідеально підходить.

Вона витягла з кишені наручники, дістала з них акумулятори. Самі батарейки були розміром з кре­дитну картку і мали сяючу яскраво-блакитну смужку по всій довжині.

Холлі стала на гостру верхівку даху, піднялася на­вшпиньки. Тролі вже перелазили через край.

Наближалися, як зграя пекельних псів. Тепер біла фарба даху вкрилася чорним, брунатним і рудим тролиним хутром. Вони голосно вили, і через їхній сморід було важко дихати.

Холлі зачекала, доки вони всі перелізуть через край, і вставила акумулятори в паз сонячної сфери. Сонце загуло, затремтіло і разок спалахнуло сліпу­чим світлом. На мить увесь експонат став діаманто­во-білим, але сфера знову потьмяніла.

Тролі покотилися, як шари по більярдному столи­ку. Деякі скотилися з даху, але більшість затрималися на краю і скиглили, роздираючи обличчя лапами.

Артеміс заплющив очі, щоб скоріше повернулося нічне бачення.

— Я сподівався, що акумуляторів вистачить на до­вше. Забагато зусиль для такого малого результату.

Холлі витягла порожні акумулятори.

— Схоже, такій сфері потрібно багато соку.

Хлопець поморгав і зручно вмостився на даху, об­хопивши руками коліна.

— Усе одно маємо деякий час. Нічним тваринам потрібно хвилин із п’ятнадцять, щоб після яскраво­го спалаху повернулося відчуття орієнтації.

Холлі сіла поруч.

— Цікаво. Ти раптом став таким спокійним.

— Вибору немає,— просто відповів Артеміс.— Я проаналізував ситуацію і дійшов висновку, що втекти ми не зможемо. Ми на верхівці химерної моделі храму Артеміди, навколо нас тимчасово заслі­плені тролі. Щойно вони опритомніють, залізуть сюди і роздеруть нас на шматки. Нам на життя ли­шилося чверть години, і я не збираюся розважати іс­теричну Опал Кобой.

Холлі підняла голову, намагаючись роздивитися камери на куполі півсфери. У темряві миготіло при­наймні з дюжину червоних вогників. Опал зможе отримати насолоду від своєї помсти зусібіч.

Артеміс має рацію. Опал буде в захваті, якщо їх розірвуть прямо перед камерами. Вона дивитиметь­ся і передивлятиметься запис, коли втомлювати­меться від ролі принцеси світу.

Холлі розмахнулася і кинула непотрібні акумуля­тори через дах. Здається, це все. Вона відчувала ско­ріше розчарування, ніж страх. Останнім наказом Джуліуса було врятувати Артеміса, а вона навіть і з цим не впоралася.

— Шкода, що ти не пам’ятаєш Джуліуса,— сказа­ла вона.— Ви багато сварилися, але насправді він за­хоплювався тобою. Щоправда, Батлер йому подо­бався більше. Вони були на одній хвилі. Двоє старих вояків.

Тролі почали приходити до тями. Кліпали очима, намагаючись щось роздивитися.

Артеміс обтрусив пил із штанів.

— Я пам’ятаю, Холлі. Я все пам’ятаю. Особливо тебе. Це справжня втіха, що ти поруч.

Холлі дуже здивувалася, немов її облили холод­ною водою. Не стільки тим, що сказав Артеміс, хоча слова його були дуже незвичними, скільки його то­ном. Вона ніколи не чула, щоб голос у хлопця був та­ким теплим, таким щирим. Як правило, він не пока­зував своїх емоцій, і зараз його слова пролунали досить незграбно. Зовсім на нього не схоже.

— Це дуже люб’язно, Артемісе,— сказала вона, поміркувавши кілька секунд.— Але не потрібно при­кидатися заради мене.

Тепер настала черга хлопця дивуватися.

— Як ти зрозуміла? Мені здалося, що я дуже вда­ло відтворив емоції.

Холлі глянула на тролів. Вони почали обережно сунутися в їхній бік, нахиливши голови, щоб не засліпнути знову.

— Таким ідеальним ніхто не може бути. От так я і зрозуміла.

Тролі заспішили. Вони розмахували своїми веле­тенськими руками, щоб бігти швидше. З повер­ненням упевненості до них повернувся і голос. До верхівки даху полетіло виття, відбиваючись від ме­талевої поверхні. Артеміс підтягнув коліна під під­боріддя. Кінець. Усе скінчилося. Нечесно, що дове­деться так помирати, коли ще стільки всього можна було зробити.

Виття стало нестерпним. І сморід також.

Холлі обхопила його за плечі.

— Заплющ очі, Артемісе. Ти нічого не відчуєш.

Але очі хлопець не заплющив. Замість цього він підвів погляд угору. До поверхні землі, де на нього чекали батьки. Батьки, яким так і не випало шансу пишатися ним.

Він відкрив рота, щоб прошепотіти «Проща­вайте», але від того, що побачив, слова застрягли в горлі.

—- Ось і доказ,— сказав він.— Усе це галюцинації.

Холлі подивилася вгору. Секцію панелі прибрали, і до них опускалася мотузка. На кінці мотузки роз­гойдувалося щось таке, що нагадувало голі й дуже волохаті сідниці.

— Повірити не можу! — вигукнула Холлі і схопи­лася з місця.— Ти до нас прилетів!

Чи не з сідницями вона розмовляла? І що дивно, сідниці відповідали!

— Я тебе теж люблю, Холлі. А тепер закривайте все, що у вас відкрите, тому що я зараз покажу цим тролям!

Артеміс ліг на дах.

— Скажи, що з іншого боку сідниць є якась іс­тота.

— Є,— підтвердила Холлі.— Але побоюватися потрібно саме задньої частини.

Тролі уже були за кілька метрів від них. Досить близько, щоб можна було побачити їхні червоні очі та кількарічний пил на пасмах волосся.

Над головою Мульч Діггумс (бо це, звісно, був саме він) випустив легенький вітерець. Такий, щоб його розкрутило на кінці мотузки. Важливо було описати саме коло, щоб гази, які він збирався звіль­нити, розподілилися рівномірно. Зробивши три оберти, він напружився і випустив із шлунку весь газ, до останньої бульбашки.

Тролі за природою істоти тунельні, тож нюх для них важливий не менше за нічне бачення. Осліплені тролі можуть жити роками, відшукуючи воду і їжу за запахом.

З Мульчевими газами до кожної клітинки тролиного мозку потрапило мільйон повідомлень. Сморід був просто нестерпний, а порив вітру, що утворив­ся,— такий сильний, що у тролей роздуло волосся, але найгіршим був саме зміст газу — туди входили і глина, і рослини, і комахи, і все, що Мульч з’їв за останні кілька днів. Нервову систему тролей закоро­тило. Вони попадали на коліна й обхопили свої бідо­лашні голови лапами. Один був так близько до Холлі з Артемісом, що поклав свою тремтячу руку прямо на спину капітана ЛЕП.

Холлі виповзла з-під руки.

— Ходімо,— потягнула вона Артеміса.— Дія газу така ж нетривала, як і світла.

Над головою Мульч знижував швидкість.

— Дякую,— сказав він, театрально уклонившись, що досить нелегко було зробити на мотузці.

Гном піднявся по мотузці, перебираючи пальця­ми на руках і ногах, і голосно крикнув Артемісу і Холлі:

— Стрибайте! Швидко!

Хлопець скептично смикнув мотузку.